Що непокоїть освітян

Метою засідання було обговорення низки законопроектів про внесення змін і доповнень в чинний Закон України «Про вищу освіту». Автори цих документів — народні депутати України В. Кириленко, В. Кафарський, О. Єдін, Л. Танюк, Ю. Артеменко, Є. Гірник і Л. Григорович, а також Кабмін.

Комітет ВР напередодні дискусії визначився: на основі окремих законопроектів спільно розробити один і запропонувати його для обговорення в сесійній залі.

Розмова в Дніпропетровську була щира і водночас гостра. Інакше і не могло бути, бо долю Закону «Про вищу освіту» вирішувала високопрофесіональна еліта — академіки і доктори, відомі та поважні вчені, громадські діячі, представники обласної і міської влади, лідери вузів.

І не дивно, що фактично до кожної статті чинного закону запропоновано внести десятки відповідних змін. У вщент заповненій залі вченої ради славнозвісного Національного гірничого університету, де проходило засідання, байдужих не було. Виступали авторитетні вчені мужі, які дійшли одного висновку: закон про вищу освіту конче потребує змін і доповнень. Це вимога часу.

Слід зазначити, думки висловлювалися і революційні, і дещо алогічні, і наївні, але ніхто нікого не засвистував, не позбавляв слова. Демократизм в обговоренні освітянських проблем зайвий раз засвідчив прагнення представників вищої школи працювати за сучасним прогресивним законом. А тон серйозній діловій розмові задала, на думку учасників, доповідь голови Комітету ВР з питань науки і освіти Станіслава Ніколаєнка.

Він, зокрема, наголосив, що в умовах глобалізації суспільного розвитку, переходу від індустріальних до науково-інформаційних технологій, освіта стає могутньою рушійною силою економічного розвитку, важливим чинником національної безпеки, благополуччя країни і кожного її громадянина. Тому аксіоматичним стало твердження, що тільки та країна, яка спроможна забезпечити не декларативний, а реальний пріоритетний розвиток освіти і науки, зможе претендувати на гідне місце в світовому співтоваристві.

Конкурентоспроможність країни визначається не так наявністю природних ресурсів, як здатністю створювати і освоювати складні наукомісткі технології, забезпечувати принципово новий технологічний рівень виробництва, адаптуватися до умов інформаційного середовища. А це можливо тільки за наявності тотальної грамотності, високого інтелектуального рівня суспільства, а також за умови результативної державної політики у сфері освіти.

Україні потрібна чітко функціонуюча система підготовки високоінтелектуальних фахівців.

Тому формування ефективно діючої освітньої політики стало пріоритетним у діяльності Верховної Ради України. Варто зауважити, що за короткий термін було підготовлено й ухвалено закони України «Про освіту», «Про наукову і науково-технічну діяльність», «Про вищу освіту», які сформулювали державну політику в галузі вищої освіти, визначили завдання, структуру і порядок діяльності навчальних закладів, принципи управління освітянською сферою.

Проте, підкреслив голова комітету, ситуацію не варто ідеалізувати, бо не можна не помічати того, що перед системою вищої освіти постали досить гострі проблеми, які потребують нагального розв’язання (і не тільки питання співвідношення 51 чи 49 відсотків у планах прийому).

Чинна нормативно-правова база вищої освіти потребує певного доопрацювання з метою усунення неузгоджень з нормами інших законів, невиправданого дублювання нормативних правил і положень тощо. Не працює, на жаль, низка статей закону щодо фінансово-економічних відносин.

Останнім часом питома вага видатків на освіту в державному бюджеті збільшується. Вживаються заходи з підвищення заробітної плати. Але ці заходи не компенсують ні вартості життя, ні потреб вищої школи. Встановлених законом обсягів бюджетних видатків 8,5 відсотка від ВВП (10 відсотків від національного доходу) на освіту ми не маємо, як не маємо 1,7 відсотка — на потреби науки.

На перший план виступає питання якості освіти. Необхідно завершити роботу з формування державних стандартів і негайно розпочати формування державної системи управління якістю вищої освіти на основі положень Болонської конвенції.

