Кільце ковбаски від Ольги Солодкої

Якби колись у дитинстві Олі хтось сказав, що вона все життя буде варити сосиски, коптити ковбаси, готувати смачні балики, вона б ніколи у таке не повірила. Як багато дітей, мріяла про медінститут. Але доля розпорядилась по-іншому. В чотирнадцять у неї не стало батька. Вона, п’ятилітня сестричка, старенька бабуся — усі залишились на маминих плечах та скромній учительській зарплаті. Коли настав час вступати до вузу, на сімейній раді вирішили одностайно: треба йти до харчового. Там і конкурс трохи менший, отже, можна буде обійтись без хабара, а головне — завжди ситим будеш на такій роботі. Чого таїти, для родини тоді це було дуже важливо.

Ось так і стала Ольга Павлівна харчовиком, а після закінчення столичного вузу опинилася на Шепетівському м’ясокомбінаті.

Сьогодні, коли на підприємство приходять такі ж молоді спеціалісти, директор обов’язково влаштовує для них невеличкий екзамен — задає з десяток запитань, що стосуються виробництва. Не найважчих, таких, щоб зрозуміти, чи справді людина хоче працювати у цій галузі. Бувають випадки, коли отримує відповідь лише на одне-два. Тоді навіть дипломованому спеціалісту пропонує одну посаду — робітника. Щоб не тільки усьому навчився, а й справді всією душею віддався справі.

Таке випробування,  з’ясовується, не кожному під силу. Але ж і їй самій за тридцять років роботи на підприємстві довелося пройти таку школу, що ніякі дипломи й академії її не замінять.

Пригадує, що перший страх і велику відповідальність відчула тоді, коли її одразу поставили майстром холодильного цеху. Одночасно там зберігалось майже дві тисячі тонн м’яса. А обладнання не надійне, холоду бракує, вантажники крадуть, продукція в будь-який момент може зіпсуватись...

За тридцять років виробничого життя таких ситуацій було стільки, що всі не пригадаєш, не порахуєш. Та й найголовніші посади на підприємстві — теж пройшла. Була технологом, працювала в цеху, очолювала комплексну систему управління якістю продукції, освоювала майстерність економіста, дійшла до головного технолога. А дев’ять років тому стала директором.

У той момент такій посаді було не позаздрити. Зупинялись такі промислові гіганти, що комбінату до них не рівнятись. У м’ясопереробній промисловості почався справжній розвал. І дісталось їй у спадок підприємство початку шестидесятих, котре зносилось і фізично, і морально. Колектив, який стояв на роздоріжжі, та ще піврічні борги перед селянами за здану сировину.

Тоді ще діяли старі торговельні зв’язки, і шепетівське м’ясо розходилось ледь не по всій Росії. А от гроші за нього не повертались. Підприємство почало скидати оберти і дуже швидко опинилося на межі банкрутства.

А тут ще й президентський указ вийшов про те, що за кожен день прострочки несплачених боргів нараховуватиметься штраф у півтора проценти. Коли Солодка порахувала ці суми — взялась за голову. За борги треба було не лише підприємство, а й колектив віддати. Тільки хто ж його візьме?

Тоді й розіслала вона гінців по всіх усюдах, щоб збирали свою копійку. А тим часом на свій страх і ризик узяла кредит, щоб розрахуватися з боргами. Розуміла, що, як тільки її посланці повернуться з порожніми руками, краху їм не минути.

Тепер вони й самі дивуються, як вискочили з того прориву. Звичайно, працювали всі разом. Але у тому, що левову частку роботи тягнула на собі директор, ніхто не сумнівається. Солодка уміла так тонко відчути ситуацію, що просто дивом витягувала комбінат із фінансових прірв.

Перші два роки вони традиційно зупинились на плановий ремонт. Так робили всі тридцять років існування комбінату. Але дуже швидко Ольга Павлівна зрозуміла, що більше так робити не можна. Бо варто було лише на місяць піти з ринку, як тебе забували, і назад треба було просто вдиратись. Відтоді усі ремонти та реконструкції вони проводили тільки на ходу, ні на годину не зупиняючи виробництво.

Яких зусиль це коштувало, знає лише колектив та директор. Бо ремонтувати і переробляти на старому комбінаті було що.

— Те, що провалювались стелі і підлоги — це одне. А те, що наша продукція стала не конкурентоспроможною на ринку, котрий швидко заповнювався яскравим і дуже симпатичним на вигляд (про якість — окрема розмова) товаром — інше, — пригадує Солодка. — Нам треба було не просто наздоганяти Європу, а й переконати усіх, що наша продукція краща. І починати треба було не з рецептів, а з устаткування.

