(До 150-річчя від дня народження)
Серед культурних діячів рубежу XІX-XX століть вирізняється колоритна постать Володимира Галактіоновича Короленка. Без нього неможливо уявити літературу й історію тієї доби. Важко знайти людину, яка мала б такий моральний авторитет у всіх верствах суспільства, від селян до урядовців. До нього прислухалися. З ним рахувалися чи не погоджувалися, та не помічати його було неможливо. Коли після Лютневої революції 1917 року обговорювали нову форму правління, ймовірним президентом Росії називали Короленка!
Він писав: «Є все-таки безсумнівне, непорушне, вічне, чому варто і треба служити без питання про швидкий успіх. Такі непорушні маяки — істина, право, справедливість». Ця його «особлива позиція» лишалася незмінною за будь-яких часів і будь-якої влади. «Тон мого життя, очевидно, буде витриманий до кінця: письменник за будь-яких умов нецензурний» (з листа 1920 року). Або: «Мені випало стояти в опозиції до будь-якої влади». Він не пристав до жодної партії, вважав, що це обмежує свободу особистості й незалежних суджень. Сутність «особливої позиції» Короленка —його дієвий гуманізм: «Письменник повинен залишатися передусім людиною». Він, письменник зі світовим ім’ям, не обмежувався лише літературою. Його хвилювало все, що відбувалося в суспільстві, і він ніколи не шкодував свого часу для захисту людини, до якого б соціального стану вона не належала. Коли на початку 1900-х років у Полтаві й інших містах імперії прокотились єврейські погроми, завдяки слову Короленка світ дізнався про цю ганьбу, і погроми були припинені. А в грудні 1905—січні 1906 рр. на Полтавщину прибув каральний загін статського радника Філонова, котрий мав особливі повноваження: «Патронів не шкодувати, жертви не рахувати». І Короленко не змовчав. 12 січня 1906 року газета «Полтавщина» вмістила його «Відкритий лист статському раднику Філонову», де обстоювалося право селян на волю. У 1913 році в Києві розглядалася «справа Бейліса», якого несправедливо засудили до страти. Короленко пише: «Перебуваю у Києві, власне, тому, що не міг би собі під час підлости знайти місця в Полтаві». Письменник написав тоді 15 статей, Бейліса виправдали. Таких фактів безліч. Він не раз казав, що губернатори бояться його, як вогню. Так і було! Його увагу не оминав жодний «конкретний випадок» сваволі. З 1887 по 1921 рік Короленко створив величезний архів — понад 34 тисячі вирізок із 160 газет. Цей архів був потрібен письменникові для обстоювання його «особливої позиції». Вивчаючи факти, він шукав, кого треба захищати. Із щоденника: «...Озираючись назад,<...> бачу, що міг би зробити набагато більше, якби не розривався поміж белетристикою, публіцистикою і практичними справами на зразок... допомоги голодуючим. Але аніскільки про це не шкодую... Інакше не міг...»
Про суспільні перетворення Короленко мріяв завжди, тому вітав падіння самодержавства: «Доля подарувала нам такого царя, котрий робив не просто вражаючі дурниці, а дурниці начебто за планом, продиктованим якимсь іронічним генієм історії... Над російською землею розгорілася нарешті бурхлива й хмарна, але, будемо сподіватися, незгасна зоря свободи». Втім, тон подальших висловлювань Короленка різко змінюється. Він зрозумів, що «зоря свободи» стала недосяжною мрією. 1917 року він написав велику працю «Війна, вітчизна й людство», в якій критикував більшовицький «інтернаціоналізм», вважаючи, що треба «не відмовлятися від вітчизни, не руйнувати ковчеги майбутньої єдності, а робити їх незалежними й сильними, готовими до нових об’єднань». Коли Ленін прочитав це, то дуже розгнівався й у листі до Горького назвав Короленка «міщанином у полоні буржуазних забобонів». Володимир Галактіонович не дізнався про цей відгук (Горький не захотів передавати слова Леніна). Письменник не сприймав введення соціалізму шляхом терору й придушення свободи. Думкою про втрачену свободу пройнятий цикл листів Короленка до наркома освіти Луначарського, написаний 1920 року в Полтаві. Ці шість листів задумані автором як цілком особисті звернення до влади з приводу конкретних випадків червоного терору. Подібних звернень, рятуючи людей, він написав у ті роки сотні. Однак із самого початку листи до Луначарського виходять за межі окремих випадків, письменник переходить до широких узагальнень соціального, психологічного і філософського порядку. Короленко звертається до Луначарського, та листи адресовані передусім Леніну й іншим більшовицьким вождям. Тому слово «ви» у зверненні до Луначарського набуває узагальненого сенсу. «Ви» — усі ті, хто стоїть над народом і своєю бездумною політикою знищує його. «Ви» — це ті, хто втратив «відчуття життя», хто насильство оголосив основним законом революції, хто своїм максималізмом і волюнтаризмом відірвався і від людей, і від світового визвольного руху. Тут — глибокий біль письменника, його відчуття невідворотності того, що відбувалося в країні. Не випадково листи завершує запитання: «Уряд гине від брехні... Можливо, ще є час повернутися до правди, і я певен, що народ, який сліпо йшов за вами шляхом насилля, з радістю піде шляхом повернення до свободи... Однак чи можливо це для вас? Чи не пізно, якщо навіть ви й захочете це зробити?»
На ці запитання Короленко не отримав жодної відповіді. Це були листи в нікуди.
Та Короленко не міг бути бездіяльним. «На мені вже давно лежить важкий обов’язок. Ще за самодержавства, щоразу, коли в місті чи в губернії траплялися ті чи інші ексцеси влади, до мене йшли й вимагали втручання». І далі: «Результатів мало... Але й кинути не можна, коли від успіху тієї чи іншої дрібниці нерідко залежить людське життя». Восени 1918 року він організовує Лігу порятунку дітей. Короленко — почесний голова Полтавського Політичного Червоного Хреста. Його дітище також колонія для безпритульних дітей у Полтавській губернії. 1921 року письменника обрано почесним головою Всеросійського комітету допомоги голодуючим. 17 березня 1919 року Короленко отримав постійну перепустку до Губчека, якою не раз користувався, щоб рятувати людей. Останнє клопотання письменника припадає на 16 грудня 1921 року, за 9 днів до його смерті. І все це він робив, не припиняючи літературної праці! Добре сказав один із сучасників: «Найкращий твір Короленка — це його життя».
«Особлива позиція» дуже ускладнювала стосунки Короленка з владою, і царською, і більшовицькою. Але й сам він мав величезну владу — владу слова, совісті. Тому не одне покоління вважало Короленка своїм учителем. На жаль, останнім часом він опинився серед «забутих» письменників. Сподіватимемося, що в ХХІ столітті духовну владу Короленка буде належно визнано і наші діти читатимуть не тільки «Дітей підземелля» і «Сліпого музиканта», а й інші твори, листи й щоденники нашого великого земляка.
Ольга НІКОЛЕНКО, доктор філологічних наук, професор;
Володимир ПАЩЕНКО, доктор історичних наук, професор, академік АПН України.
Полтава.
