Мотив повернення

Кожного літа о цій порі Київ стає особливим, бо тут з’являється хвиля абітурієнток з ближніх і дальніх провінцій. Ці дівчата приносять з собою неповторність своїх рідних місць. Декому вдається лишатися такими ще рік-два, чи й довше, хоч Київ, старий спокусник, невтомно всіх присвоює й робить однаковими. Можливо, їдучи сюди, вони підозрюють про це, тому завжди серйозно-стримані й трохи сумні. Вони ніби ще не тут, та вже й не там, звідки родом їхня неповторність.

Цього вірша сумчанка Наталя Понікар написала ще школяркою. Тоді ж у сумському видавництві «Собор» вийшла її поетична книжка «Ікарове небо», з власними ілюстраціями. Наша газета писала про цю книжку.

А з Наталею познайомилися згодом, коли вона вступила на юрфак столичного Національного університету імені Шевченка. Чесно кажучи, нас непокоїло, чи не перестала вона писати вірші, узявшись до такої науки. Тим більше, що в назві тої книжки є мимовільний (чи свідомий) перегук з прізвищем авторки, а у прізвищі Понікар вчувається ім’я Ікара, котрий, як відомо, не повернувся на покинуту ним землю. Чи не ліпше було обрати щось «гуманітарніше», скажімо, філологію?

Наталя відповіла, що юриспруденція — теж «гуманітарна сфера», крім того, вона не хоче робити професією вірші чи малювання, бо до всякої роботи звикаєш, а до віршування гріх звикати. Писати вона почала з молодших класів, малювати ще раніше, й досі не звикла, тим і щаслива. Вона не любить бесід «про поезію», тому ми більше говорили про Суми. Про Липовий провулок і рідний дім; про улюблений сквер у центрі, між старою альтанкою й театром Щепкіна, про дерево, що росте над річкою під Харківським мостом. Між гілок того дерева є дощечка, де після школи добре було сидіти й писати вірші. Вона й тепер їх пише, лиш до мотиву від’їзду додався мотив повернення: «А я ішла пустим сумним вокзалом, і рахувала сині поїзди. В якомусь з них я звідси від’їжджала, а в цьому —поверталася сюди...»