Ми й досі десь у 1997 році! Так можна гадати, оглянувши стан фінансування культури в Україні за останні 7 років. Оскільки фінансування з держбюджету є одним із головних інструментів державної політики в будь-якій галузі, напрошується думка про відсутність (чи невидимість) такої політики в галузі культури.

На початку 90-х держава ще гарантувала на розвиток культури не менше восьми відсотків національного доходу («Основи законодавства України про культуру», ст. 23). Якби це сталося (хоч на рік-два), Україна могла б претендувати на згадку в книзі Гіннеcса! Та згодом наші реформатори вирішили: досить утримувати структуру, що втратила ідеологічне призначення, хай цінність культурного продукту визначає ринок! Це було запізніле наслідування світових тенденцій 60—70-х років ХХ століття. Але такий підхід не враховував українських умов і мав кілька серйозних недоліків.

По-перше, культура розумілася дуже вузько: тільки як система (мережа) культурних інституцій державної (пізніше — також комунальної) власності з відповідним штатом працівників і армія митців на бюджетному утриманні. Це при тому, що ще 1982 року на Міжнародній конференції з питань культури в Мехіко була ухвалена дефініція, що й досі служить основою для визначення культурної політики в більшості країн світу. Згідно з тією дефініцією культура — це цілий комплекс відмінних духовних, матеріальних, інтелектуальних та емоційних ознак, що характеризують певне суспільство чи окрему соціальну групу; культура охоплює не тільки мистецтво та літературу, а й спосіб життя, базові права людини, системи цінностей, традиції та вірування. На жаль, у нас і досі переважає звужений погляд на неї. За значного масиву «культурних» законодавчих актів саме визначення «культури» відсутнє в законодавчому полі України.

По-друге, оцінка культури лише за її економічною цінністю не була підкріплена відповідними ринковими механізмами. Інституції культури не отримали необхідної економічної свободи, щоб самим себе утримувати й розвиватися. Прагнення вивести їх з-під бюджетної залежності обернулося ще тіснішою залежністю від дотацій і волі чиновника.

По-третє, державна фінансова політика в галузі культури вирізнялася неадекватністю, необов’язковістю. Зокрема, планування видатків на культуру на кожний наступний рік було меншим за фактичний рівень виконання цих видатків попереднього року. Скажімо, 1999 року фактичні видатки (зведений бюджет, загальний фонд) становили 410 млн. грн., а на 2000 рік їх плановано в обсязі 354 млн. грн.; виконання становить 547 млн. грн., а на 2001 рік видатки планують в обсязі 469 млн. грн.; за виконання 713 млн. грн. план на 2002 рік становить 534 млн. (Перевищення плану зведеного бюджету на 2003 рік від виконання 2002 р. — 711 млн. грн. аж ніяк не означає, що цій тенденції покладено край, а пояснюється підвищенням на 40 відсотків ставок зарплати працівникам культури). Інакше кажучи, постійно занижують реальні потреби видатків на культуру. Перевищення ж запланованих показників зведеного бюджету відбувається винятково за рахунок місцевих бюджетів, змушених спрямовувати на культуру додаткові кошти, щоб утримати мережу та виплатити зарплату. На розвиток культури коштів просто не залишається.

У свою чергу, держбюджет постійно не виконує і без того обмежений обсяг запланованих видатків. Ця тенденція чітко простежується вже сім років: за цей час профінансовано лише 56 відсотків запланованих держвидатків на культуру, а загальний обсяг недофінансування становив 626 млн. 536 тис. грн. Якщо врахувати, що середньорічний рівень фактичного виконання видатків на культуру за цей період становив близько 114 млн. грн., то недофінансовано понад 5 років планових (із заниженими потребами!) видатків. Тобто справді за станом фінансування ми перебуваємо десь у 1997 році. І рухаємося не вперед. Адже та сума недофінансування, яка могла б сприяти розвиткові культури в її широкому розумінні, просто розчинилась у повітрі. Вона не лежить на депозиті в Нацбанку, за її відсутність ніхто не відповідає, так само як і за недосягнення поставлених завдань.

Тож не дивно, що нас часто не знають (або знають не так, як хотілося б нам) і не помічають у світі. Скажімо, щодо інвестиційної привабливості — ми ще в минулому столітті. Весь світ визнав: культура є показником якості життя. Чим вища якість життя, тим привабливіша країна для туристів та інвесторів. Ріст ВВП, який спостерігається в Україні останніми роками, чомусь не впливає на підвищення якості життя, тобто поліпшення стану підтримки культури. Від 1996 року рівень планування видатків на культуру (як частка ВВП) скоротився більш ніж удвічі, а рівень фактичних видатків (які постійно перевищують планові, інакше культурна галузь просто загинула б) не тільки не зростає, а скорочується.

Становище не змінилося і цього року, проголошеного Роком культури в Україні. За даними Держказначейства, на 1 червня 2003 року видатки на культуру з держбюджету (загальний фонд) профінансовано найгірше — на 21% від річного плану порівняно із загальним фінансуванням видатків із держбюджету за цей період на рівні 32 % від річного плану. Тобто майже за півроку рівень фінансування видатків на культуру менший за середній рівень одного кварталу. Навіть враховуючи, що бюджет в Україні в частині видатків виконується в ІV кварталі, можна передбачити, що фінансування культури знову відстане від плану.

Розуміння та ставлення не можна змінити за місяць чи навіть за рік. Законодавчі зміни зовсім не гарантують змін у головах (згадаймо про досі не скасоване положення про 8% фінансування на культуру). І Рік культури був би справді вагомою подією, якби став поворотним пунктом для цих змін, а не полігоном для чергових офіційних художніх звітів.

Для цього необхідно зробити кілька важливих кроків.

1. Концептуально визначитись, яку політику ми провадимо в галузі культури, тобто, куди рухаємось і які цілі переслідуємо — як ми розуміємо культуру і як себе ідентифікуємо в цьому світі і в цьому часі.

2. Переглянути фінансові нормативи забезпечення культури, орієнтуючись на фактичне виконання видатків, тобто на реальні потреби, і встановивши пряме співвідношення між ростом якості життя і ростом ВВП.

3. Перейти на середньо- і довгострокове планування видатків, на практичне втілення принципів програмно-цільового методу бюджетування, коли заплановані видатки не можуть просто розчинитись у повітрі, а невиконані торік мають бути обов’язково повернуті наступного року. Бо інакше просто припиниться рух уперед — у ХХІ століття.

Олександр Буценко, член секретаріату Громадської ради з питань культури і духовності при профільному комітеті Верховної Ради України.