Пробуксовки на головних векторах

Саме в червні відбувся небачений після 98 року стрибок цін. На найосновніші для зубожілого народу продукти. Борошно вроздріб подорожчало в 1,5-2,5 разу. Гречка, пшоно, горох — не відстають. Не втрималася і соняшникова олія. Одне слово, усі ті продукти, що довго зберігати можна. Тільки дурневі ще не видно: у країні продовольча паніка. І не на порожньому місці.

Взимку — мороз без снігу. Напровесні — кірка льоду на полях, по якій вода не в ґрунт ішла, а тікала до найближчого розпадку. Влітку без дощу чорноземи розтріскалися — рука по плече запросто входить. Тут ще й сарана в десяти областях з’явилася. Ось-ось на крило стане. За біблійними переказами, тварючка ця — істинно божа кара. Бабусі по селах хрестяться: «Армагеддон прийшов, спаси і сохрани, Господи...» Одинадцять років спасав. На дванадцятий —відвернувся. Менш містично налаштовані діди післявоєнний, 47-го року, голод згадують. Мовляв, тоді теж на квадратному метрі по три колоски виростало, й ті порожні...

Але Богу — Богове. А людям — земне. Під урожай 2003 озимими майже на 15 відсотків менше засіяли. Ярий клин — на 10 відсотків менший за торішній. Уціліла озимина (а в деяких областях до 80 відсотків пропало!) мало що без вологи, так ще й на голодному пайку сходила. Ледве більше половини посівів тільки й удалося підгодувати. Та й то не ситно. Не по 6,5 т/га на круг, як у минулі часи, а всього по 800 кілограмів органіки. Мінеральних добрив, в основному азоту, 25 кг/га замість колишніх 132 і комплексних. Втім, така агротехніка далеко вже не перший рік на наших ланах домінує. І не від недомислу й лінощів селянських, а від безпросвітньої вбогості ресурсів — головного підсумку дванадцятирічного реформування села. Ну, а зголодніла земля кого нагодує? Простий народ, на відміну від чиновників, цю істину пам’ятає, тому й панікує.

А що ж керманичі? Як водиться, заспокоюють. Але дуже оригінально. Я сказав би, кулуарно. Тут би на сполох бити, по всіх каналах кричати, що, мовляв, дорогі співвітчизники, заспокойтеся. Не витрачайте свої жалюгідні копійки (запасаються продовольством, зрозуміло, найзнедоленіші) без потреби. Адже не можна ж вважати зверненням до народу, що почав панікувати, преамбулу, якою в останню середу червня відкрив засідання Кабінету Міністрів перший віце-прем’єр, міністр фінансів Микола Азаров. Хто, крім присутніх, почув його запевнення в тому, що уряд тримає ситуацію під контролем? Та й якби навіть почув, хто повірить, коли в районній глибинці південних областей за кіло цукру вже по п’ять гривень просять?

За його словами, підстав для ажіотажного попиту на продукти харчування тривалого зберігання в країні немає й уряд найближчим часом вживе заходів для нормалізації ситуації на продовольчому ринку, що приведе до зниження цін.

Вибачте, пане Азаров, але дозвольте вам не повірити, що ціни знизяться. Тому що заходи, які, за вашими словами, будуть вжиті, пардон, голим адмініструванням явно пахнуть. А як ще накажете оцінити передбачуваний і вами ж озвучений проект закону, що «дозволить уряду (цитую майже дослівно. — І. Н.), не чекаючи на те згоди Верховної Ради, вилучати, в умовах спекулятивного ажіотажу і спекулятивних коливань цін, надприбуток».

Куди, цікаво, вилучати — до скарбниці? Але кому ще, як не вам, колишньому главі податкової держадміністрації, відомо, з яким бажанням розстаються зі своїми надприбутками фірми й фірмочки, що торгують продовольством? Це раз. Кому краще, як не Миколі Азарову, відомо, які торгівці, при тому, що мають справу з готівкою своїх співгромадян, хитромудрі схеми вигадують, щоб не тільки над-, але й звичайний прибуток від державного ока сховати? Це два. І ще. Уряд має у своєму розпорядженні достатні, як заявив перший віце-прем’єр, ресурси, щоб закупити зерно, борошно і крупи за нормальними цінами. І не робить цього тільки з тієї причини, що через продовольчу паніку ціни на них в Україні вдвічі перевищили світові. Коли це так, то що заважає імпортувати? Диви, дві-три сотні тисяч тонн круп чи борошна з-за бугра дійсно повернуть ціни на місце. Тільки от у ресурсну достатність Кабміну повірити важко. Після дванадцяти років гучних, на весь світ, ридань з приводу перманентного браку коштів.

А тому дозволю собі спрогнозувати інше. Стрибкоподібне — в найближчі два-три місяці — зростання цін ще й на молочні продукти. Тому що коли нам уряд, в особі Миколи Азарова, усе-таки певну ситість гарантує, то великій рогатій та іншій худобі — аж ніяк. Перехідних запасів кормів і минулого врожайного сезону на зимівлю не вистачило. За рік майже 600 тисяч корівок наказали довго жити. В основному з маточної череди. І вона продовжує зменшуватися не щодня, а щогодини — годувати-бо худобу (повторю, не тільки великорогату) немає чим. Посіви багаторічних трав вимерзли, нові — не піднялися. Хоч бери та згадуй часи брежнєвського застою і, поки не пізно, дітлашню на заготівлю гіллячкового корму посилай.

