Минає сімдесят років з часу найбільшого злочину, скоєного проти українського народу, — голодомору. За твердженнями істориків, від голодної смерті в 1932—1933 роках загинуло не менш як десять мільйонів наших співгромадян. Вважається, що епіцентром трагедії стала Слобожанщина із тодішньою столицею України —Харковом. Із лютого 1932 року Полтавщина входила до складу Харківської області, отож її населенню довелося сповна ковтнути горя: майже півмільйона полтавців померло від голоду.
Це був організований геноцид
У листі від 11 вересня 1932 року до Лазаря Кагановича Сталін висловив невдоволення: «Дела на Украине из рук вон плохи... В двух областях около 50 райкомов высказались против плана хлебозаготовок, признав его нереальным. В других райкомах дело обстоит, как утверждают, не лучше... Украину можем потерять... В Украинской компартии обретается немало гнилых элементов, сознательных и бессознательных петлюровцев, наконец — прямых агентов Пилсудского... Поставить себе целью превратить Украину в кратчайший строк в настоящую крепость СССР; в действительно образцовую республику...»
Все почалося з вивезення українського хліба за кордон у 1929 році. За розпорядженням Сталіна у селян його насильно вилучали, застосовуючи цілий набір карально-репресивних засобів: конфіскацію майна та житла, штрафи і навіть арешти. Затим суцільна колективізація знищила п’ять мільйонів найкращих господарств, відібрала в людей 36 мільйонів десятин землі. Ще у 1930 році на ХVІ партійному з’їзді Сталін закликав «заарештувати і відправити на заслання десятки і сотні тисяч куркулів». Але розкуркулювали не тільки середняків, «некомуністів» і «неактивістів», а й тих, в кого не було жодного господарства, так званих «підкуркульників». Архівні документи свідчать, що майже 85 тисяч українських «куркулів» було депортовано до Сибіру, 350 тисяч втекли із села до міста, 550 тисяч людей переховувалися в інших селах. Уже 1931 року по всій Україні великі площі стояли незасіяні, вирощений урожай не встигали збирати і вивозити, хліб гнив просто неба. Новостворені колгоспи не виконували планів, а вилучене в людей збіжжя майже повністю вивезли з України. І в 1932, і в 1933 роках СРСР продавав за кордон по 2 мільйони тонн зерна! Насіння для посіву не лишилося. Так більшовицька влада організувала голод...
Всю пшеницю — за границю,
А овес — у МТС,
Що лишилось на стерні —
Роздамо на трудодні.
(Тут і надалі з частівок тієї доби.)
«За відомих умов —розстріл!»
Це — цитата з тогочасних московських партійних документів, в яких настійно лунав нестримний потік погроз «про вжиття репресивних заходів» щодо українських селян: «... решительно искоренить эти контрреволюционные элементы путем арестов, заключения в концлагерь на длительный срок, не останавливаясь перед применением высшей меры наказания.... При известных условиях — расстрел». Політбюро ЦК КП(б) У сумлінно дублює ці документи: «... организовать в ускоренном порядке суд, а приговор суда, а также его исполнение публиковать в местной районной печати». Керівники областей і районів, голови сільрад, рятуючи власні шкури, ревно виконували постанови, директиви, розпорядження вищих партійних органів.
Гадяцька районна газета «Будівник комунізму» надрукувала постанову бюро райкому партії від 1 січня 1932 року, в якій сказано: «Ударна декада по хлібозаготівлях, проведена з 20 по 31 грудня 1931 року, не дала жодного зрушення. У зв’язку з цим ухвалюємо: до 15 січня виконати план хлібозаготівель, піти в рішучий наступ на глитая та його агентуру... До відстаючих сіл направити 30 буксирних бригад з партійців, комсомольського активу». Але підсумки хлібозаготівель у районі й далі були невтішні. Тому зі шпальт газет пролунали заклики: «До суду шкідника!». Час переможних рапортів минув. На боротьбу з голодним українським селянством було кинуто міліцію, мобілізовані партійні й комсомольські організації, активістів, а заодно прокурорів і карателів — сотні тисяч відданих «багнетів», яких для сміливості озброїли наганами й гвинтівками. «Буксирники» нічим не вирізнялися від грабіжників: вони ходили по дворах і силою забирали хліб, а також картоплю й буряки, били жорна і ступи, з комор вимітали все до зернини; нерідко мародерствували. Так, у середнячки Палажки Филь з села Ціпки Гадяцького району вилучили торбу сухарів, ворочок крупи, кендюх та сало, які там і з’їли. 7 серпня 1932 року було прийнято закон про охорону соціалістичної власності, написаний особисто Сталіним, яким вводили найвищу міру — розстріл з конфіскацією майна. Народ назвав той звірячий акт «законом про п’ять колосків».
