Правда, що й досі ятрить і заважає жити

Як сказано у програмці виставки, «українська версія — це копія польського першообразу». І висловлюється думка, що виставка започаткує дискусію про нашу нелегку історію, згадка про яку з часом стане спільною пам’яттю, що не розділяє, а єднає.

Фрагменти документів, фотографії тих років, свідчення очевидців. Поряд — поляки й українці. Проте й сьогодні важко зрозуміти, що сталося, чому селяни, які жили поряд багато років, пішли вбивати один одного. На жаль, виставка лише іллюструє весь трагізм цих подій, але не проливає світло на витоки, першопричини конфлікту.

Скажімо, на стенді читаємо фрагмент відозви Волинського крайового політичного представництва, в якій сказано: «Розуміємо і цінуємо прагнення українського народу до створення незалежної України. Однак засвідчуємо, що не відмовимося від східних земель Речі Посполитої...» Відозву датовано 30 липня 1943 року. Вона з’явилася у розпал польсько-українського протистояння. Особисто мені не зрозуміло, чому ніхто в той час не думав про наслідки подібних відозв.

Але таких документів на виставці надто мало. Скажімо, не згадується інструкція генерала Казимира Сосновського, видана у 1940 році після поразки Франції, де сказано: «повинні бути піддані ревізії наші лозунги про знищення Росії, що не повинно зашкодити близькому співжиттю з українцями, які дружньо ставляться до Польщі. Розв’язання української проблеми уряд залишає за собою. Ви можете приймати від них заяви, але не давати жодної політичної і військової інформації. Їх заяви передавайте нам». Не дивно, що виставка акцентує увагу головно на відносинах ОУН—УПА та Армії Крайової, які протистояли одна одній, та на втратах з обох сторін конфлікту.

Можливо, саме тому усі присутні вельми уважно вислухали виступ президента Інституту національної пам’яті професора Леона Кєреса. Тим паче що ця установа — організатор цієї виставки. Леон Кєрес розповів, що Інститут національної пам’яті створено за рішенням Сейму Республіки Польщі у 2000 році. У структурі Інституту діє Головна комісія з переслідування злочинів проти польського народу. Окрім того, пан професор не приховував: «Від самого початку існування Інституту національної пам’яті було очевидним, що у полі його зору повинна бути проблематика польсько-українських взаємин. Тому вже у травні 2001 року — найскоріше, як це стало можливим — Бюро публічного навчання ІНП організувало у Любліні конференцію «Антипольска акція ОУН—УПА 1943—1944», темою якої стали надзвичайно болючі для поляків питання. У ній йшлося про трагічну долю польського населення Волині й Східної Галичини...» Леон Кєрес, як і більшість польських дослідників, у своєму виступі закцентував увагу на кількості жертв з польського й українського боку. І — жодного слова про першопричини конфлікту.

Власне, саме тому я й спробував довідатися у директора Інституту національної пам’яті про оцінку діяльності уряду другої Речі Посполитої в еміграції, який, до речі, на відміну від різних українських політичних угруповань, як і командування радянських партизанів, контролював через своїх представників, у тому числі через Державний корпус безпеки, розвиток подій на Волині.

— Я хотів би задати панові президенту низку запитань, без яких, на мою думку, повної історичної правди не отримаємо. Зокрема, чи уряд другої Речі Посполитої в еміграції визнав черговий переділ Польщі у 1939 році?

— Ні, ні. Другий уряд Речі Посполитої не визнав пакт Молотова—Ріббентропа, згідно з яким відбувся поділ Польщі. Уряд Польщі генерала Владислава Сікорського дуже багато разів стверджував, що це був злочинний пакт, спрямований проти незалежності країни.

— Тобто уряд не визнав і не визнавав окупації...

— Не визнав ані гітлерівсько-німецької, ані радянської окупації 17 вересня 1939 року. Уряд другої Речі Посполитої в еміграції визнав лише, що 17 вересня був акт агресії проти незалежної польської держави.

— Чи уряд другої Речі Посполитої в еміграції визнавав жителів східних земель незалежно від національності громадянами своєї країни?

— Так, звичайно. Уряд другої Речі Посполитої казав, що польська незалежність загинула від акту агресії, і водночас визнавав, що жителі другої Речі Посполитої зберігали своє польське громадянство.

— У зв’язку з цим, як сталося, що уряд і його представники в краю не змогли уникнути збройного конфлікту між громадянами другої Речі Посполитої різних національностей — поляками та українцями у 1942—1945 роках, у тому числі на Волині?

— Стосовно конфлікту польсько-українського, як і польсько-єврейського злочину у 1941 році, скоєного поляками проти євреїв у місцевості Єдвабне, то уряд другої Речі Посполитої не мав організаційних можливостей для запобігання таких конфліктів. Еміграційний уряд не мав своєї власної адміністрації, поліції, які могли б протистояти розвитку цих конфліктів.

— Але готувалося збройне повстання, яке контролював уряд...

— Звичайно...

— Тобто можливості були...

— Але не такі, коли незалежна держава має адміністрацію, власну армію.

— Чи ваш Інститут національної пам’яті даватиме правову й моральну оцінку діям уряду другої Речі Посполитої?

— Інститут національної пам’яті дає таку оцінку уряду в кожній ситуації, коли проводимо розслідування. В роботах істориків нашого інституту такі оцінки є. І ми плануємо оприлюднити оцінки уряду другої Речі Посполитої.

— А чи вестиметься слідство у цій справі?

— Інститут національної пам’яті завжди проводить слідство там, де йдеться про злочини проти громадян Польщі.

— А щодо ролі уряду в польсько-українському конфлікті?

— Я в цьому випадку не бачу такої можливості, щоб проводити слідство проти уряду. Оскільки уряд Польщі не вчинив злочину, який був би підставою для такого слідства.

— Але його представники були в східних землях...

— Там, де громадяни Польщі скоїли злочини, таке слідство проводимо завжди. Але то мусить бути конкретна вина, а також конкретні докази.