Цей рік, як відомо, оголошено Роком інвалідів. А це означає, що суспільство зобов’язується ставитися з підвищеною увагою та батьківською турботою до тих, хто через вроджені або набуті тілесні каліцтва та хвороби потребують особливих умов життя. Відкриття спеціалізованих шкіл-інтернатів — вияв державного піклування про тих, кому воно найбільше потрібне. Однак київські діти, хворі на інсулінозалежний діабет, такого опікування позбавлені.

Починаючи з 1999 року, активісти київського благодійного фонду «Діабетик» клопочуться про відкриття загальноосвітньої санаторної школи-інтернату для дітей, хворих на цукровий діабет. Ідею цю столична адміністрація підтримала і включила створення школи до міської комплексної медико-соціальної програми «Цукровий діабет». Навіть було надано приміщення під школу-інтернат. Деякі батьки, щоб бути ближче до своїх хворих дітей, навіть обміняли квартири на цей район міста. Але приміщення майбутньої школи заселив приватний вищий навчальний заклад, розпорядженням міської та районної адміністрації знехтували.

Судитися з приватними підприємцями батьки дітей-інвалідів не стали. Вони знову пішли колами бюрократичного пекла. Але до жодного з приміщень, обіцяних діабетикам владою, дітлахи, які потребують особливого режиму та догляду, вселитися так і не змогли. Всі запропоновані дитячі садки перебувають у тривалій оренді. Один із чиновників на чергове клопотання батьків парирував — ваші діти не є елітою нації. Напевно, такими самими категоріями «еліти» та «покидьків» міркують і в Управлінні освіти, чиновники якого на словах обіцяють підтримку, але коли доходить до реальних справ, починають демагогічні розмови про те, що така школа місту в принципі не потрібна.

— Дуже багато діабетиків мешкають у родинах або неблагополучних, або в неповних, — каже голова фонду «Діабетик» Наталя Власенко. — Це не лише медична, а й соціальна проблема. Два роки тому ми проводили анкетування сімей, в яких є хворі на діабет. Ми самі були вражені результатами цього опитування. З’ясувалося, що майже 90 відсотків матерів утримують і виховують своїх дітей без чоловіків. Чоловіки йдуть із сім’ї, стикаючися зі щоденними проблемами, пов’язаними з діабетом: постійний контроль цукру, 4—5 ін’єкцій на день, дружина вже не може приділяти стільки уваги чоловікові, вона змушена переключатися на дитину. До того ж на засоби самоконтролю та профілактики ускладнень діабету щомісяця в такій родині необхідно витратити щонайменше 500 грн.

Утім, санаторна школа-інтернат потрібна не лише дітям із неблагополучних сімей. Діабетики, які не знають дефіциту в домашній опіці, також потребують щоденного особливого піклування, і учителів, і медпрацівників. У звичайних школах їм ніхто цього надати не може. Не лише педагоги, а й не всі медсестри знають, як поводитися, коли, приміром, дитина через різке зниження рівня цукру в крові раптом знепритомніла. Деякі діти змушені були поміняти школу, тому що однокласники їх охрестили «наркоманами». Так реагували деякі підлітки на те, що їхнім ровесникам доводиться робити ін’єкції інсуліну в громадських місцях. До речі, відсутність таких спеціальних місць, де дитина могла б визначити рівень цукру в крові та ввести необхідну дозу інсуліну, ще один аргумент на користь створення спеціальної школи.

Такі школи вже створено в Харкові та Дніпропетровську, готують до відкриття інтернат для діабетиків і в Запоріжжі. Чи буде такий навчальний заклад у Києві, сьогодні залежить від чиновників.