Щасливі ті, хто може і працювати із задоволенням, і гроші за те отримувати великі. Є й інший варіант: робити улюблену справу, не думаючи про гроші. Декому це вдається. Таких людей зовсім мало, і хотілося б нагадати про них, відкопaвши один з рідкісних екземплярів. Це Роман Скиба, поет у законі. Чотири роки тому він прибув у столицю, та так тут і лишився. Враження таке, що живе він на вулиці Пушкінській, біля кав’ярні. Наша бесіда відбувалася за кавою в кредит.
— Романе, чи може митець нині в Україні забезпечити собі мінімальний рівень життя тільки своїми творами?
— Може, але не «чистим мистецтвом». Принаймні, до одержання Нобелівської премії. Я маю підстави пишатися своїм титулом поета в законі (для когось — безробітний митець, для когось — сам собі директор): з власного досвіду кажу, що в людини творчої є не менше, ніж в Остапа Бендера, способів заробити гроші чесним шляхом. Поза своїм літературним амплуа, я — продюсер. Першочергово продюсер самого себе. Якщо, розкручуючи власне ім’я, я допомагаю засвітитися іншим авторам, — честь мені за це і хвала. Як на мене, все це надто пов’язано, щоб відмежовувати себе від покоління. Є два варіанти мистецької (та й будь-якої) самореалізації — тягнути інших, усвідомлюючи, що ти кращий, і топтати все навколо, щоб залишитись самому (зате на видноті). Кожен керується ближчими йому принципами. Мені ближчий — перший. Мабуть, суспільству зі мною хоч трохи, але пощастило.
— Чи дістає тебе нестача грошей і як ти з цим борешся?
— Брак грошей — звичний, хоча й нестерпний часом, елемент біографії генія. Але це питання навіть не обсягу прибутків, а концепції витрат. Коли не вистачає на необхідне, ти залишатимешся митцем, навіть оперуючи мільйонами умовних одиниць. Хоча я не кажу, що в цьому є щось позитивне. Адже, цитую себе, «найбільше досягнення генія — стати хоч трохи схожим на нормальну людину».
— Чи можна провести паралель Сковорода—Скиба, за відомою сентенцією «Світ ловив мене, але не спіймав»?
— Помітна паралель, помітна. Хоча іноді так цікаво спостерігати, як світ тебе ловить, що навіть хочеться, щоб йому це вдалося...
— Що тобі допомагає вижити в найтяжчі хвилини?
— Оптиміст я, жахливий оптиміст. Якщо надія вмирає останньою, то надія Скиби — найостаннішою.
— Ти маєш формулу щастя? Чи фігурують у ній гроші?
— Колись у юному віці я її начебто вивів. Перше. Берегти наявне (часто його ціну розумієш лише, коли втрачаєш). Друге. Гармонія в Особистому (самі здогадуєтеся, про що йдеться). Третє. Захищеність і можливість впливати на події (гроші, слава чи ще щось таке у цей пункт входять або ж можуть входити). Потім я збагнув, що є й інші пункти, та, на жаль, їх не зліпиш у сентенції ні літерами, ні звуками. Щастя і буття умовні, але є Абсолют, якого смертному не дано збагнути...
Довідка
Роман Скиба народився 1970 року у Львові. Автор книжок «Мене назовуть листопадом» (1992), «Осінь на місяці, або Усміх дракона» (1993), «Тінь сови» (1994), «Хвороба росту» (1998), «Одіссея-2000» (2002). Лауреат Міжнародного конкурсу «Гранослов» (1991), видавництва «Смолоскип» (1997), премій: «Благовіст» (1999), журналу «Кур’єр Кривбасу» (2000), журналу «Соняшник» — «Найбільшій дитині 1998 року», а також має нагороди артклубу «ОстаNNя барикада» та Чільної української молодіжної мистецької агенції (ЧУММА) — «Поету в законі» (2002).
