Світ людей — це світ голосів. Ніжних і грубих, лагідних і суворих, помірних і різких. Усіляких! І все-таки не кожен голос здатен причарувати інших піснею. На мільйони людей — він лише один, єдиний...
Чому так трапляється? Які витоки цієї магії? Чому саме він дарує людям радість і насолоду, сердечний щем, сльозу на щоці? Про це ми хотіли дізнатися у заслуженої артистки України Жанни БОДНАРУК.
— Отже, пані Жанно, коли ви відчули те, що маєте особливий голос?
— Я виросла у музичному середовищі. Мій батько —заслужений діяч мистецтв України, художній керівник Чернігівського камерного хору імені Д. Бортнянського, мама — музичний редактор Чернігівської телекомпанії. Вже з п’яти років я частенько була присутня на репетиціях татового хору. Мене віддали до музичної школи. І батьки по-справжньому прагнули, щоб із доці вийшла піаністка. І хоча це не був мій особистий вибір, я дякую їм за чарівний світ класичної музики, в який поринула і який дав мені відчуття краси, прекрасного. Відколи себе пам’ятаю, завжди співала. Щоправда, я не сказала б, що це було серйозно. У школі захопилася рок- та джазовими виконавцями, особливо піснями Донни Саммер. У мене було дуже багато її записів. Слухаючи співачку, намагалася разом з нею одночасно повторювати улюблені пісні. Батько, одного разу почувши мій голос, здивувався: «О, в тебе щось схоже виходить». Щоправда, він згодом дещо насторожився і по-дружньому порадив не займатися співом усерйоз, бо йому здавалося, що хліб естрадного виконавця — невдячний. Та вийшло інакше.
У 1986 році я вперше виступила разом з Чернігівським естрадно-симфонічним оркестром з джазовим твором Джерома Керна «Дим». Усі мої вчителі були, як то кажуть, у легкому шоку: до цього вони знали мене як старанну ученицю-піаністку...
— Перемога на «Червоній руті» у 1991 році стала вирішальною у вашій долі?
— Як співачки — так. Мій голос витримав серйозний екзамен у поважного журі. Я відчула, що маю право позмагатися за місце під сонцем.
— Але для співачки важливо мати не тільки чарівний голос, а й гарні пісні.
— Я згодна з вами. І тут мені теж поталанило. Ще під час навчання у Київській державній консерваторії імені Чайковського та й після познайомилася з цікавими композиторами, поетами. Доля подарувала мені приємний сюрприз — зустріч у 1992 році з композитором і аранжувальником Анатолієм Карпенком, який згодом став моїм чоловіком...
— До речі, коли я телефонував до ваших батьків, а Анатолій якраз узяв слухавку, то мені здалося, що розмовляю з Любомиром Боднаруком. Ця схожість голосів не «приворожила» ваше серце?
— Нічого не заперечуватиму. Щирість Анатолія, тембр голосу під час першої зустрічі, мабуть, магічно вплинули на мене.
— Чоловік впливає на творчість Жанни Боднарук?
— Я сказала б, що ми однаково впливаємо одне на одного. І в коханні, і в творчості. Усе це нерозривне.
— У вашому репертуарі його пісні — провідні?
— Звичайно.
— Які виконуєте з найбільшим задоволенням? У них є щось зрозуміле тільки вам і нікому більше?
— Для нас усі пісні як діти. Не беру до свого репертуару твору, який мені не подобається.
— Анатолій не ображається, коли ви «зраджуєте» і співаєте пісні інших композиторів та поетів?
— Ні. Адже він їх аранжує і вкладає у твір частину своєї творчості. Я із задоволенням виконую пісні Андрія Шустя, Володимира Цибулька, Ганни Гаврилець, Миколи Бровченка та інших наших друзів.
— Ви змінюєтесь як співачка?
— Я думаю, що так. Намагаюся себе вдосконалювати —шукаю новий вокальний, тембральний потенціал.
— На якому місці у вашому репертуарі народна пісня?
— Без неї ще не було жодного мого сольного концерту. Бо це — наше коріння. Співаю унікальні обрядові пісні, які записані на Чернігівщині. Я задоволена тим, що вони змушують бути завороженими їхньою красою, цікавим змістом.
— Чому ви принципово не співаєте російських пісень?
— У мене в репертуарі є лише одна пісня російською мовою — «...На украинском языке» на вірш відомого поета Леоніда Кисельова. Його поетичні рядки про те, як людина зрозуміла, що вона має українське коріння. Зазвичай я її виконую десь у російськомовному регіоні, щоб нагадати деяким слухачам, хто вони є. Але ця пісня — виняток. Я не бачу потреби співати російською мовою. Водночас у моєму репертуарі є пісні французькою, німецькою, англійською мовами. Я виконувала їх на гастролях у Нью-Йорку, Парижі, Ліоні та Брюсселі, Мюнхені й Празі, Варшаві й Братиславі.
— Яка роль поезії у вашому житті?
— Без гарного вірша не буває чудової пісні. Удвох з Анатолієм скрупульозно відбираємо поетичні тексти. У моєму виконанні можна почути чимало пісень на поезії М. Вороного, Т. Шевченка, Л. Українки, Л. Костенко, Б. Олійника, С. Галябарди, В. Стольникова. Із задоволенням співпрацюю з поетом Михайлом Ткачем.
— А самі не пишете вірші?
— Є одна пісня «Все одно» на мої слова. Проте вона єдина. Як на мене, кожен має робити те, до чого є хист.
— Народження сина Андрійка не змінило ваших творчих планів?
— У жодному разі. Ми сказали, що це є «Твір моїх мрій». Так і назвали диск з новими піснями. Дуже вдячна чоловікові за те, що він зробив усе можливе, щоб я безболісно пережила найклопітніші місяці після народження сина. Я дуже зворушена цією підтримкою, і вона мені надавала лише снаги.
— Шестирічний Андрійко піде шляхом батьків?
— Це важко сказати. Бо він ось раз у раз каже: «Хочу бути президентом!» Однак поки це станеться, він отримає насамперед добру освіту.
— Дякую за інтерв’ю і бажаю вам та вашій родині творчих знахідок. Хай вам таланить!
Бесіду вів Сергій ПАВЛЕНКО.
Чернігів.
