Як охороняти українську систему охорони здоров’я?

Проблему розвитку і формування сучасної української системи охорони здоров’я обговорюють давно і на різних рівнях: від суто побутового, коли йдеться про здоров’я пересічного громадянина, і до найвищого державного, коли окреслюються перспективи розвитку цієї важливої соціальної сфери в масштабах країни. Проте саме в останньому випадку часто використовують досить неоднозначні штампи, які за детального розгляду виявляються сумнівними або навіть хибними. Наприклад, показники стану здоров’я населення часто використовують як своєрідний еквівалент рівня соціально-економічного розвитку суспільства. І не погодитись із цим важко, адже навіть Світовий банк виокремлює охорону здоров’я як пріоритетну сферу інвестування.

Якщо Україна справді погоджується з такою точкою зору, усталеною на рівні провідних світових інституцій, то чому ми маємо справу з такою глибокою кризою зазначеної галузі? І якою мірою ці дві реальності — теоретично декларована пріоритетність та практичне функціонування за залишковим принципом — узагалі сумісні? Для мене визначальним показником є суспільна практика: якщо ми декларуємо одне, а на практиці маємо щось інше чи навіть діаметрально протилежне, то можна твердити або про кон’юнктурність декларацій, або про неспроможність перекласти теоретичні постулати на мову практики. Так чи так слід констатувати наявність значної суспільної проблеми.

Звернімо увагу ще на одну загальновживану тезу, яку часто використовують для полегшення кризового стану системи охорони здоров’я. Основною причиною сьогоднішніх негараздів називають падіння показників соціально-економічного розвитку країни в 90-х роках. Це видається безперечною істиною, однак досить викласти її мовою цифр, як одразу, мов на рентгенівському знімку, проявляється справжній зміст: якщо падіння ВВП становило приблизно 40—60 відсотків, то чому державні видатки на охорону здоров’я скоротились у 7,5 разу (тобто на 750 відсотків)?

Звичайно, загальна економічна криза не могла не позначитися негативно на медичній галузі, однак масштаби, параметри негативізму в системі охорони здоров’я України непорівнянні з економічними негараздами загалом. Це означає, що на певному етапі охорону здоров’я фактично кинули напризволяще, а зусилля чиновників держави скеровувалися не так на те, щоб оптимізувати стан справ, як на те, щоб обгрунтувати закономірність і безальтернативність кризи саме такої глибини.

Отже, якщо ми справді намагаємося привести розвиток української системи охорони здоров’я у відповідність з вимогами сучасності, то маємо передусім потурбуватися, щоб перенести будівлю медичної галузі з хиткого піску байдужості й безвідповідальності на надійний фундамент суспільно прийнятних реформ.

Падіння соціально-економічного рівня розвитку України в 90-х роках призвело до погіршення стану здоров’я населення й таких негативних демографічних тенденцій, як зниження рівня народжуваності, підвищення рівня смертності, старіння населення і зменшення середньої тривалості життя. На жаль, об’єктивне зростання медичних потреб громадян відбувалося на тлі зменшення можливостей самої галузі охорони здоров’я.

За умов гострої нестачі бюджетних коштів дедалі більший сегмент амбулаторної і стаціонарної допомоги стає платним, що, у свою чергу, негативно позначається на його доступності для населення. Внаслідок значного поширення набула практика зволікання зі звертанням у медичні заклади з причин низької платоспроможності пацієнтів. Це призводить до зростання кількості тяжких і занедбаних хвороб.

Такий ланцюжок причинно-наслідкових зв’язків хоч і цілком закономірний, проте вкрай небезпечний з точки зору суспільних наслідків, а тому потребує рішучих і невідкладних зусиль для докорінного поліпшення ситуації.

Надзвичайно небезпечним з точки зору соціального резонансу є також підвищення вартості медичних послуг і медикаментів, фактична відсутність механізму формування і регулювання цін на медичні препарати, котрі мають найбільший попит у населення. Не додає оптимізму й деформованість ринкових відносин у сфері охорони здоров’я: майже 70 відсотків ринкового обороту припадає на тіньовий сектор, який перебуває поза системою державного оподаткування.

Українська система охорони здоров’я потерпає від непослідовної соціально-економічної політики, відсутності єдиних умов для всіх суб’єктів господарювання, несприятливого інвестиційного клімату, недосконалої податкової політики тощо. Зниження фінансового забезпечення медичної галузі посилюється невиправданим зростанням цін на медикаменти, енергоносії і комунальні послуги. Лише з 2000 року паралельно з процесами економічної стабілізації почали підвищуватися асигнування державного бюджету на потреби охорони здоров’я, що дало змогу вперше за попереднє десятиліття здійснити централізовану закупівлю в необхідному обсязі вакцин і деяких життєво важливих препаратів.

Загальновідомо, що ступінь пріоритетності будь-якої галузі віддзеркалює такий показник, як частка валового внутрішнього продукту, котрий виділяється на її потреби. І от в Україні після тривалого спаду цей показник у 2000—2002 роках хоч і стабілізувався, проте лише на рівні 2,5—2,8 відсотка ВВП. Це значно нижче параметрів, рекомендованих Всесвітньою організацією охорони здоров’я (7—8 відсотків ВВП).

