Івано-Франківськ уже третій рік підряд проводить регіональний театральний фестиваль «Прем’єри сезону». Кожен театр-учасник показує тут одну із своїх прем’єр, яку вибирає сам. Цього разу до Івано-Франківська приїхали облмуздрамтеатри з Рівного, Чернівців, Тернополя, Луцька, Івано-Франківська та Львівський національний академічний театр імені Заньковецької. А Брестський театр комедії і музики та київський Молодий театр були гостями фестивалю.

Після перегляду кожної вистави відбувалося її відкрите обговорення. Нелегку роль головного критика взяла на себе відомий театрознавець, професор Київського театрального інституту (віднедавна — університету) Валентина Заболотна.
— Валентино Ігорівно, ви вже вдруге на «Прем’єрах сезону» в Івано-Франківську. Що приваблює вас тут?
— Мені, як професіоналу, цікаво спостерігати за театральним процесом у всіх регіонах країни. А Івано-Франківськ дає змогу побачити, що робиться в театрах Західної України, а не їздити окремо до кожного з них. Тобто в мене тут, так би мовити, егоїстичні інтереси.
— Що несподіваного для себе ви побачили цього разу?
— Фестиваль показав якісь дуже принципові речі. Скажімо, вистава «Перед потопом» (п’єса Василя Босовича, режисер Володимир Грицак) видалась мені дуже цікавою і своєрідною для Івано-Франківського театру імені Франка. Гадаю, вона нині десь у передніх лавах українського сучасного театру. Чесно кажучи, я цього не чекала. Можливо, тому, що не дуже знала Івано-Франківський театр або бачила його не найкращі роботи. З другого боку, мене дуже засмутив Чернівецький театр, який у виставі «Шерше ля фам» потішав глядача низькими прийомами: грубим адюльтером, патяканням замість нормального слова, криком. Ці вистави для мене — своєрідні полюси фестивалю.
Що ще впадає в око? Є очевидна криза сучасної української драматургії. І — криза режисури. Мабуть, не від хорошого життя за режисуру береться, скажімо, художній керівник заньківчан Федір Стригун. На щастя, в нього вистачає таланту на те, щоб бути не тільки мислячим актором, а й режисером. Але в мене є великі претензії до деяких режисерських рішень або недоробленостей у виставі «Перед потопом», хоча вона мені загалом подобається. Мене відштовхує, що ця вистава побудована на крику. Я, з різних причин, не сприйняла поки що жодної вистави режисера Мирослава Гринишина. Поставлена ним у Рівненському театрі фестивальна вистава «Гальшка Острозька» показала просто неволодіння ним професією. Сподіваюсь побачити кращі вистави Гринишина, але поки що він мене, як режисер, не переконує. А от режисер Чернівецького театру Олег Мосійчук справляє враження інтелігентного, розумного, тонкого режисера і торік на цьому фестивалі отримав приз за режисуру. Чому він тепер поставив оцю просто непристойну  виставу «Шерше ля фам», для мене — загадка. Мені подобається тернопільський режисер В’ячеслав Жила (вистава «Не судилось» за М. Старицьким). Але йому, можливо, не вистачає акторів відповідної фахової підготовки, які володіли б не тільки традиційною формою українського театру. Можливо, йому бракує і сміливості, щоб іти до кінця в задуманому. Ніби якась внутрішня самокритика гальмує його рішення. Але він, безумовно, робить ставку на молодь і на сучасну театральну мову.
Ще одна проблема сучасного театру — те, що актори на сцені кричать. Але ж сказано: «Хочеш, щоб тебе чули, — не кричи». Коли актор не знає, що робити, то нерідко прикривається криком. Варто б повчитися у білорусів. Їхня вистава «Саломея Русецька» — негаласлива, зрозуміла і тонка, можливо, саме через те, що актори на сцені думали і діяли, а не кричали.
— Ви не вважаєте, що бідність театрів зв’язує їм руки?
— Театрам нині важко. Але так було завжди, ніколи театр не мав стільки грошей, скільки хотів. Навіть у фінансовій скруті, у мінімалізмі декорацій можуть виникати шедеври, оті вібрації людського духу, заради яких глядач іде до театру. Чому мелодрама популярна? Бо там є почуття і співчуття, які ми нині втратили. І те, що глядачі плакали на виставі тернопільців «Не судилось», підтвердження цьому. Останнім часом мені здавалось, що наші театри тяжіють до тихих, скромних і малонаселених вистав. Але ось тут я бачила вистави багатонаселені, дуже гарно оформлені, й подумала, що «великий театр» теж не втрачає позицій.
Записала Дарина НАЗАРЧУК.
Івано-Франківськ.