Це ж тільки подумати, коли почали розбирати термічне відділення ковбасного цеху, раптом побачили, що в одній із камер немає перекриття. Виходило, що не ковбаси у ній коптили, а стелю на комбінаті. А технологи все не могли зрозуміти, чого ж це у них продукція не рум’яниться та не підсмажується як слід.

Таких технологічних проколів, що дістались у спадок ще з радянських часів, було чимало. Ніде правди діти, змушували тоді до ковбасних рецептів примішувати ще й партійні рішення, а якість від цього не завжди вигравала.

— Йти на новий ринок із ковбасою, яку треба було ложкою черпати, не можна було, — продовжує Ольга Павлівна, — і ми взялися за нове устаткування.

Слово директора було твердим: нічого старого, а тим паче з чужих рук купувати не будемо. Тоді й почали топтати свої стежки до Європи комбінатівські фахівці, щоб вибрати для себе усе найкраще.

Тільки підписали перші контракти із однією німецькою фірмою, як інфляція почала з’їдати так тяжко зароблені гроші. Розраховуватися можна було поетапно, до того ж за відвантажений товар. Але ж тут «горіла» куплена німецька марка. День-два затримаєшся, платитимеш удвічі більше. Тоді взяла Ольга Павлівна та й скинула всі гроші німецьким партнерам. Додому прийшла та й каже: сушіть сухарі, бо гроші віддали, а чи прийдуть наші компресори — хто знає.

Із Німеччини прийшли не тільки компресори, а й ... запрошення. Педантичні німці хотіли побачити ту відважну жінку, котра не побоялась віддати такі гроші. Потім було багато інших операцій і поїздок, але та, перша, запам’яталась директорові назавжди.

На Захід шепетівчани попрямували не з простої цікавості. Об’їздили не одну виставку, не одне підприємство, аби подивитися, що ж вони там таке роблять, від чого просто розтанув наш покупець.

Вражень було багато. Бо, з одного боку, бачили такі технології та устаткування, про які навіть не здогадувались у себе вдома. З другого, побачили і той товар, що поставляли на наш ринок.

На одному із підприємств на власні очі бачили, як з низькоякісної сировини за допомогою всіляких домішок виробляють продукцію, яка за зовнішнім виглядом схожа на натуральну. От тільки справжнім м’ясом там і не пахло.

Надивившись усього, повернулись шепетівчани додому з твердим переконанням: жодних фаршів невласного виробництва в їхніх виробах не було і не буде. Тоді і з’явився отой плакат про натуральну продукцію для свого народу. А принцип роботи був вибраний такий: зберегти усі старі рецепти без будь-яких штучних домішок. Ніла Галицька, в котрої із двадцяти п’яти років комбінатівського стажу десять — на посаді головного технолога, сама розробила понад два десятки нових рецептів. А загалом в асортименті підприємства понад двісті видів продукції, в тому числі 130 видів різних ковбас. «Лікарська варена», «Столична сирокопчена», «Московська варено-копчена» на всеукраїнських виставках були удостоєні золотих медалей. Торік на всеукраїнській виставці «Регіони України пропонують» за представлену продукцію шепетівчани отримали срібну медаль.

А от сосиску чи ковбасу — зробиш. Скільки отого низькоякісного сурогату з’їли ми, українці, навіть не підрахувати. Тисячі тонн такого напівфабрикату перетинає наші кордони. Навіть шепетівські технологи, котрі на ковбасі і в буквальному, і в переносному значенні з’їли зуби, не можуть розібратись, із чого він складається. Наші стандарти передбачають аналізи на нітрити, сіль та вологу. Цим параметрам штучні фарші відповідають повністю. Але за кордоном уже давно основним аналізом є той, що визначає вміст і якість білків. У нас його просто не проводять. Отож замість м’яса можна покласти все, що завгодно, зберігши при цьому смак, колір і ... аналізи натурального продукту.

Зрозуміло, що така сировина значно дешевше натурального м’яса. Отож багато виробників залюбки використовують її у своєму виробництві. Зиск є. Те, що доводиться їсти покупцеві, зовсім інше питання, котре недобросовісного виробника практично не турбує. А чесний і добросовісний виробник опиняється в лещатах конкуренції. З одного боку, Росія, як один із основних споживачів шепетівської продукції, вводить ввізне мито на м’ясні вироби. З другого — безперешкодним потоком йде м’ясний фарш із Заходу.

