Завтра, 11 липня, президенти України і Польщі Леонід Кучма та Олександр Квасневський у селі Павлівці Волинської області вшанують пам’ять жертв україно-польського протистояння 1943—1944 років. Ця зустріч викликала чимало запитань в українців, створила навіть певне напруження. «Голос України» продовжує досліджувати тему подій на Волині у сорокових роках. Сьогодні свою точку зору висловлюють народний депутат України Сергій Шевчук і радник Президента України Борис Клімчук.
Сергій Шевчук:
«Серйозні звинувачення тягнуть і серйозні наслідки»
— Сергію Володимировичу, Волинь опинилася у центрі міжнародного розголосу. Трохи недоброго. Нині багато хто говорить про події 60-річної давнини на теренах нашого краю. На вашу думку, чому саме зараз, а не раніше чи пізніше, згадали про польсько-український конфлікт?
— Передусім зауважу, що тема україно-польського конфлікту 1943 року вивчається істориками протягом семи останніх років. Польська сторона за цей період зуміла зібрати велику кількість архівних матеріалів. Значно більше, на жаль, аніж їхні українські колеги. Ніхто не сподівався, що цей матеріал буде використаний, я сказав би, з певною провокаційною метою. Зокрема, українців сьогодні намагаються звинуватити в геноциді польського народу, етнічних чистках тощо. Тобто в злочинах, які, на думку польської сторони, носять вимір злочину проти людства. Зрозуміло, такі серйозні звинувачення тягнуть і серйозні наслідки. Вони можуть бути різні: від засудження європейською спільнотою, оскільки Польща вже фактично стала членом ЄС, до правових вислідів. Окрім того, можуть бути висунені звинувачення проти конкретних осіб, висловлюватимуться майнові закиди щодо відшкодування тим, хто був підданий, так званим етнічним чисткам. Тому українська сторона повинна надзвичайно серйозно поставитися до цих закидів.
— Однак у Польщі «волинськими подіями» опікуються значно більше часу. Ще в 1989 році вийшла книжка Семашків, у якій волинян назвали «різунами»... У ній наводилася цифра жертв з польської сторони — 100000 осіб. Після того — виповнилося піввіку трагедії, що сталася на Волині, але вшанування пам’яті жертв, на відміну від сьогодення, відбулося доволі спокійно.
— Я не можу сказати, що ці події замовчувалися. На теренах по обидва боки від Західного Бугу місцеві громадяни досить толерантно вшанували пам’ять жертв. На Волинь приїжджали польські комбатанти, які побували там, де жили, де воювали. У свою чергу, воїни УПА також провідали могили рідних на польському боці. Адже зона конфлікту сягала аж кордонів сьогоднішньої Литви. А тому, до речі, не зовсім правильно фокусувати усю увагу лише до подій на Волині. Це, на мою думку, свідомий крок, щоб дистанціювати територію сучасної Польщі від україно-польського конфлікту 1943 року.
— Однак і досі триває дискусія істориків. І вони поки що не можуть точно сказати, що спричинило такий міжетнічний «вибух» на Волині, яких жертв зазнали обидві сторони. Окрім того, з’являються нові документи, які змушують іншими очима дивитися на позицію польської сторони.
— Усім відомо, що довоєнні уряди Польщі, починаючи від уряду маршала Пілсудського, вели неправильну, несправедливу політику щодо українців, які проживали тоді в другій Речі Посполитій. І, немає сумніву, що ця політика викликала протест. А він, у свою чергу, і не тільки на цих теренах, а й в будь-якій точці земної кулі, міг перерости на стихію. Марно звинувачувати стихію в тому, що вона виникла. Треба уважніше дослідити причини, які призвели до кривавої розв’язки.
Отож не варто звинувачувати польську сторону в тому, що вона робить свою справу активніше від нашої сторони. Ми також повинні навчитися діяти узгоджено.
— Але як можна діяти узгоджено, коли деякі наші політики та науковці, які не знають достеменно, що відбувалося на волинській землі, почали сліпо повторювати звинувачення поляків на адресу українців, і зокрема УПА?
— Я повинен сказати: ті кілька місяців, протягом яких триває дискусія в суспільстві, на сторінках ЗМІ, —надто малий проміжок часу, щоб українська спільнота усвідомила те, що відбувалося в ті роки. Не секрет, що ця тема замовчувалася тоталітарною системою, а в перші роки незалежності обидві сторони не поспішали торкатися болючих сторінок. Але рано чи пізно до них треба було повернутися. Ми підготували проект заяви (сьогодні вона розглядається у Верховній Раді. — В. К.), в якій дуже дипломатично, але без втрати власної гідності зорієнтуємо громадян України і Польщі в тому, що відбувалося.