Про те, як він діяв, видно зі сторінок все тієї само гадяцької районки за 1933 рік. У номері за 12 липня вміщено замітку «Заклятого ворога до розстрілу!» з підзаголовком: «Колгоспники вітають вирок суду», де повідомляється про те, що мешканець села Мартинівки І. Дуля зібрав на колгоспній ниві 4,5 кілограма колосків. Розглянувши цю справу, виїзна сесія Харківського обласного суду засудила «одвічного ворога всіх трудящих» І. Дулю до розстрілу. В номері від 18 липня чергове повідомлення про анологічний факт, що трапився в селі Рашівка: «Брати Кирило та Сергій Богомоли впіймалися з нарізаними колосками. Злодіїв Богомолів засуджено до розстрілу».
І в Леніна, і в Сталіна —
Єдина підкладка:
Якби вони спробували
З полови оладка.
Ленін грає на гармошці,
Сталін дере гопака,
Дожилися ми в колгоспі,
Що немає й буряка.
Село неначе погоріло
Результатом узаконеного партією необмеженого розбою на селі стала масова смертність від голоду. Пухли старі й малі, вимирали селянські родини і цілі села. Навіть за офіційними даними (зазвичай тенденційними), навесні 1933 року із 64 районів Харківської області «продовольчими труднощами» було охоплено 59. Захворювання і смертність стали такими масовими, що сільські ради припинили реєстрацію померлих. Далі спогади очевидців тих трагічних років.
Дмитро Бровар: «Мені було вісім років, ходив до Олексіївської початкової школи Гребінківського району. На уроках думав про їжу, повертався додому голодний і лягав спати голодний. Уві сні мені снилися пиріжки з сиром, пишні пухкі паляниці, галушки... І постійно скімлив: «Мамо, їсти!»... То тут, то там на вулицях нашого села ми натикалися на приметені снігом трупи односельців. Ми, діти, звикли до мертвих і не боялись їх. Повсюдно стояла якась дивна тиша. Ніхто не плакав, не голосив, не скаржився... Мертвих підбирали на сани і везли на цвинтар, де ховали всіх в одній ямі, без трун...»
Валентина Морозова: «Мені ледве виповнився один рік, але зі спогадів своєї матері, Мотрони Семенівни, яка пережила три голоди, дізналася, що вижила дивом. Троє дітей із шести померли. Першими малі Галя та Оксана, а брат Ігор «засох» наприкінці осені. Повернувшись із сибірського заслання, ми жили в Диканьці у кузні, бо перед цим нашу родину розкуркулили: забрали будинок, 8 га землі, дві корови, пару коней. Їли мерзлу картоплю, бруньки на деревах, а дорослі міняли коштовності на крихту хліба. Часто люди поїдали одне одного...»
Михайло Володарець: «У моєму рідному селі Бірки Зіньківського району вимерло з голоду понад дві тисячі люду. Моя рідна тітка Лукія Дудка купила на базарі макухи і наїлась, йдучи понад річкою Грунь-Ташань. Напилась води та й лишилася лежати навіки на березі...»
Петро Данько із села Устивиця (записав письменник Володимир Мирний): «Позавчора помер батько Насті Несвіт, який копав могили на цвинтарі за тридцять грамів макухи, віддавав її онукам, щоб хоч вони вижили. Упав біля ями... А вчора туди, на цвинтар, безтаркою відвезли її висохлу матір, чоловіка Миколу, сусідку Пріську та її шестилітнього сина Василька. Поклали усіх рядочками в одну могилу. Прикрили обличчя рушниками і присипали трохи землею, щоб іще комусь місце залишилось, а то копати могили вже нікому...»
