Невизначеність

У перший тиждень липня тривали баталії навколо стрибка цін на основні харчові продукти. Словесні. Хоча, судячи з усього, ажіотажний попит на борошно, крупи, макарони й цукор трохи згас — черг за ними ми якось не бачили, — державні мужі і аналітики продовжували з’ясовувати, що стало причиною масштабної спекулятивної операції і хто винний.

Та навіть якщо прокуратурі, котрій доручено «розібратися» в ситуації, пощастить знайти ініціаторів картельної угоди, що теоретично неможливо, але на практиці — вельми ймовірно, нам, споживачам, легше від того, безперечно, не стане. Адже, як точно визначив Віктор Пинзеник, винна система. А точніше, безсистемність дій виконавчої влади на сільськогосподарському сегменті ринку.

Як то кажуть, і коза зрозуміє, що за будь-яких примх погоди втрати врожаю тим менші, чим вищим є рівень застосування на ланах засобів агрохімічного захисту рослин. Однак агрономи безсильні, якщо господарства не мають елементарного — грошей. А доходи сільгоспвиробників торік порівняно з попереднім роком зменшилися на 400 мільйонів гривень. Скільки вони зможуть заробити цього, неврожайного, року — Бог один знає. За бездіяльності реального ринкового інструменту — зернової біржі — будь-які цінові прогнози, а отже, й економічні розрахунки перетворюються на фікцію.

Те, що українське село потребує грошей, зрозуміло навіть стороннім спостерігачам. От і Світовий банк висловив готовність до кінця року виділити нашим хліборобам системний кредит у 200 мільйонів доларів строком на 20 років на досить м’яких, як для України, умовах — відсоткова ставка Lіbor плюс 1 відсоток. Інше питання, чи дійдуть ці кошти до безпосередніх сільгоспвиробників? Хоча у попередніх умовах і обумовлено безпосереднє кредитування сільгосппідприємств, але тут-таки передбачено кредитування лізингових і факторингових операцій, торгове фінансування і страхування. Тобто грошове накачування саме тих ринкових інструментів, котрі, як засвідчує практика, на вітчизняному грунті перетворюються на чорні дірки, звідки гроші не повертаються.

А крайніми залишаємося ми, споживачі. Ціни, і це вже очевидно, назад не повернуться, а лише зростатимуть.

Прикраси з дорогоцінних металів і каменів, звичайно, не предмет першої потреби. Але от що цікаво. Якщо ще кілька років тому українські ювеліри переробляли на дорогі брязкальця трохи більш як дві тонни золота за рік, то вже торік — 13 тонн. Отака, як кажуть французи, се ля ві, і українське жіноцтво полюбляє перстеники і браслети аж ніяк не менше, ніж американки чи пакистанки.

Узагалі ринок ювелірних виробів більш ніж цікавий. Саме на ньому діють наймайстерніші ошуканці і високо професійні контрабандисти. Ще один факт. За часів СРСР в Україні працювало п’ять ювелірних фабрик, і республіка була найбільшим постачальником золотих виробів до інших, передусім цілковито ненаситних на цей товар середньоазіатських республік. Нині, за даними Держкомстату, ювелірок удесятеро більше. Офіційно зареєстрованих. Підпільним майстерням і цехам — нема краю.

І ще. Доступні за ціною для більшості населення золоті брязкальця — то по суті елементарна, але дуже дорога біжутерія. Передусім ідеться про турецькі та італійські вироби. Те, що вміст у них золота завжди набагато менший за нанесену пробу — ні для кого не секрет. В Європі навіть скандал зчинився. Навколо італійських ювелірів. На турецькі вироби взагалі ніхто всерйоз не зважає. Наші, українські, дотепер також не відповідали світовим стандартам. Бо найпоширеніша 583 проба дозволяла виробникові так звані мінусові допуски.

Тепер ухвалено закон, який гарантує покупцеві заявлену якість. По-перше, проби 583 і нижче взагалі вилучено з ужитку. По-друге, закон цілковито забороняє мінусові допуски за вмістом золота навіть для найнижчої, тепер уже 585 проби. По-третє, узаконено в обороті пробу 999,9. Тож найближчим часом ціни на ювелірні вироби зростуть. Однак за заявних обсягів контрабанди і тіньового виробництва в Україні гарантію, що ви придбали саме те, за що заплатили гроші, може дати лише пробірна палата. За додаткову плату, звичайно.

Оприлюднено умови випуску облігацій, що їх держава рекомендує прийняти експортерам замість живих грошей за неповернений державою ПДВ, сума якого вже перевищила 7 мільярдів гривень. Однак оголошена маржа у 120 відсотків облікової ставки Нацбанку ажіотажу не зумовила. Це лише 8,3 відсотка річної доходності. Тоді як доходність звичайних держоблігацій, що їх через силу приймають комерційні банки, 11—13 відсотків. За облікової ставки у 7 банки на держпозиках накручують (без вирахування власних затрат) в середньому 5 відсотків.

Очевидно, що не менший буде й дисконт, за яким вони погодяться купити ПДВ-облігації в експортерів. Отже, з урахуванням інфляції, на таких оборудках експортери матимуть абсолютний програш. А тому запропонований урядом механізм погашення боргу з повернення ПДВ навряд чи спрацює. У легальному бізнесі.