Непокоїть процес «девальвації вищої освіти», прикладом чого є надання неякісних освітніх послуг, торгівля дипломами тощо. Вважаю, наголосив С. Ніколаєнко, її породила закрита для суспільства і громадськості система ліцензування й акредитації. Звідси ще одне питання — плата за навчання в державних і недержавних вузах, які становлять відповідно 82 та 18 відсотків від загальної кількості. Платна вища освіта на певному етапі мала позитивне значення, це підтримало вищу школу, деякою мірою сприяло її розвитку.

І все-таки, зазначив Станіслав Ніколаєнко, основа державної політики в галузі освіти — пріоритет безоплатної освіти, забезпечення її доступності. І часто плата за навчання не гарантує високого рівня підготовки. Це насамперед стосується більшості вузів недержавної форми власності, де якість знань набагато нижча, ніж у державних.

На виїзному засіданні багато йшлося про нерозв’язані проблеми забезпечення викладацькими і науковими кадрами. Вони старішають. Середній вік кандидата наук, скажімо, 51, а доктора наук — 60 років.

Абсолютна більшість найзначніших результатів у світовій науці отримана вченими до 40-річного віку. У нашій країні їх частка сьогодні становить лише 19 відсотків від загального числа, і вона дедалі знижується. У нас тільки чотири доктори наук віком до 35 років, до того ж двоє з них — тимчасово за кордоном. Вкрай потрібна, наголошувалося в Дніпропетровську, державна програма кадрової політики, яка включатиме комплекс заходів з пропаганди наукової педагогічної діяльності, підготовки кадрів, створення належних для вченого, викладача вузу умов праці, побуту і соціальної забезпеченості.

Освітян непокоїть різке скорочення наукових досліджень у вищій школі. У першому кварталі ц. р. лише кожен дев’ятий доктор та кандидат наук (11,9 відсотка) із числа постійно занятих науковою діяльністю, працював у вищому навчальному закладі.

Тривожить і відсутність рівного доступу до якісної вищої освіти для випускників шкіл із регіонів, сімей з низькими прибутками, із сільської місцевості. Практично вони не мають шансів для вступу до провідних вищих навчальних закладів.

Дослідження показують: у постіндустріальному суспільстві 30 відсотків дорослого населення повинно мати вищу освіту. Чи здатна наша система задовольняти потреби в таких обсягах?

Спостерігається значний розрив між рівнем знань випускників шкіл і вимогами вузів, розквіт репетиторства і різноманітних платних курсів, простіше кажучи, узаконеного здирства і хабарництва, що здійснюється за схемою «Готую — приймаю вступні іспити».

Низький відсоток працевлаштування випускників, надто в сільській місцевості, спонукає до створення сучасної системи працевлаштування дипломників.

— Це аж ніяк не повний перелік проблем, що постали перед освітянами, — зазначив Станіслав Ніколаєнко. — Однак можна дійти однозначного висновку: система вищої освіти потребує постійної модернізації, яка повинна мати глибоко продуманий, збалансований характер. Очевидно, що це питання неможливо розглядати поза контекстом злободенних ситуацій, характерних для всього соціально-економічного життя країни. Саме з цих міркувань виходив Комітет ВР, плануючи виїзне засідання у Дніпропетровську.

На ньому, зокрема, виступив заступник державного секретаря Міністерства освіти і науки Микола Степко, голова Дніпропетровської обласної державної адміністрації Микола Швець, ректор Національного гірничого університету Геннадій Півняк та інші.

В обговоренні питання взяли участь народні депутати України Володимир Кафарський, Михайло Бауер, Михайло Родіонов, Костянтин Ситник, Олександр Царенко.

Комітет доручив підкомітету з питань фахової освіти узагальнити висловлені пропозиції, доопрацювати та подати на розгляд у Верховну Раду України узгоджений проект закону про внесення змін до Закону України «Про вищу освіту».

Дніпропетровськ.