Серед степу розкинулися безкраї сади «Зеленого Гаю». По весні збігають за небосхил біло-рожеві стежки яблуньок. Влітку зеленіють листом, кокетують червонобоким яблучком. Невисокі деревця добре доглянуті. Рукотворна форма пальмет — свідок праці людської. Крони обрізано, гілки акуратно пригнуто і підв’язано. Так приборкує буйність крони людина, щоб уродили яблуньки рясно.

Але отримати смачні плоди в посушливій степовій зоні без зрошування немислимо. Це добре розумів Петро Євтихійович Лівік, коли майже тридцять років тому призначили його директором радгоспу-заводу «Зелений Гай». До того часу майже на півтора тисячах гектарів сади і виноградники були виснажені. Дюнний піщаний рельєф не давав змоги належним чином обробляти і зрошувати рослини. Потрібні були рівні площі. Ось і розпочали розкорчовувати, планувати і реконструювати угіддя.

Спочатку, коли Лівік поїхав у міністерство зі своїми планами, йому сказали просто: «Ти що, здурів? Ну хто тобі буде все це робити? Ми в Криму, на Південному березі по 20—25 гектарів усього плануємо. А ти прийшов і на 1500 гектарів плануєш».

Не раз і не два довелося Петру Євтихієвичу пригнутися, як тій гілочці в яблуньки, домагаючися свого. Був він цілком упевнений у головному — садівництво і виноградарство — галузі, здатні прогодувати і працівника, і державу. З повним розумінням міри власної відповідальності від задуманого не відступав. А як це було? Ось його розповідь.

Як вино змушували знищити

— Зрештою, ми ці площі зробили, — розповідає Лівік, —коли на них дивишся, то видно чорні, жовті, білясті плями. Доводилося зрізати дюни, діставатися глини, а потім планувати по квадратах. Ми повернули родючий грунт. Але коли почали глибоку оранку під багаторічні насадження, то глина все одно вийшла нагору. Тому наші поля і нині плямисті. Посадили потім на цих полях на 100 гектарах сади і на 280 гектарах виноградники, побудували зрошувальну мережу.

Водночас реконструювали винзавод. 1978 року довели потужність вторинного виноробства до двох мільйонів декалітрів. І ще одна лінія була, запасна. Матеріалом нас забезпечували за фондами (планова економіка). Розливали приблизно 30 найменувань вин — столових, міцних, ординарних («Оксамит України», «Перлина степу». «Наддніпрянське»).

Загалом, справи у радгоспу-заводу пішли на лад. Не марно директор оббивав пороги міністерств: і час не згаяв, і довів правильність розрахунків. І, врешті-решт, добився солідних капіталовкладень —майже три мільйони тогочасних рублів. До того ж і комплексне планування площ долучили до плану Мінводгоспу. Через кілька років всі вкладення окупилися з лихвою. Щорічно «Зелений Гай» державі віддавав до п’ятнадцяти мільйонів рублів чистого прибутку.

У 1980-х гарні врожаї стали збирати і в садах, і на виноградниках. Але тут інша халепа — антиалкогольна кампанія. Ось уже тоді довелося воювати!

— Коли розпочалася боротьба з алкоголізмом, —продовжує розповідь Петро Євтихієвич, — нам не дозволили вирощувати технічні сорти винограду. Змусили саджати столові сорти. А ми — найпівнічніша точка виноградарства в Україні. Північнішого промислового виноградарства вже немає. Тому виноградники в нас укорінювальної форми. Почали ми саджати комплексостійкі сорти, хоча вони і не витримують наших морозів. Але вибору не було — або нічого, або хоча б щось. Отоді й посадили черешню, вишню, груші, яблуні, малину, полуниці, чорну і червону смородину.

1987 року урожай винограду був чудовий. Виноматеріалів назбиралося багато, а вино робити не дозволяли. Що хочете з ним, те й робіть. Тому весь виноградний сік законсервували, щоб він не бродив. Але в такому стані сік можна протримати рік. А далі що? У нас нагромадилось 200 тисяч декалітрів виноматеріалів. Це ж гроші. Тоді я зв’язався з інститутом «Магарач» у Криму. У них там була лабораторія, котра і розробила спеціальну установку десульфітації. Коли ми випробовували першу партію продукції в десять тисяч декалітрів, віддали в Міністерство охорони здоров’я на аналіз, то отримали висновок, що вони не знайшли навіть слідів конденсату. Справа пішла, почали випускати соки. Але установка була малопродуктивною. Тоді «Магарач» розробив креслення потужнішої установки, а Макаров на Чорноморському суднобудівному заводі виготовив для нас виробничу установку. Почали розливати соки. До того ж не лише виноградні, а й яблучно-виноградні, виноградно-смородинові, яблучно-малинові. У нас вони пішли «на ура». За досвідом приїжджали делегації із Краснодара, Молдови, Криму. Не знаю, правда чи ні, але начебто Горбачов знав про це і попросив у нас креслення установки. Ми спеціально в інституті замовили яскраво оформлені креслення і відправили до Москви. Потрапили вони до Горбачова чи ні — невідомо.