Втриматися в такій ситуації на плаву надзвичайно важко. — Інколи ми йдемо навіть на те, що рентабельність деяких видів ковбас падає до нуля, але не купуємо привізної дешевої сировини, — зауважує Ольга Павлівна. — Вирівнюємо прибутки за рахунок іншої продукції. Звичайно, заробітки від цього менші, але совість наша перед покупцем чиста. І цього правила дотримуватимемось завжди.

Взагалі чесність і порядність стали основним критерієм у роботі і директора, і колективу. Як вдається утримуватись їм у морі недобросовісного бізнесу, котре піднімає серйозні шторми на нашому ринку, залишається просто дивуватись.

Узяти хоча б таку деталь: тоді, коли м’ясокомбінати потерпають від нестачі сировини, шепетівчани не простоюють. Як майже дев’ять років тому віддали борги, так до цього часу більше їх не мають. Правило тут одне: привіз худобу — одразу отримуй за неї гроші. І на оплаті намагаються не економити. Торік закупівельні ціни підприємство змінювало 17 (!) разів. Такого індикатора на ринкові зміни, як Солодка, треба ще пошукати. Дивиться не на місяці — на роки вперед. І тільки відчує небезпеку для свого виробництва — одразу до дії. Зайвої копійки не викине — знає, як тяжко вона дістається всьому колективу. Але й заплатити людям за роботу і за здану сировину — не поскупиться. — Знаю, що за важку працю селянина це не така вже й велика платня. Цілий рік годує дядько кабанчика чи бика, щоб отримати отих кілька сотень. Але ми ніколи не ставили за мету нажитись на його праці, — каже Ольга Павлівна. — Намагаємось регулювати ціни так, щоб і селян не ображати, і покупцеві дати можливість хоч у свята попробувати шмат нашої ковбаси. Подивіться сьогодні на Шепетівку — хіба багато людей може дозволити собі купити таку продукцію?

Тут ще й до всіх проблем додався проект нового закону «Про м’ясо та м’ясні продукти». Його 13-та стаття надає Кабміну право встановлювати граничні розміри закупівельних цін на сировину. Це поставить харчовиків у такі жорсткі умови, що не всякому підприємству вдасться вижити.

— Дивна позиція та й годі, — переконана Солодка. — Не можна вирішувати проблеми тваринництва за рахунок харчовиків. У нас просто немає для цього можливостей. До того ж, як тільки маємо можливість підняти ціну продукції на зовнішньому ринку, одразу збираємо правління і піднімаємо ціну на сировину самі, без міністерських вказівок. За два минулі роки підприємство змінювало ціну на сировину близько сорока разів. І це при тому, що намагались усіляко стримувати її на продукцію, яка йде для вітчизняного споживача. Створюється враження, що такі законопроекти мають на меті не сільське господарство підняти, а харчовиків загубити.

Одного разу Ольга Павлівна проїжджала разом із п’ятилітньою онучкою біля збанкрутілого заводу. 

— Чого він такий страшний, бабусю? — Та бачиш, розвалили його. Тепер не працює. Того і страшний. 

— А хати можуть розвалити? — запитала дівчинка. — Якщо ні, то ти візьми та й повісь на своєму комбінаті табличку «Хата».

Якби то й справді прибити таку охоронну грамоту над прохідною, та й забути про всі проблеми. Так ні, їх дедалі більше й більше. Це десять років тому комбінат-боржник не викликав ні у кого інтересу. Сьогодні підприємство стало ласим шматком для багатьох — витиснути б з нього максимальні прибутки, забути про принципи порядності, натуральну продукцію, а потім викинути на задвірки, як отой зруйнований завод. Ні, не вдасться. І Солодка, і вся її команда стоять твердо на ногах. Тільки уявити, у Шепетівському районі колектив, що нараховує трохи більше семисот осіб, виробляє 92 (!) відсотки товарної продукції району. Лише торік до казни було сплачено 27 мільйонів гривень. Хіба ще треба якось доводити, що колектив не просто вижив, а має реальні перспективи для дальшого розвитку і процвітання.

А от «охоронна грамота» йому все одно потрібна. Як законодавча підтримка вітчизняного виробника. Шепетівчани сьогодні не просять у держави ні копійки. Вони навчились її заробляти самі. А от захист від недобросовісної конкуренції, брудного бізнесу їм потрібен.

Для чого? Та хоча б для того, щоб їли ми ковбасу та шинку, котра пахне бабусиною піччю, а не закордонними хімікатами.

 

Шепетівка — Хмельницький.