В особливо жахливому становищі опинилися діти-жебраки, які втратили своїх рідних. Злочинні групи заманювали нещасних до своїх кубел, вбивали і м’ясо продавали на підпільних ринках. Одна з таких груп нелюдів була виявлена на вулиці Пролетарській у Полтаві. До речі, факти канібалізму визнавала навіть тодішня офіційна влада». В Новосанжарском районе за последнее 3 месяца зарегистрировано до 3 тысяч смертных случаев на почве истощения. Смертность с каждым днем растет... По району выявлено 7 случаев людоедства и трупоедства», — з листа начальника Харківського обласного відділу ДПУ голові ДПУ УРСР.
А чорно-червона коса смерті дедалі підбирала жертви геноциду... В оселі Ламане Глобинського району від голоду померло 557 селян, у Мануйлівці Козельщинського — понад 500, в Максимівці Кременчуцького — не менше 400, у Щербанях Полтавського — 147...
Ой, купались сірі гуси
У Пслі коло кручі.
Плачуть люди голоднії,
З колгоспу ідучи.
Зацвіли волошки сині
В степу при дорозі.
Та померли ж мої діти
З голоду у «созі».
Номенклатура харчувалася з «розподільників»
Села, що не виконували планів хлібоздавання, позбавляли найнеобхіднішого. Рішенням бюро Харківського обкому КП(б) У від 14 листопада 1932 року в села Нехворощанського, Кременчуцького і Кишеньківського районів було припинено відвантаження товарів повсякденного попиту, а постановою політбюро ЦК КП(б) У від 6 грудня 1932 р. за невиконання планів хлібозаготівель села Кам’яні Потоки Кременчуцького і Лютенька Гадяцького районів було занесено на Чорну дошку. Це означало, що жителям цих сіл було оголошено економічну блокаду: будь-яка торгівля з ними заборонялася, з крамниць вивезли всі товари, людей позбавили найнеобхіднішого — солі, мила, гасу, сірників... А тим часом хліб на Полтавщині був. На станції Решетилівка купи зерна лежали під відкритим небом. Зерно псувалося і гнило, але пильно охоронялося. У травні 1933 р. голодні селяни на станції Сагайдак захопили склад зерна, почали його їсти — сире. Частина з них незабаром померла в муках, решту розігнала кінна міліція. Такі форми стихійного протесту мали місце й по інших селах, але все це був відчай, коли люди йшли від одної смерті назустріч другій. Бунтівників або засуджували, або розстрілювали, а їх родини були приречені на вимирання...
Водночас у «торгсинах», що спішно відкрились у великих містах, зокрема Полтаві, Лубнах, Кременчуці, на полицях красувалися високі пухкі паляниці, крупи, жири... Їх обмінювали на золоті речі, інші коштовності. Звісно, за грабіжницьким курсом: пара золотих сережок «тягла» на чотири буханці хліба, каблучка — і того менше... Проте люди віддавали останнє, щоб вижити — хоч не самим, а врятувати дітей. Тим часом у кожному районі працювали створені згідно з постановою Раднаркому СРСР від 2 листопада 1932 р. закриті розподільники та їдальні для партійно-радянської номенклатури, які охороняла міліція. Від голоду також не страждали і родини командирів Червоної армії, колгоспне начальство, «буксирники» — їх винагороджували пайками і часткою від «витрушених» у сусідів пожитків. Для влади голоду не було...
Правда для нащадків
На високому пагорбі поруч із Мгарським Лубенським Спасо-Преображенським монастирем десятиліття тому насипано Курган скорботи, де встановлено велечезний дзвін з хрестом — у пам’ять по безвинно убієнних у 33-му... Дух мільйонів замучених селян, їхні тіні та страждання закликають усіх нас донести правду для нащадків про найтрагічнішу сторінку в історії українського народу.
Полтавська область.
Осінь 2000 року.
