Саме тепер наш лауреат перебуває в заслуженій відпустці. Позаду — важкий сезон, який не був усіяний самими трояндами. Дошкуляли травми. Але Шевченко — мужній спортсмен, він здолав усі негаразди. І зійшов на вершину європейської слави.
Звичайно, Андрію дуже приємно, що вдома журналісти високо цінують його талант і назвали найкращим футболістом України в сезоні, котрий минув. Він чудово зіграв за національну збірну у Львові проти вірмен, забив два м’ячі. Віддав усі сили в Афінах у грі з Грецією. І не його вина, що наша команда там поступилася.
Та сьогодні говоритимемо лише про хороше. Головною нагородою Шевченкові став переможний фінал Ліги чемпіонів, де його роль у складі була чи не найголовнішою. Звісно, важко було не пригадати ті щасливі для всіх нас події.
— Як сталося, що саме ви виконували останній пенальті?
— Сам попросив про це. І мені довірили.
— Ви забили ще й м’яч з гри в дебюті, який не зарахували...
— Коли арбітр так вирішив, то в мене серце немовби обірвалося. Пізніше я багато разів переглядав відеозапис матчу, того епізоду і не сумніваюся, що взяття воріт було незаперечне. Руй Кошта не мав тоді жодного впливу на воротаря. Арбітрові важко було визначити, був офсайд чи ні. Але, повторюю, як на мене, м’яча забив за всіма правилами.
— Кажуть, що кожному футболісту за перемогу в Лізі чемпіонів передбачено солідну матеріальну винагороду?
— Я не граю за гроші. Тому це питання мене не цікавить. Головна нагорода — Кубок чемпіонів!
— Ви так тепло кажете про свій нинішній клуб. А що може вас примусити змінити клубну прописку?
— У мене тривалий контракт з «Міланом», і поки що все задовольняє. Тому не вірте публікаціям в окремих українських виданнях про мої можливі переходи. Те саме можу сказати і про Інтернет, де з’являється чимало чуток, котрі насправді не відповідають дійсності. Мені значно приємніше спілкуватися з журналістами, коли приїжджаю додому, перед матчами національної збірної. Тоді маємо можливість дивитися у вічі одне одному. Тоді громадськість почує мої слова, а не вигадану інформацію, котра не має нічого спільного з правдою.
— Вам і з київським «Динамо» вдалося дійти до півфіналу Ліги чемпіонів. Чого, гадаєте, не вистачило тому динамівському складу, щоб вийти до фіналу і, можливо, виграти турнір?
— Трошки забракло везіння. Пригадайте, в Києві ми вели в рахунку проти «Баварії» — 2:0, 3:1. Але, на жаль, все завершилося 3:3. До подробиць пам’ятаю той поєдинок. Часто передивляюся його відеозапис. Те «Динамо», справді, було гідне Кубка чемпіонів. А найбільше цього призу був гідний Тренер тієї команди. Тому, прибувши до Києва після фіналу в Манчестері, з аеропорту поїхав на наш стадіон і віддав данину пам’яті Валерієві Васильовичу Лобановському. Це наш учитель, котрий завжди буде в наших серцях.
— Ви казали, що потрапити разом зі збірною України до фінальної частини чемпіонату світу або Європи — ваша заповітна мрія. Чи не змінилася вона після невдачі в Афінах?
— Я ніколи не відмовляюся від своїх слів. Стосовно наших шансів у нинішньому відбірковому євроциклі, то не все від нас залежить. Хоча теоретично можемо бути навіть першими. Тому гратимемо, боротимемося і сподіватимемося на прихильність долі. Принаймні в матчах проти Північної Ірландії та Іспанії налаштовуватимемося тільки на перемогу. Можливо, тоді і наші шанси збільшаться...