Нещодавно Кабінет Міністрів України схвалив законопроект про Фонд державного майна. В чому його суть? І чому закон з такими муками народжується? З такими запитаннями звернувся до Голови ФДМУ Михайла ЧеЧетова.
— Почну з останнього, — сказав він. — Я не думаю, що закон народжується в муках. Просто надто багато зацікавлених інстанцій і людей, яким він небайдужий. Ось через це в проект весь час вносяться поправки, він удосконалюється.
Головний камінь спотикання — це позиція, кому фонд буде безпосередньо підлягати. В Кабінеті Міністрів, на мою думку, знайшли соломонове рішення. В його стінах виписали алгоритм такої підлеглості, який найліпше вписується в канву політичної реформи, яка проводиться в країні. Всі ми бачимо, що на підході в Україні модель парламентсько-президентської республіки. Це той устрій, коли парламентська більшість формуватиме уряд і відповідатиме за його діяльність. Тобто уряд і парламентська більшість будуть, як сіамські близнюки. У цій ситуації питання, кому підлягатиме Фонд державного майна України — уряду чи парламенту, — істотного значення не має. Відштовхуючися від такого бачення результату політичної реформи, цей алгоритм виписали так: ФДМУ підзвітний Верховній Раді і підпорядкований Кабінету Міністрів.
Щодо суті проекту закону, то тут уперше чітко виписано функції фонду, його права й обов’язки. За політичних штормів проведення різноманітних конкурсів, коли виставляються на приватизаційний ринок, я сказав би, ласі об’єкти державної власності, — це дуже важливо. І оскільки бажаючих комерційних структур, політичних, фінансово-промислових груп багато, а переможцем має стати хтось один, все це супроводжуватиметься політичним нагнітанням пристрастей. Тому прийняття закону про ФДМУ — це той твердий грунт під ногами, який справді дасть можливість фонду будувати свою роботу у форватері загальнодержавних інтересів.
— Тобто ви почуватиметеся більш незалежними, ніж раніше?
— Як на мене — більш захищеними законодавством.
— Ви, Михайле Васильовичу, присвятили багато років свого життя, щоб виробити нарешті нову концепцію приватизації. Чи цілком виписана ця концепція? Чи готові ви до її затвердження українським парламентом?
— Так, сьогодні завершена робота над новою програмою приватизації.
— Яка її головна ідея? В чому принципові відмінності від попередньої?
— Якщо попередні програми розраховувалися на рік, два, три, то нинішня — на шість років. Але справа не лише в строках. Головна відмінність нової програми приватизації в тому, що вона націлена на завершення цього процесу в Україні як широкомасштабного соціально-економічного проекту реформування власності, який розпочався на початку 90-х років і буде завершений у 2008 році. Тобто мислиться у 2008-му підвести риску під приватизацією. Частина майна буде передана новим власникам, частина — залишиться за державою, але далі всі процесі приватизації кануть в Лету. Всі майнові стосунки після цього будуватимуться на абсолютно іншій основі, на інших законах.
Це перше. Ключове. А сама ідеологія, сама концепція спрямовується на те, щоб привести функції фонду у відповідність до його назви — Фонд державного майна України. Зауважте: не приватизації, а майна.
Ми звикли, що ФДМУ займається приватизацією. Але постає запитання: чому під час створення на початку 90-х років минулого століття його не назвали приватизаційним? Значить, задумувалось щось значно більше, ніж просто приватизація майна.
Ось тому ці акценти тепер розставляють на місця. У програмі підкреслюється, що фонд уже виступає не лише як головний приватизатор — це було одним із його складових, — а як головний розпорядник державного майна, головний його контролер і управитель. Тобто мета фонду — забезпечити корпоративне управління й високу ефективність діяльності державних підприємств.
Виходячи з цього, перед нами ставиться перше завдання: провести цілковиту інвентаризацію всієї власності в Україні. Хоч як дивно, у нас досі немає чіткої статистики, обліку державного майна.
— Тому що це було декому вигідно?
— Очевидно. Якщо зібрати дані про власність міністерств і відомств і порівняти із статистичними, виходить абсолютно різна картина. Тому треба звести разом усі види власності в Україні, зробити єдиний реєстр і класифікацію. І засвітити, що в нас в Україні робиться з власністю.
Другий принциповий момент — це використання коштів від приватизації. Протягом кількох років ми діяли, на мій погляд, неетично і неморально, коли на рівні держави вписували в доходи бюджету гроші, одержані від приватизації. Історично склалося так, що одні покоління будували підприємства, а наше — продає. Але ж будуть жити ще і наші діти, онуки. Отже, мабуть, правильно було б, якби ми, одержавши естафетну паличку від батьків і дідів у вигляді підприємств, передали її майбутнім поколінням у вигляді грошей за ці підприємства. Маю на увазі те, що кошти, одержані від приватизації, не можна просто проїдати, їх треба спрямовувати у розвиток економіки, вкладати в розвиток стратегічних для країни галузей.
Грошей у країні, як і в окремій сім’ї, на все завжди не вистачатиме. Тому, хоч би як було важко, ми мусимо раз і назавжди прийняти жорстке державне рішення: 25 відсотків віддай, і не гріши, на подальшу розбудову економіки, її стратегічних галузей. Іншими словами, спрямуй їх у завтрашній день.
Наступне питання таке: а скільки ми повинні залишити державної власності? Міністерства і відомства зацікавлені залишити за собою якомога більше підприємств, бо від цього залежатиме їх впливовість і навіть штатний розпис. Вони декларують цю необхідність, знаходять нібито вбивчу мотивацію. Але є інші, жорсткі реалії: на більшості державних підприємств фізичне зношення техніки становить від 50 до 90 відсотків. Окремі з них такі добиті, що туди навіть небезпечно з’являтися.
Ці підприємства вимагають величезних фінансових ін’єкцій. І питання стоїть так: якщо ви вимагаєте залишити за собою підприємство, то повинні взяти на себе відповідальність за його долю і визначити конкретні фінансові зобов’язання. Адже, залишивши собі державні підприємства, ми відсікаємо їх від можливості залучення приватних інвестицій.
Ми не підемо далі у своєму розвитку, якщо не збалансуємо свої завищені бажання покерувати державною власністю з реальними можливостями допомогти їм, щоб підприємства нормально працювали. Інакше вони приречені.
В іншій ситуації потрібно набратися мужності і відпустити їх на вільні хліби. Годі миритися з тим, що підприємства приватизуються тільки тоді, коли вони добиті до кінця, коли люди не одержують зарплату й готові вийти на вулицю і коли ці підприємства не варті і ламаного гроша. Ось що стоїть за рядками програми, де йдеться про реформування галузей.
— І ще запитання, Михайле Васильовичу, до вас як керівника і політика. Є чимало фактів, коли власник, приватизувавши підприємство, не тільки не поліпшує його роботу, а навпаки, приводить до цілковитого занепаду. Як боротися ФДМУ з такими явищами?
— Я ще коли був народним депутатом не раз казав, що східці повинні бути двомірними — вести і вгору, і вниз. Якщо ми щось продали, і новий власник не виконує своїх зобов’язань, веде підприємство до краху, то, мабуть, держава повинна мати законодавчий механізм, який давав би можливість відродити статус-кво, повернути до державної власності підприємство і потім через повторну приватизацію знайти гідного власника.
Інтерв’ю взяв Анатолій КРАСЛЯНСЬКИЙ.
