Спеціалісти ЧАЕС і деяких науково-дослідних інститутів не заперечують: металоконструкції «Укриття» з часом псуються — і не раз повідомляли, що там робиться для того, щоб не допустити їх руйнування. І головний їхній висновок: якщо й завалиться цей об’єкт, то ні вибуху, ні катастрофи не станеться, а радіоактивний пил не розповсюдиться за межі відомої 30-кілометрової зони відчуження.
Однак голова правління АТ «МАВТ» Михайло Бершадський і член-кореспондент Міжнародної академії інформатизації Анатолій Кіндеревич доводять інше.
Ядерне паливо і тепловмісні матеріали, що залишилися в «Укритті», прискорено перетворюються на пил. І значно скоріше, аніж стверджують спеціалісти, які працюють на об’єкті. Процеси, що відбуваються там, можуть перерости в ланцюгову реакцію.
Який пропонують вихід? Щоб запобігти катастрофі, потрібно негайно вилучати паливовмісні матеріали й пил з черева саркофагу. Здійснити це через завали й високу радіоактивність буде, зрозуміло, неймовірно важко й складно. І тут у пригоді може стати установка, яку на основі теоретичних і практичних досліджень «МАВТ» може створити протягом одного-двох років. Така установка дасть змогу знизити активність радіоактивних елементів майже до фонового рівня. Радикальним чином буде розв’язано завдання повної дезактивації вилучених матеріалів. Після цього можна ліквідувати нинішнє «Укриття» з його небезпечною начинкою і врешті-решт зняти ядерну загрозу в центрі Європи. А отже, можливо, відпаде потреба будувати нове укриття.
Прочитавши це, передбачаю різну реакцію. Фізики, можливо, сміятимуться. Необізнані з фізичними таємницями і ті, хто повірить аргументації авторів застереження, мають повне право вигукнути: то в чому ж справа? Чому ідею не підхоплено і вона не втілюється в життя негайно?
Зізнаюсь відверто, мене зацікавила ідея. Михайло Бершадський охоче погодився на зустріч.
Інший співрозмовник, Анатолій Кіндеревич, — автор кількох наукових книг. За його твердженням, опис можливої ланцюгової реакції побудовано на базі нового наукового напряму — потоків простору часу, тобто сутності поля в ядерній фізиці. На його думку, в Україні немає науковців, здатних зрозуміти й оцінити їхню теорію. А Національна академія наук, мовляв, користується застарілими знаннями і зовсім не знайома з дослідженнями в галузі польової фізики.
— Ми вже демонстрували свій дослідний зразок установки, — каже Анатолій Володимирович. — Хто її бачив, у того очі на лоба лізли від здивування.
— Яких же результатів вам вдалося досягти?
— У спеціальній камері інтенсифікації процесів за допомогою лінзи фокусації за 32 години було знижено активність цезію-137 на 15 відсотків. А це означає, що за 10 діб можна довести її до фонової. У природних умовах це відбулося б за 100 років. Щоб наша установка стала довершенішою й продуктивнішою, нам потрібен потужний генератор-нагромаджувач.
— Нам потрібне найголовніше, — додає Михайло Іванович, — право займатися цим. Щоб нам офіційно могли надати ядерні відходи для досліджень. Грошей ми не просимо — лише право.
Подальша наша розмова доводить нас до відомого на практиці правила замкнутого кола. Бо щоб надати товариству право, треба визнати їхнє відкриття. Визнати ніби немає кому. У червні вони знову написали листи Президенту, Голові Верховної Ради, Прем’єр-міністрові. Знову з нетерпінням чекають хоча б якої-небудь реакції на них.
Так, до їхніх теоретичних викладок і установки можна поставитися як до фантастичних вигадок — нереального і нездійсненного. Утім, ми знаємо з історії, як за відкриття, що випереджали час, знищували їхніх авторів. Відомо, як у нас на початку зародження відкидали генетику й кібернетику. А нині без них уже немислиме життя.
Один з відповідальних працівників, котрий бачив у дії роботу установки, буцімто вигукнув: «Та вас, хлопці, уб’ють за неї!» Чому? І тому, що їхні пропозиції не вкладаються у жодні рамки існуючих наукових досліджень та способів, які вже напрацьовуються, з вилучення з «Укриття» й поховання радіоактивних відходів. І щодо прискорення упередження можливої катастрофи. Чи, може, це замаскований спосіб вибити кошти? Але ж автори твердять: «Ми не просимо грошей, нам потрібне право і дозвіл».
Та що б за цим не стояло, будь-яка ідея і пропозиція, особливо щодо чорнобильських справ, потребує особливої уваги й аргументованих висновків. Чорнобиль справді не може довго чекати.
Київ.
