Замість звіту була опера і... патронат

Так ось, у згаданому наказі є пункт, який гласить: провести звіти у Києві. Та вже після першої звітувальниці, Чернігівської області, пішли якісь збої-перекоси. Бо друга за нею і не бідніша область Запорізька, як ми вже повідомляли 20 травня, прозвітувала сама перед собою — вдома, у Палаці культури «Дніпроспецсталь». Щоправда, до Києва привезли майстрів сцени — театри.

Подібне вчинила і Донецька область. Свої Дні культури в Києві вона відбула кількома театрами, концертом філармонії та ансамблю «Донбас». А майстрів мистецтв і худколективи обіцяє показати в столиці наступного року. Наголошу: звіт-концерт цього регіону мав відбутися під час її Днів культури 18-23 травня.

Не лише сумлінність і дисциплінованість, а й високу відповідальність, окрім чернігівців, продемонстрували і тернопільці. Незважаючи на всілякі складнощі, вони також привезли до Києва своїх найкращих майстрів мистецтв і аматорські художні колективи.

А ще не в чітко визначений навіть графіком звітів, затвердженим згаданим наказом Мінкультури, день (було записано — в першу декаду червня) на головну сцену, на суд вибагливих столичних глядачів, а через засоби масової інформації — всієї України, мала постати Львівська область. Та крім цієї нечіткості у графіку було замуровано ще таку загадку-запитання: які мистецькі чи народні колективи привезуть львів’яни до Києва, коли місцем проведення заходу визначалася Національна філармонія? У якій дуже гарна, але й дуже невелика глядацька зала?

Минула перша декада червня. Тиша. Нарешті афіші сповістили: до Національної опери України — колишнього академічного театру опери та балету ім. Тараса Шевченка «у світ вітчизняної та європейської класики запрошує Львівський державний академічний театр опери та балету ім. С. Крушельницької».

Отже, купуючи квитки, глядачі мали здогадуватися, що той «світ класики» не що інше, як концерт. Але коли вже й концерт, що вже чітко зазначалося у квитках, то чому, вибачте, тільки академічного театру? Певно, автори афіші були переконані: прискіпливих глядачів заманить до опери напис на афіші: 

Як тут не дивуватися, чому останнім часом так широко почали застосовувати цей «дах»? Де треба і де можна й обійтися без нього. І чи намагаються плазуни перед найвищою посадовою особою держави самі собі відповісти на запитання: що воно таке, отой патронат? Для чого його втискують куди завгодно і де завгодно? Для важливості, значущості заходу чи просто заради задурення людей? А не охопленого цим обнадійливо-вагомим терміном ятрить відповідь: мабуть, через те, що не все патронує глава держави, у нас Інколи, Подекуди мають місце Деякі недоліки. Чи, може, «під патронатом» слід мати на увазі якийсь такий собі сертифікат якості й надійності? Нічого подібного. То навіщо ви, керманичі різних рангів, зловживаєте посадою Президента, якщо він і справді проявив про вас певне, а може, особливе, піклування? Це ж просто його святий обов’язок. Чи, може, комусь зручно і вигідно інколи, мов товстою ковдрою, прикриватися ним?

Що ж відбулося минулої п’ятниці, 20 червня, під найвищим патронатом у Національній опері? Поза будь-яким сумнівом, був чудовий, по-справжньому високомистецький концерт. Втім, певно, лише пісня А. Кос-Анатольського на слова І. Франка «Ой ти, дівчино, з горіха зерня» викликала найбільше щирих і вдячних оплесків. Мабуть, цей твір був найзрозумілішим й найдоступнішим для сприйняття шанувальників не лише опери, а й земляків львів’ян. І не лише тому, що він був майстерно виконаний солістами з гарними голосами. Це був один з небагатьох творів, що звучав рідною українською мовою.

Очевидним і зрозумілим всій залі було й те, що декотрим солістам Львівської опери вочевидь не завадили б мікрофони. Щоб їх чутніше було у залі опери... Значно сценічно красивішими й привабливішими були сцени з опери «Мойсей», виконані у другому відділенні концерту.

