Широкі українські народні маси, які не дуже цікавляться нюансами законотворчості, але регулярно дивляться телевізор, мають усі підстави для глибокої задуми. Бо терпляче мріючи про європейську інтеграцію, народ не може не перейнятися запитанням: чи це по-європейському, коли поважні, в дорогих костюмах з краватками політики жваво дискутують між собою з використанням загальновідомої лексики, образ, штовхають один одного, а інколи навіть намагаються завдати тілесних ушкоджень? Чи можливе щось схоже в німецькому Бундестазі, польському Сеймі, французькій Національній Асамблеї або в іспанських Генеральних кортесах?
Одразу можна пригадати, де таке точно можливе: в Державній Думі Росії. Там то Жириновський мінеральною водою опонентів кропить, то депутат Шандибін комусь «робітничо-селянським» методом політику партії пояснить, то когось із жінок-депутаток за коси посмикають або ж Зюганова «політичною проституткою» обізвуть. Ще б’ються інколи грузинські парламентарії: минулого року депутат Петре Цишкаришвілі задіяв для цього навіть кастет. Була, пригадується, «стінка на стінку» в парламенті на Тайвані — східні єдиноборства в хід пішли. Але ж ні Грузія, ні Росія чи Тайвань євроінтеграцію собі за головну мету не ставили, отож там можуть з чистою совістю чубитися. Інша справа — ми, в нас орієнтири високі. Адже в Німеччині, Франції чи Британії нічого схожого не відбувається: ніхто нікого не б’є, трибуни не блокують, текст виступу з рук не видирають тощо. Пригадується, як вразила офіційну делегацію Верховної Ради майже суцільна тиша в залі Рійгікогу (парламенту) Естонії під час його роботи. Справді, орієнтири дуже для нас високі.
Власне, політична нестриманість у країнах з розвинутою політичною культурою якщо й проявляється, то обмежується мовними «епітетами». І супроводжується зазвичай нищівною критикою винуватця у засобах масової інформації. У Німеччині минулого року стався величезний скандал після того, як журнал «Шпігель» надрукував характеристику, яку дав екс-канцлер Гельмут Коль нинішньому президенту Бундестагу Вольфгангу Тірзе: назвав його «найгіршим головою парламенту з часів Германа Герінга». Дарма що це було сказано у вузькому колі в ресторані Бундестагу — неподалік сидів журналіст, який усе почув. А найсвіжіший приклад реакції західного суспільства на некоректні політичні висловлювання — випадок з італійським прем’єром Сільвіо Берлусконі. Він під час дебатів у Європарламенті порадив німцю Мартіну Шульцу спробувати себе в кінематографі у ролі охоронця в концтаборі. Виникла німецько-італійська дипломатична напруженість, а по самому Берлусконі «котком» пройшлася вся європейська преса. З усіма, зрозуміло, наслідками для й так невисокого іміджу італійця. Власне, якщо послуговуватися українською політичною термінологією, то Сільвіо Берлусконі — типовий олігарх (участь у політиці, володіння мас-медіа, футбольний бізнес) без усіляких інтелігентських надмірностей. Але навіть якщо міркувати з огляду на цей конкретний приклад, то різниця в політичній культурі залишається очевидною: були ж випадки, коли українські аналоги Берлусконі обіцяли опоненту не роль у кіно підшукати, а просто закатати в асфальт...
Цілком імовірно, однак, що ті пристрасті, які спалахують інколи у Верховній Раді, якщо й не є власне євроінтеграцією, то принаймні засобом уможливити її в майбутньому. І навряд чи слід робити однозначні висновки, бо поряд з наведеним на початку статті запитанням приводами для глибокої задуми народних мас мають повне право стати й інші. Що, скажімо, краще: відсутність штовханини і пристрастей у парламенті Білорусі чи Туркменістану, чи можливість такого, хай і дуже своєрідного, прояву демократії в стінах українського законодавчого органу? Зрештою, вітчизняний політикум все ще розвивається: до бундестагів із рійгікогами рівнятися поки що важко. Та й питання, над якими в нас часом у прямому сенсі б’ються, вони там вже давно проходили.