Сьогодні всі шукають шляхи для взаємного примирення. Зокрема, до цього прагне римо-католицька церква, а також Святий Понтифік, який має сантимент до України. Прагне не роздмухувати багаття минулого і греко-католицька церква. Свої шляхи до порозуміння шукають і політики, у тому числі президенти обох країн. Перший крок вони зробили в 1997 році, коли підписали спільну заяву. Тепер, на мою думку, треба розвивати її положення. Можна з чимось погоджуватися чи не погоджуватися, але треба зробити все, щоб мертві не тримали у полоні живих.
— На жаль, не всі це розуміють. У травні в Польщі була оприлюднена стаття американського професора Тімоті Шнайдера, який порівняв події на Волині, зокрема дії УПА, з «етнічними чистками у Косові».
— Я переконаний: українська сторона має достатньо ще сильніші аргументи, які будуть не до вподоби польській стороні. Однак не варто змагатися в тому, хто кого більше вколе чи образить — сущих і мертвих. Ми мусимо відстоювати нашу позицію, нашу гідність, пам’ять про наших предків. Ми мусимо розуміти, чому так сталося. І, на мою думку, поряд з деякими негативними наслідками нинішньої дискусії, є й позитивні. Бо українське суспільство, особливо жителі східних, центральних та південних регіонів, починає глибше вникати у те, що відбувалося в той час. Є багато причин, які змушують замислитися над тим, чому пересічні жителі Волині, незалежно від національності, бралися за зброю, захищали свою сім’ю, свій дім, свій край. У нас перевага, бо це була споконвічна українська земля, бо кожен, хто приходив на нашу землю зі зброєю в руках, а факт формування 27-ї волинської дивізії піхоти Армії Крайової ніхто не спростує, той був окупантом. І це нам дає підставу казати, що наші земляки давали відсіч окупантам — німецьким, польським, радянським. Кожен, хто приходив зі своєю ідеологією, хто чинив зло, отримував відсіч. Ось чому, попри нібито усю безперспективність збройної боротьби хлопців-селян, вона залишиться зразком великої мужності й героїзму.
Але головне наше завдання полягає в тому, щоб, вивчивши минуле, усвідомивши те, що сталося, не допускати подібного в майбутньому.
Будь-яка смерть — трагедія, а не статистика. Для політиків — це інколи статистика, а для живих родичів і близьких — трагедія. І тому акцент в оцінці подій 1943 року має бути зроблений на Волині. Саме на підставі свідчень очевидців, родичів загиблих. Я дуже поважаю фахівців з Одеси, Києва чи Донецька, але правда відкриється у словах жителів Волині.
Борис Клімчук:
«Я не хотів би, щоб на кістках робилася політика»
— Борисе Петровичу, ви десять років керували Волинською областю. І саме в той час вперше пройшло вшанування пам’яті жертв польско-українського конфлікту.
— Так, ми вшанували пам’ять жертв на 50-річчя подій на Волині. Напередодні сумних роковин відреставрували кладовище у селі Засмики Ковельського району. До речі, там поруч поховані і українці, і поляки. Там, у районі хуторів, знаходився штаб 27-ї волинської дивізії піхоти Армії Крайової. І, зрозуміло, туди звозили поранених поляків. До того ж у різний період часу: і в 1943, і в 1944 роках.
Впорядкували цвинтар і зібралися. З польського боку був біскуп, на той час Війська Польського, Глемп, ряд урядовців. З української — представники партійних і громадських організацій, керівництво області. Але що важливо? Тоді там, на цвинтарі, десять років тому ветерани ОУН-УПА і ветерани 27-ї волинської дивізії піхоти Армії Крайової сказали один одному: «Прощаємо і простіть!». Тобто ці слова уже були сказані. Я пам’ятаю, як виступав голова крайового братства ОУН-УПА Мелентій Семенюк. У нього на очах були сльози. Так само виступали ветерани 27-ї дивізії.
І от минуло десять років. І ніби дата не така вже й кругла, а пішла така хвиля, такий сплеск емоцій, дискусій. Не знаю, не буду аналізувати, чому це сталося... Але... Мене це тривожить. Я не хотів би, щоб на пам’яті, на кістках робилася сьогоднішня політика. Цього не повинно бути. Події того періоду трактуватимуть по-різному ще багато років, бо жертви були з обох сторін. І я розумію, що нащадкам загиблих поляків важко зрозуміти, сприйняти те, що сталося.
І мені важко зрозуміти. Я не розумію, чому, за що застрелили мого діда в серпні 1943 року у селі Гончий Брід Ковельського, тоді, повіту під час косовиці. Поляки із самооборони тоді оточили косовище і стріляли людей, як зайців. Дід уже добігав до лісу і на рові його застрелили. Мій батько, йому був 21 рік, приїхав і забрав свого батька і віз за 16 кілометрів у село Волошки, де, власне, жила родина, щоб там поховати...