І ще таке помітне непорозуміння. На концерті навіть згадки не було про всеукраїнський звіт. А про Рік культури і патронат не забули. По завершенні концерту були величезні букети квітів від Президента, Верховної Ради і Кабінету Міністрів, Міністерства культури і мистецтв України. А на сцені чи перед мікрофоном — жодного представника від них. Це виняткова ознака Року культури і цього всенародного звіту?

Проте оцінювати концерт театру опери та балету можна лише, зіставляючи його з виступом інших таких п’ятьох мистецьких колективів, які є у нас в Одесі, Дніпропетровську, Харкові й Донецьку. А порівнювати концерт будь-якої опери з концертом, скажімо, обласних драматичних театрів, філармоній чи ансамблів і оркестрів — все одно що оцінювати спроможність конячки-трудівниці з літаком, навіть кукурузником.

Коли аналізуєш звіти й відбувалівки перших областей, виникає й таке запитання. А які нові, оригінальні твори прозвучали на них? Чи були свіжі, сучасні, патріотичні?

Пригадую покійного головного режисера звітів Бориса Шарварка. Саме такі вимоги він ставив два роки тому перед митцями областей напередодні їхніх звітів, що присвячувалися 10-й річниці незалежності України. Ці його побажання було надруковано і в інтерв’ю Бориса Георгійовича нашій газеті. Тоді також мало яка область привозила якісь новинки. Однак тоді всі неодмінно звітували лише у Національному палаці «Україна». І не концертом того чи іншого колективу. Ті звіти кожної області без винятку були багатожанрові, багатогранні. То була демонстрація широкої палітри регіонального рівня мистецтва майстрів і колективів самодіяльних, художньо-аматорських.

На цих звітах про оригінальність, новизну, патріотизм ніхто навіть не згадує. Зрозуміло, привозять гарні твори, показують свої кращі мистецькі колективи. І звіти-концерти цього року в Рік культури в Україні, оголошений Президентом України, здебільшого вже відшліфовані, відкатані часом. Відбули захід, як Львівська область, і поїхали.

Пригадую засідання експертної групи після взагалі прекрасного концерту-звіту Тернопільської області. Не один з високваліфікованих і професіональних митців делікатно закидав тоді представникам області — привезли й слабкі колективи, без яких концерт виграв би. Але вони, як і чернігівці, привезли якомога більше колективів, щоб сповна показати свій культурно-мистецький масив. Та й для учасників виступ на головній сцені країни — згадка на все життя.

Але якщо так і далі проходитимуть звіти, то декотрі області діятимуть за принципом: вимагаєте — дивіться, що привезли. Тоді яку мету ставило Міністерство культури і мистецтв України, започатковуючи цей всеукраїнський звіт? Цього нам поки що не вдалося з’ясувати ні в міністра Юрія Богуцького, ні в першого заступника державного секретаря міністерства Василя Романчишина.

Так, нині гостро відчувається відсутність Бориса Шарварка, колишнього генерального директора — художнього керівника Всеукраїнського центру фестивалів та концертних програм. Який, до речі, гаряче схвалив і всіляко підтримував проведення нашою редакцією конкурсу на кращого соліста-вокаліста серед учасників тих звітів.

Зараз немає того центру. Його і ще дві організації об’єднано в державне підприємство «Україна мистецька». Зверніть увагу на назву: підприємство. Культура, певно, має бути поставлена на технологічний конвеєр. Довго обов’язки керівника цього підприємства виконували різні люди. На деякий час засвітився на цій посаді Василь Стасюк. Як він обурювався нашим конкурсом, мовляв, ви, журналісти, не фахівці і нездатні визначити кращих співаків. Начебто це було справою не редакційного журі. Зрештою, це наше право на смак і задоволення. Хоча ми неодмінно консультувалися із працівниками центру і з тим же Борисом Георгійовичем, котрий напередодні звітів областей у Києві неодмінно особисто переглядав їх на місцях, вносив у них свій головний режисерський задум.

Тепер ніби призначили на посаду художнього керівника підприємства (!?) заслуженого діяча мистецтв Василя Вовкуна. Та знайти його і домовитися щодо проведення редакційного конкурсу також, на жаль, досі не вдалося.