Драматизм ситуації з нестачею бюджетних коштів посилюється тією обставиною, що значну частину державного фінансування медичної галузі використовують нераціонально і навіть не за цільовим призначенням: переважно на затратне стаціонарне лікування. В той час як дешева й високоефективна первинна медико-санітарна допомога фінансується за залишковим принципом.

Криза української системи охорони здоров’я зумовлена, головно, двома обставинами: по-перше, недостатнім матеріально-технічним забезпеченням галузі; по-друге, нераціональним використанням наявних ресурсів. Теоретично слід було б істотно й синхронно оптимізовувати обидва параметри, проте треба мати на увазі, що в сучасних соціально-економічних умовах значне нарощування бюджетних видатків вельми проблематичне, а отже, малоймовірне.

Тому за умов, коли на додаткові фінансові вливання галузь розраховувати не може, надії треба покладати лише на раціональніше використання наявних фондів і коштів. Як на мене, тут уже йдеться про елементарну чесність і порядність чиновників від медицини, які в умовах обмеженого фінансування розтринькують і не за цільовим принципом використовують матеріальні та фінансові ресурси. Вочевидь, ця практика не тільки неприпустима, а й така, що тягне за собою певну відповідальність.

А поки що галузь непокоять не так проблеми погіршення здоров’я населення, як умови власного виживання. За цих умов основні зусилля скеровуються не на розвиток передових технологій охорони здоров’я, а на утримання досягнутих (і досить далеких від сучасних світових стандартів) позицій. Але інерцію потрібно долати — і якомога швидше, адже, наприклад, фінансування амбулаторно-поліклінічних закладів за кількістю відвідувань не створює ні економічних, ні професійних стимулів для підвищення ефективності функціонування галузі, а навпаки — лише сприяє марнотратному використанню ресурсів і коштів населення. Така система фінансування амбулаторних закладів не виконує фундаментальної суспільної функції: вона не мотивує, не інтенсифікує зусилля медичного персоналу, скеровані на підвищення показників здоров’я населення. І вже хоча б із цих міркувань її належить істотно коригувати.

Потенціал оптимізації функціонування поліклінік є, і він доволі значний. Зокрема, поліклінікам до снаги істотно розширити межі діагностичних і лікувально-оздоровчих практик, надавати спеціалізовану консультативну і медико-санітарну допомогу і, що важливо, розширити сферу профілактичних і медико-просвітницьких заходів. Це істотно посилить профілактично-превентивні функції первинної медико-санітарної допомоги, що сприятиме досягненню двоєдиної мети: підвищенню реальних показників здоров’я населення і значному заощадженню коштів галуззю.

Стаціонарна медична допомога — найзатратніший вид медичної допомоги, а тому нарощування ефективності використання ресурсів у цьому секторі — надзвичайно важливе завдання. На часі істотне зменшення потреб у госпіталізації, розвиток сімейної медицини, а також диференціація медичних закладів згідно зі ступенем інтенсивності і тривалості медичного обслуговування.

Ще один проблемний аспект — розподіл коштів, котрі надходять у систему охорони здоров’я. З одного боку, ця процедура потребує дотримання чіткості й нормативності, а з другого —надміру жорсткий розподіл за статтями кошторису лише паралізує пошук внутрішньогалузевих резервів.

Поза будь-яким сумнівом, реформа української системи охорони здоров’я також не може бути повноцінною за умов відсутності кардинальних змін в оплаті праці медичного персоналу. В контексті загального реформування фінансового забезпечення медичних закладів метою змін у системі оплати праці стає формування таких соціальних умов у сфері охорони здоров’я, за яких професійне функціонування лікарів на мікрорівні забезпечуватиме на макрорівні нарощування ефективності медичних послуг і використання ресурсів.

Обмеженість можливостей підвищення державних асигнувань для галузі охорони здоров’я зумовлює пошук у цій сфері додаткових джерел фінансування. Ідеться передусім про запровадження соціального медичного страхування, а також про легалізацію і впорядкування співучасті населення у фінансуванні медичних послуг. Погоджуюсь, це питання містить багато суспільно неоднозначних аспектів, проте це не означає, що ми маємо право відкладати його в довгу шухляду.

Проблема потребує широкого, загальносуспільного висвітлення. Саме публічність обговорення, а також прозорість, аргументованість прийнятих рішень стане тією необхідною передумовою, що забезпечить прийнятність реформ на рівні переважної більшості сучасного українського соціуму. З цим перегукується і потреба комплексного моніторингу системи охорони здоров’я і формування по-справжньому ефективної сфери медичних послуг — особливо під кутом зору дотримання прав пацієнтів і забезпечення транспарентності фінансових, структурних і кадрових перетворень.

А що стосується функцій Верховної Ради України, то їй належить визначити як завдання пріоритетної важливості законодавче врегулювання проблем забезпечення галузі охорони здоров’я фінансовими ресурсами, а також раціонального і прозорого їх розподілу та використання.