Але й це не був вихід із становища. Адже нам виноматеріал возили за рознарядкою з усієї області, та й не тільки з області — із Ленінакана, Спітака, навіть із Алжиру. Був такий напій «Сонцедар». Його виготовляли із вина, яке доставляли залізницею. Доходило воно до нас уже окислене, інфіковане. Не знаю, хто розробив на нього технологічну інструкцію, але міцність його — 20 градусів, тоді як десертного не повинна перевищувати 16. Анекдоти ходили про це «вино». Ось таких виноматеріалів залишалося близько 500 тисяч декалітрів. Це дуже багато. Куди його дівати? Дали нам наряди на відвантаження плодових спиртів до Башкирії на гідролізний завод, по 20 копійок за літр. А собівартість у чотири рази вища. Вода дорожче коштує. Я категорично відмовився виконувати ці наряди. Викликали до Києва, вимагали, погрожували зняти з роботи. Але нічого, обійшлося.

Уклали ми договори зі Львівським і Ворошиловським відділеннями Укроптбакалії на постачання їм десяти тисяч декалітрів коньяку. А заборона на реалізацію була цілковита. Зловили нас на семи тисячах декалітрів, три промигнули якось. Певна річ, виникли складнощі. З одного боку — штраф на півтора мільйона рублів, а з другого — всі сім тонн зняли з плану реалізації. І з третього — мені «світило» звільнення з посади. Річ у тім, що у «Правде» з’явилася стаття про те, як завод «Зелений Гай» проігнорував постанову ЦК і продовжує реалізацію коньяків. Потім — проект наказу про звільнення. За тиждень замінили його на догану і штраф у три оклади. По партійній лінії у районі дали догану, в обкомі — строгу з занесенням до картки. Прорвався я в Києві до кабінету міністра, розібралися з ним, штраф зняли. Ось така історія.

Спасибі Галичині, комірникові і партнерові

Але вихід шукати потрібно було. Знайшли щастя на стороні. Німці приймали концентрат соку. А у нас в садах був пік урожайності. Я об’їздив усі області, щоб дізнатися, як працюють консервні заводи. Всі стоять. У Галичині, нарешті, знайшов завод з виробництва концентрованого соку. В них була вакуумно-парова установка — колись Тула їм зробила. І концентрат вони відправляли до Німеччини по 2,5—3 марки за кілограм. Я загорівся цією ідеєю. Але треба було ще знайти таку установку. Почалися пошуки по всій Україні. І геть випадково у Черкаській області в одному із колгоспів колишнього «Консервпрому» у сараї я побачив новеньку болгарську установку. А вони навіть не знали, що це. Я очам своїм не повірив. До того ж дід, комірник старого гарту, зберіг усе до гвинтика. Цілком комплектна установка — прилади, автоматика, все працює. Купив за 1,6 мільярда купонів. Голова колгоспу каже: завтра їду до Києва, приїжджай пізніше. А я думаю: поїде до Києва, щось дізнається і відмовиться продавати. Кажу, давай оформимо сьогодні. Домовилися. Він — до столиці, а я з установкою — додому. І уже 1998-го переробили 11 тисяч тонн яблук, понад тисячу тонн концентрату. Я вилетів до Німеччини, знайшов фірму, продали їй концентрат, купили обладнання. Це була солідна підтримка. В 1990-х роках, коли не було фінансування, кредитів, коли взагалі жодна фінансова система не працювала, господарства розвалювалися, а ми були на підйомі. За рахунок минулих запасів і урожаїв плодів почувалися нормально.

Потім справа почала налагоджуватися і в Україні. Почався рух по розсадниках, з’явилися саджанці. Добре, що запровадили один відсоток відрахунків від продажу спиртних напоїв на розвиток виноградарства. Це загалом підтримка добра. Дай Бог, щоб її не відмінили. І пішло відродження розсадників, садів і виноградників.