Це кладовище... Ця могила... Щороку я там. Дивлюсь на цю могилу і не розумію: за що застрелили гречкосія, хлібороба, людину праці, яка мала велику родину (окрім мого тата, у нього було ще чотири дочки). За що? До речі, це все я тримаю в собі. Мої діти знають про це. І онук знатиме. Але я не буду казати, що поляки винні. Не буду. Не маю на це морального права, хоча, очевидно, моральне право в мене є. Але я не буду цього робити, бо треба творити нову історію.
— Борисе Петровичу, чи не здається вам, що в той час деякі політики, як і деякі нинішні, розігрували брудну карту загострення міжнаціональних відносин?
— Безперечно. Мій батько, слава Богу, ще живий, часто згадує, що робилося на території тодішнього Ковельського повіту. І українські селяни, і польські осадники бідували, бо землі там — супіски. До речі, осадникам перепадали гірші землі. Зауважу: після розпаду колгоспів там тільки бур’ян і росте. То були бідаки, кажучи польською. Але, коли святкували православне Різдво, поляки не працювали — святкували разом з українцями. Так само чинили наші люди, православні, на католицьке Різдво.
Їх більше цікавив хліб насущний, а не політика. Вони справно платили податки, були громадянами тої, польської, держави до 1939 року. Відкинемо утиски, вони були. Але на рівні родин жили дружньо. А потім... Потім ці родини почали стріляти одна в одну. Чому? Чому так трапилося?
— Відповіді на це запитання немає й досі...
— Немає, бо було безліч чинників. Де запалився перший сірник? Хто його запалив? Де спалахнула перша іскра? Годі шукати сьогодні відповіді на ці запитання. Ми не найдемо. Кожна із сторін буде права по-своєму.
— Тому мене й непокоїть те, що польська державна установа — Інститут національної пам’яті веде — слідство проти українців...
— З точки зору того ж таки уряду Миколайчика, тоді, у 1943 році, де-факто і поляки, і українці були громадянами другої Речі Посполитої. Бо той уряд вересень 1939 року не визнавав. Очевидно, з їхньої точки зору —правильно. Тоді з’ясовується, що «різня» була між громадянами однієї держави. Це — серйозне питання. Навіть цілий блок питань.
Тоді, на вшануванні жертв у 1993 році, я у своєму виступі сказав, і ті слова можу повторити зараз: давайте ту історію, якою б вона не була, залишимо для істориків.
До речі, чимало років за моральної і матеріальної підтримки Волинської обласної державної адміністрації та обласної ради проходили «круглі столи» істориків України і Польщі. Сьогодні видано дев’ять томів дискусії «Україна—Польща: важкі питання». Ініціаторами «круглих столів» були українські історики. Приміром, професор Волинського державного університету імені Лесі Українки Микола Кучерепа. І були дискусії. Непрості. І, якби політики обох держав уважно прочитали усі дев’ять томів, усі аргументи «pro» і «kontra», то, гадаю, й польська сторона змінила б свою позицію.
— На зустрічі у посольстві посол Марек Зюлковський, вислухавши точку зору журналістів, запитав: «Що ж робити?» Ми відповіли: віддати шану пам’яті мертвим сьогодні, а все решту — історикам, нехай вони шукають відповіді на всі запитання щодо того періоду.
— Цілком правильно. Можливо, навіть варто зробити так, як це ми зробили у 1996 році в Ковелі. Там на старому цвинтарі поховані українці, росіяни, євреї, німецькі солдати. З ініціативи ветеранів Великої Вітчизняної війни і за участі ветеранів ОУН-УПА за допомогою німецьких ветеранів ми побудували пам’ятник жертвам Другої світової війни — розколота земна куля, хрест, відповідні написи. Це — пам’ятник жертвам, унікальний, символічний пам’ятник, як на мене. Відкрили його у вересні 1996 року. Були і німецькі ветерани, ветерани Війська Польського, Радянської Армії, ОУН-УПА, було багато місцевих жителів. І мені здається, так треба зробити і щодо подій 1943 року на Волині.
— Бо і ті, в кого стріляли, і ті, хто стріляв, —жертви...
— До слова. Тоді на Волині зародилася добра традиція, яка живе й нині. Німецькі ветерани приїжджають до нас, наші — їздять туди. Старики помирилися. А тому, на мою думку, треба дати мертвим спокій і гідне життя тим, хто живе сьогодні.
— Але, на жаль, на відміну від 1993-го, на Волині нині можна інколи почути й таке: на дай Боже, приїдуть, ми на них з косами підемо...
— Я думаю, треба дати нашим президентам можливість сказати слова: «Прощаємо і простіть!» Переконаний, що вони повинні сказати те, що вважають за потрібне. А решті — і політикам, і фінансистам, і господарникам, і пересічним мешканцям Волині — займатися своїми справами.
Розмову вів Володимир КОРОЛЮК.
