Твердження деяких авторів, ніби «в Украинской ССР украинский язык занимал более почетное место и пользовался более эффективной поддержкой государства», суперечить фактам. Насправді було інакше. 1925 року комуністи почали українізацію й самі ж її завершили: 1933 року українізаторів знищили, бо вони «вели шкідницьку роботу по відгороджуванню української мови від російської». Негайно припинено видання всіх словників, переглянуто всю термінологію й правопис, технічну термінологію уніфіковано з російською. Філологів донищено 1937 року, та так, що Інститут мовознавства на деякий час перестав існувати. 1937 року видано лиш один російсько-український (по суті, російсько-російський) словник, та й він потрапив під кампанію «ощищення мови від націоналістичних слів».
По війні процес зближення мов тривав. Засобом деукраїнізації стали правописні та російсько-українські «норматичні» словники. Перший РУС видали 1948 року в Москві, потім не раз перевидавали, дедалі більше «зближуючи» мови. Приміром, ідіому «в прошлом году» перекладали як «в минулому році», замість питомого українського «торік». Величезний масив української лексики просто опинився поза словниками. І все для того, щоб перекладати було «проще пареной репы». До 80-х років спрощення досягло апогею. Були цілі списки слів, яких редактори мусили уникати як архаїчних. Тобто словники працювали не на розвиток мови, а на її дискредитацію. Прикметно, що термінологічні й інші словники, котрі з’явилися в незалежній Україні, створено переважно на базі отих «українсько-радянських» словників! Як нормальній людині (навіть патріоту) українізуватися з поміччю такої «грамоти»? Не дивно, що філолог С. Караванський навіть у сучасній нашій Конституції знайшов 20 лексичних й кілька граматичних неточностей!
Як бачимо, роками робилося все для створення міфу, живого і досі, що українська мова меншовартісна, вона не годиться для серйозних сфер (наука, спорт, армія) і що вона неможлива без російської. Курйоз: на початку 50-х у Києві видано «Дон Кіхота»... в перекладі з російської! 1958 року в Україні законом дозволено вільний вибір батьками мови навчання дітей і право відмовлятися від вивчення української мови. 1963 року наукова рада АН СРСР зарахувала до «неперспективних» (!) українську, білоруську та тюркські мови. Паралельно посилювалось вивчення російської мови. Це була відверто асиміляторська політика. Хто протестував — тих репресували (Дзюба, Стус та інші). На початку 70-х теза Брежнєва про єдиний радянський народ передбачала і єдину мову. Це на 1987 рік призвело до витіснення української мови з освіти: у 4500 російських школах УРСР навчалося більше половини всіх учнів, у Києві із 300 тисяч учнів в українських школах вчилося лише 70 тисяч. А практика двомовних наукових видань скінчилась тим, що за десять літ уже майже всі наукові журнали з точних та природничих наук виходили російською. З 1978 року в школах введено 15-відсоткову доплату вчителям російської мови. Саме тоді асиміляційний вплив російської мови перекинувся з міста на село, чого не було раніше. А радянські філологи оспівували благотворний вплив російської мови на українську, доводили, що білінгвізм — це гармонійна двомовність. Ця теза й досі актуальна для борців за державне «двоязичіє».
Є різниця між індивідуальною дво- (чи багатомовністю), що збагачує людину, і тотальним білінгвізмом, що є наслідком давньої колоніальної залежності країни. Нинішні «двоязичники» кажуть, що в Україні російська культура і мова під загрозою. Але йдеться ж не про витіснення російської, а лиш про деколонізацію української мови в її нинішньому становищі. Чим перегляд наших окрадених словників загрожує російській мові? Та й витісняє справжню російську культуру з просторів СНД і самої Росії не українська культура, а російська ж таки всесильна і дика попса.
При тому, що на останньому переписі населення 67,5 відсотка назвали рідною мову українську, в Україні з 16230 періодичних видань лиш трохи більше трьох тисяч — україномовні. Цікаві пропорції! У нас державних телеканалів 3,8, недержавних — 96,2 відсотка, і вони «майже не дотримуються конституційних норм щодо використання української мови», свідчив І. Чиж на парламентських слуханнях 12 березня ц. р. З книгами те саме. Якою буде основна мова країни, якщо надати статус офіційної мові, котра й без того є господарем становища? Є формула: «Так сложилось исторически». Як бачимо, «сложилось» не само собою, а штучно. Але спроби виправити становище називаються «насильственной украинизацией». На жаль, влада підтримує саме цю спекулятивну політику: від давньої заяви нинішнього Президента про двомовність — до недавнього прийняття Хартії меншинних мов саме у президентському варіанті. Хоча й відомо, що Хартія захищає лише загрожені мови, носіїв яких лишилось на землі менше 100000 душ. Російська, слава Богу, до таких мов не належить. Швидше до таких — завдяки старанням (чи байдужості) держави — скоро належатиме мова українська.
