Колишня вчителька сиділа під старою повіткою і гріла на сонці хворі ноги. Довго придивлялася маловидющими очима, хто зайшов у хвіртку. Коли довідалася, тихо зітхнула: «Слава Богу, що відгукнулися. Бо я вже думала, загубився мій лист...»
Ветеран освіти 77-річна Лідія Никифорівна Омельченко все своє життя пропрацювала у школі рідної Медведівки. Коли її кликали на виручку в сусідні села, учителька біології не відмовляла. Вставала досвіт сонця і простувала пішки на уроки за десяток кілометрів. Її трудовий стаж — понад 35 років. Хоч насправді він ще довший. Однак через відсутність записів у колгоспних архівах соціальні працівники не врахували роботу в роки воєнного лихоліття. Тому колишня вчителька не має статусу учасника війни.
— Нам, дівчатам, у 1944-му було по 17—18 років, — пригадувала Лідія Никифорівна. — Трудилися в колгоспі з досвіту до смерку. Тракторів тоді не було, орали коровами. А ми, молодь, орудували лопатами. Важко й повірити тепер, але великий колгоспний садок ми скопували вручну. Пухирі на долонях лопалися, а ми копали... Заліснювали також балки, яри, боролися з ерозією грунту. Два роки, до закінчення війни, працювали за «палички». Ще живі мої однолітки, які свідчать про ту роботу. Однак влада не бере це до уваги. Подавай їм архів та й годі. Хоч не до всіх висувають ці вимоги. Знаю людей, котрі підтвердили свою працю у роки війни з допомогою свідків.
Ще донедавна ветеран шкільної освіти одержувала пенсію 48 гривень 86 копійок. «То була не пенсія, а знущання з учителів, — з гіркотою в голосі вела далі Лідія Никифорівна. — Спасибі уряду Віктора Ющенка, що підвищив. У нього батьки сільські педагоги, то він знає, що то за праця, з дітьми. Тепер мені листоноша приносить 141 гривню 90 копійок».
Понад рік заощаджувала пенсійні гроші пенсіонерка, щоб зробити операцію на очах. Назбирала 450 гривень. Цього, сказали їй, недостатньо. Хтось із колишніх учнів порадив звернутися в район з проханням про виділення одноразової допомоги на операцію. Лідія Никифорівна написала заяву. Поклала в конверт і довідку з лікарні. Медведівська сільська рада представила також акт обстеження матеріально-побутових умов заявниці. У ньому зазначалося, що Л. Н. Омельченко доглядає за тяжко хворим, лежачим чоловіком Григорієм Феофановичем, учасником війни. Підсобного господарства через похилий вік подружжя не має. Єдина донька Лідії Никифорівни живе в нестатках. У неї четверо дітей і два онуки.
Більш як три місяці розглядало заяву вчительки-пенсіонерки управління праці та соціального захисту населення Чигиринської райдержадміністрації. І лиш у квітні цього року в Медведівку надійшла відповідь.
«Ваші документи, — написав начальник управління В. Г. Лисий, —були направлені в Черкаський виплатний центр, але повернуті без виконання у зв’язку з відсутністю коштів на виплату одноразової допомоги, які надходять з Черкаського фонду інвалідів».
— Я так і не зрозуміла, — показувала відписку згорьована жінка, — чому мене «відфутболили» до громадської організації. Я ж не до фонду інвалідів зверталася, а до державного органу...
З допомогою добрих людей, учнів Лідію Никифорівну прооперували. Трохи розвиднився для неї білий світ. Хоч усі заощаджені гроші розтанули, мов сніг. Пенсія Григорія Феофановича ледь покриває нині витрати на ліки та харчі. А свої гривні жінка знову збирає. Тепер — на паливо. «Машина дров коштує 250 гривень, — підраховувала. — Розпиляти і порубати — ще сто гривень. Занести в сарай — 25. Чотири місяці складаю пенсію, щоб закупити паливо».
Ми сиділи з колишньою вчителькою у запустілому дворищі. У ньому все свідчило про те, що в його господарів уже нема здоров’я. Ні поратися на грядці, ні чепурити хату. Моя співбесідниця розповідала про своє дитинство. Про голод тридцять третього. Про поневіряння в роки війни. Як потім навчалася в агрономічному технікумі. Як знову голодувала. У сорок сьомому.
«Опухлими ходили на лекції. Непритомніли. І як ми те все пережили? — запитувала. — Як витерпіли? Не вмерли?» І через хвилину з болем продовжувала: «А тепер знову муки і страждання. Ноги не носять, руки не слухаються, очі не бачать. Та ще й нужда допікає. Інколи я готова руки на себе накласти... Тільки що скажуть тоді про вчительку учні?! Прийдуть на кладовище, на проводи, а вчительчина могила за канавою... Там, де самогубці поховані...» — заплакала Лідія Никифорівна.
З важким серцем залишала я обійстя старенької. Особливо гірко було усвідомлювати, що не лише в її хаті поселилася біда. Вона визирала у Медведівці з-за кожного похиленого тину, з-під почорнілих шиферних дахів, з давно не фарбованих вікон. Вона причаїлася в кожній убогій сільській оселі. Повсюди. У країні, де молоді і сильні можновладці залишають старшому поколінню жалюгідні крихти з державного столу.