Але для нас мало зупинитися на одному концентраті. Уряд, нарешті, дав дозвіл на імпорт коньячних спиртів. Бо за час боротьби з алкоголізмом вітчизняну сировинну базу було втрачено, а спирти вичерпалися. Коли дозволили пільговий ввіз спиртів із-за кордону, ми подали заявку на 30 тисяч декалітрів. Але треба було віднайти джерело фінансування. Взяли кредити. Це і відповідальність, і нерви. 1999 року я був перший раз за кордоном. Узагалі з капіталістами непросто говорити. Хоча нашу чиновницьку тяганину не порівняєш із Заходом. А тут, у Німеччині, ми сіли, швидко написали договір —я з одної сторони, вони з другої, без проблем. Ми якось потрапили на спецліцензування, заборгував нам клієнт із Москви. Чиновники кажуть — усе, тепер такі договори не проходять. Шукайте фірму, котра підготує вам справжній контракт. Знайшли, заплатили. Якщо контракт з німцями я підписував на двох аркушах, то наші зробили на семи. Я за цей контракт і — до Німеччини. Показав Франку, заступнику господаря. Він не розуміє — чого так багато? Юристи німецької фірми вивчали контракт два дні, на третій запрошують, кажуть: «Ми не можемо підписати такий контракт. Ось дивіться, тут написано, що всі спірні питання розглядаються в міжнародному арбітражному суді в місті Києві. Ми перерили всі довідники, телефонували всім, кому можна, — немає в Києві такого суду. Що робити?» Я кажу: «Малюй, який треба». Підписали і порядок.

Корчувати складніше, ніж садити

За всі ці роки ми пропустили найсерйознішу проблему. Багаторічні насадження потребують вчасного оновлення. Сад дає найбільший урожай протягом 12—15 років. Далі тримати його немає сенсу. Треба корчувати і саджати новий. На рік має бути 10% садообороту. У нас такої можливості не було. Ми втратили час. Тому довелося торік розкорчовувати 260 га саду водночас. А корчувати складніше, ніж садити. Це і фінансове навантаження. Та ще природа підкинула свої примхи. Майже 70% плодових бруньок на виноградниках загинули, вимерзла черешня. Постає питання про виживання. Ні більше, ні менше.

Але ми зберегли колектив, зберегли господарство, не розікрали, не розтягнули техніку. Зберегли поголів’я корів, надої у нас найвищі в районі. Жартують навіть, що ми корів вином поїмо.

Нині у нас 400 гектарів садів, що плодоносять, і 200 гектарів молодих. Близько 400 гектарів виноградників, та 22 гектари ягід. Заборгованості у зарплаті і бюджеті немає.

Цього року погода внесла свої корективи у плани. Судячи з усього, урожай яблук буде гарний. А за кілограм яблучного концентрату платять євро. Спробуємо експериментувати з іншими концентратами, вишневий, до прикладу, коштує 5—6 євро. За рахунок зменшення площі озимих збільшили до 70 гектарів посіви кавунів.

Сподіваємося, що уряд дозволить завезення імпортних спиртів і цього року. Ми виробляємо 20 тисяч декалітрів коньяку на рік, це мало. Потрібно б реалізувати 100—200 тисяч. Але на коньячному ринку жорстка конкуренція. Якби в нас була широка мережа з реалізації свого коньяку, обійшлися б самостійно. А так довелося шукати «розкручену» фірму. Ми уклали контракти на постачання наших коньяків під торговою маркою «Гетьман», хоча і пішли водночас на деякі жертви. Сьогодні наша ніша — 8% на українському ринку. Випускаємо і 13 найменувань вин: «Кагор», «Сонце в бокалі», «Бастардо», «Рубін»...

Кожна крапля — в корінь

Але найбільша гордість Петра Лівіка — система крапельного зрошування. За сім днів її побудовано на 75 гектарах. Цього року плановано під крапельне зрошення 54 гектари. Петро Євтихійович розповідає, що для налагодження системи приїхав фахівець із Ізраїлю. Лишень не дуже він і допоміг. Самі зробили. Працювали три ланки по п’ять осіб. На паркані саду табличка: «Систему крапельного зрошування виконано з використанням обладнання за технологією і під керівництвом фірми «Мецерплас». Підряди ВАТ «Зелений Гай». Початок будівництва — 18.07. 2001. Закінчення будівництва — 27. 07. 2001.».

Дивлячись на молоді яблуньки, мимохіть дивуєшся чутливості селянських рук, які вправно обрізають і підв’язують гілки. Немає жодної зламаної. Як тут не провести аналогії з руками рідної нашої державної влади. Згинає і корчить вона селянина в усі часи. Аж ні. Де хитрістю, де кмітливістю, де дипломатією, та й вивернеться і її саму, владу, яблучком пригостить.

 

Миколаївська область.