За молоком зазвичай дорожчає м’ясо. Але так надовго ми не заглядатимемо. А от урядові варто було б. Щоб вчасно вжити заходів. Щоб і з іншими продуктами харчування не вийшло так само, як з борошном, крупами і цукром.

Президент, за статусом головнокомандувач усіх Збройних Сил країни, констатував, що українська армія найбільша в Європі (не рахуючи російської), але при цьому... як би це м’якше сказати, другої свіжості, чи що. Тобто практично небоєздатна. Про це Леонід Кучма заявив на засіданні РНБО після поїздки до Севастополя. Міністр оборони Володимир Шкідченко відразу подав у відставку. Знаючі люди кажуть, що рапорт він заготував завчасно...

Але простого обивателя перманентні переміщення у верхах давно вже мало цікавлять. До політичного тасування він давно звик і воно йому нецікаве. А от питання, якого біса йому стільки недієздатних чоловіків утримувати, непокоїть його дуже. Цього року майже два мільярди тільки цієї статті на армію піде. І потім: де ж результати реформ? Бо не можна ж вважати ними триразову зміну форми за неповних 12 років. А це теж гроші платників податків. І чималі. Самих полковницьких мундирів 6,5 тисячі щоразу доводилося шити заново. Подейкують, що в нашій недієздатній армії генералів більше, ніж у всіх країнах НАТО разом узятих. До речі, за натовськими нормативами навіть на нашу величезну армію полковників вистачило б усього півтори тисячі. Тим часом у нас навіть начальник санаторію — генерал.

І потім. Доки буде в Україні загальна військова повинність? Адже в ринкових умовах, якими вони склалися в Україні, в армію йдуть діти виключно незаможних наших співгромадян. А тому рекрутський набір перетворюється на своєрідний податок на бідність, як (щоправда, з приводу армії російської) справедливо зазначив відомий нам Єгор Гайдар.

Скільки років живемо у гласності й демократії, а армія як була для простих громадян, так і залишається чорним ящиком. Одне цілком очевидно. Поки що дванадцятий рік реформу збройних сил не здійснюють, а забалакують. І ще одна цікава цифра. Гроші, витрачені нашими генералами і полковниками на тилове забезпечення нашої армії торік (не рахуючи коштів на поточне утримання особового складу), у 37 разів перевищували витрати на матеріально-технічне забезпечення підготовки військ! Нівроку. Не армія, а якась госпчастина. Звідки ж гроші на зарплату вчителям візьмуться?

До речі, мій племінник, який два роки відслужив в елітному полку під Києвом, у Гончарівську, вийшов молодшим сержантом—навідником танкової гармати. Однак у бойовій машині жодного разу навіть не сидів. Наводити гармату і стріляти вчився просто в зразково-показовій казармі на примітивному тренажері.

І ще один підсумковий момент. Сплеск пристрастей навколо знаменитої труби Одеса—Броди.

Узагалі то й говорити про цей диво-проект не хочеться. І все-таки деякі цифри наведу. 674 кілометри труби, що лежить на українській території, обійшлися нашій державі майже в півмільярда у. о. Чи піде труба далі на Плоцьк і Гданськ — як і досі, величезне питання. Утримання непрацюючого нафтопроводу щорічно потребує до 20 мільйонів тих само у. о. У робочому стані сьогодні — шматочок труби під Одесою довжиною всього 52 кілометри, та й той працює на реверс. На решті 622 кілометрах відбувається пасивне зношення. Самі труби (деякі вже 8 років лежать у землі порожніми) таке «навантаження» можуть витримати максимум років дванадцять. Глибока консервація нафтопроводу коштує 20—25 відсотків його первісної вартості.

Ці цифри тим більше пригнічують, що пенсіонерам нашим живеться дедалі сутужніше. А вклади ці гроші держава в пенсійний фонд, але не на проїдання, а на накопичення, диви, і мрія наших нардепів, яку минулого червня вони висловили в законі, — про доведення мінімальної пенсії до прожиткового (268 гривень) рівня, — могла б втілитися в терміни цілком визначені.

Цікаво, погодьтеся, було б зробити хоча б піврічний моніторинг витрат нашої держави, подібних до витрат на будівництво горезвісної труби.

Чому я все про неї згадую? Та тому, що цей нафтопровід — єдиний за всі роки незалежності здійснений нашою державою проект будівництва потужного нового промислового комплексу. Непрацюючого. З причин, далеких від економічних інтересів будь-якого неупередженого українця.

Поки що не передбачається наповнити його ні каспійською, ні арабською, ні іракською нафтою. Ну так запустіть його весь на реверс нафти російської! Адже пропонують, сякі-такі. А там побачимо. Потенційні партнери по євроазійському нами вигаданому коридору нас зрозуміють. Як зрозуміла Англія Росію з ідеєю Північно-Європейського газопроводу по дну Балтійського моря до берегів туманного Альбіону. Капіталісти — вони такі. Завжди розуміють, що вкладені гроші мають приносити віддачу. А не збільшувати до нескінченності витрати.

До речі, 130 мільйонів гривень, виділених Міноборони на проведення миротворчих операцій, теж можна занести до видаткової частини з будівництва труби. Тому що деякі наші далекоглядні політики не приховували в червні свої розрахунки на те, що участь України в іракських справах поруч з Польщею допоможе заповнити трубу. Мовляв, американці підтримають на знак вдячності український проект транспортування азіатської нафти до Європи через Одесу. Мовчать невдячні американці. І гроші моїх співвітчизників як летіли, так і летять в трубу. Та що гроші, життя продовжує котитися невідомо куди...