Ситуація з так званими візковими — допоміжними приміщеннями загального користування в будинках поліпшеного планування в колишньому Ватутінському, а нині Деснянському районі столичного міста Києва — чудова ілюстрація до загальної для всієї країни проблеми правового нігілізму місцевої влади. Держадміністрації всіх рівнів часто-густо поводяться так, наче громадяни, що мешкають на територіях, які обслуговують чиновники, — їхні піддані, а слово «власність» можна співіднести лише з самою владою, рідною нашою.
Причина такої поведінки — персональна безкарність чиновників, що перебувають при владі. Саме безкарність, як відомо, провокує нові й нові порушення закону і навіть злочини. У ситуації з візковими, знехтувавши закон у 2000-му, місцева райадміністрація продовжує уперто робити так і в 2003 році.
Вигурівщина-Троєщина, як відомо, — один із столичних спальних районів порівняно недавньої забудови. Тут з 80-х зводили будинки поліпшеного планування, родзинкою яких були різні допоміжні приміщення — електрощитові і візкові. Останні своєю появою завдячують німецькому досвідові: звиклим до комфорту німкеням було не до вподоби тягнути з вулиці на якийсь поверх транспортні засоби своїх малюків. Ось вони й вигадали спеціальні приміщення, де ці засоби —візки, велосипеди, санки — можна було б залишати.
Не привчені до таких «надмірностей», радянські громадяни вирішили, що жити по-дідівському, все своє тягнучи за собою, якось краще і, принаймні, надійніше. Через таку, не позбавлену сенсу, консервативність мислення візкові здебільшого використовували не за прямим призначенням. Перетворюючись або в місце зборів мешканців будинку чи проведення їхнього дозвілля, або в тимчасове пристановище обслуговуючого персоналу — двірників, електриків, сантехніків.
Та настали нові часи. Закон про приватизацію житла визначив статус допоміжних приміщень (коридорів, горищ, підвалів, візкових, електрощитових тощо) як спільну власність власників квартир — співвласників багатоквартирного будинку.
Поява кондомініумів — об’єднань мешканців, завданням яких є розв’язання поточних і завжди актуальних проблем обслуговування будинку, його утримування в належному стані тощо — поставила на порядок денний проблему місця, де обрані мешканцями керівники могли б виконувати свої обов’язки. Адже не в себе у квартирі зустрічатися з постачальниками тепла й води, підрядниками з вивезення сміття, а також двірниками, сантехніками та й узагалі з членами об’єднання, вести й зберігати документацію, одне слово, займатися громадською роботою. Ось тут візкові, що не використовуються за прямим призначенням, і могли б прислужитися якнайкраще.
Проте це не вписувалося в плани адміністрації району. За звичкою волаючи про «інтереси трудящих», чиновники вирішили перетворити візкові на повноцінні квартири. Ну боліла в них душа за тих, хто без даху над головою! І як таку турботливу душу не зрозуміти?
Щоб рішення мало хоч якийсь законний вигляд, чиновники згадали, що ще не всі мешканці будинків, визначених у жертву любові до ближнього, свої квартири приватизували. Тож райдержадміністрація є рівноправним співвласником висоток, а отже — місць загального користування, тих самих візкових. Тільки не таким, як власники приватизованих квартир, а дещо крутішим. Та, м’яко кажучи, вона трошки помилилася. Закон «Про приватизацію державного житлового фонду» містить недвозначний припис: доля допоміжних приміщень, що є спільною власністю усіх співвласників багатоповерхівок, вирішується тільки за їхньою спільною згодою. Ні райдержадміністрація, ні хтось інший розпоряджатися ними зі своєї волі і на власний розсуд не мають права.
Проте все-таки щире співчуття до бездомних співвітчизників вилилося 1 грудня 2000 року в розпорядження № 1210 «Про додаткові заходи щодо збільшення житлового фонду». Автор цього документа (голова тоді ще Ватутінської РДА Тетяна Меліхова), поставивши свій підпис, цілком знехтувала норми зазначеного закону. А можливо, вона не могла собі уявити, що інтереси й воля якихось там мешканців можуть мати значення і дорівнювати волі й інтересам самої райдержадміністрації. Як відомо, перед законом усі рівні, та хтось завжди рівніший...
Реалізація благих намірів чиновників не в’язалася з Указом Президента № 493/92 від 03.10.1992 р. «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади». Згідно з цим указом народжене РДА розпорядження № 1210 як нормативно-правовий акт органу виконавчої влади, що зачіпає законні інтереси громадян, мало пройти реєстрацію в районному управлінні юстиції. Про це РДА теж «забула».
До речі, у грудні 2001 р. депутат Київради попереднього скликання Іван Паламар надіслав на адресу міської влади звернення про правомірність розпорядження № 1210. І одержав відповідь за підписом заступника голови міської держадміністрації Анатолія Гудзія, що розпорядження, цитую, «... не відповідає вимогам чинного законодавства. Переобладнання нежитлових службових приміщень на житлові законодавством України не передбачене». Міська влада радила голові Деснянської РДА скасувати розпорядження й розірвати договір з підрядником-інвестором, приватним підприємством «Промбуд».
Саме це підприємство, очолюване тоді теперішнім заступником голови Святошинської райдержадміністрації Олександром Великдусом, виявило палке бажання посприяти втіленню задумів адміністрації району. Через три дні після появи на світ згадуваного розпорядження РДА (в особі тієї самої Т. Меліхової) уклала договір з «Промбудом» на дуже цікавих умовах: левова частка новонароджених, переобладнаних з візкових і щитових приміщень квартир діставалася не адміністрації, що, здавалось би, вважала себе їх власником, а втілювачу її геніальних ідей — «Промбуду». З 66 візкових у 52 будинках серії «Т» задум удалося реалізувати лише щодо 32. І тільки сьома їх частина, тобто трохи більше 14 відсотків (усього чотири квартири!) залишилися у власності району. Власником решти 28 став підрядник-інвестор. А площа кожної, між іншим, більш як 38 квадратних метрів.
А що ж «трудящі», чиї інтереси так наполегливо, з порушенням законів, захищала адміністрація? Чи багато хто з «соціально найнезахищеніших верств населення» одержав ордер на новоспечене житло? Хоч як це дивно, ніхто. З простої причини, що квартири, які виникли з нічого, взагалі ніхто не одержав згідно з чергою чи без такої. З’явившись із повітря, майже в прямому значенні слова (адже затрати на переобладнання мінімальні) квартири в один момент були продані — в середньому по 6300 «зелених», що в півтора-два рази дешевше ринкової вартості квадратного метра житла на Троєщині. Приміром, за договором купівлі-продажу квартиру № 3а будинку 15б по вулиці Ніколаєва було продано всього за 20933 гривні і 41 копійку.
І хто ж потрапив до лав облагодіяних щасливчиків? Думаю, не помилюсь, якщо припущу, що право на купівлю наддешевих квартир розігрувалося не в лотереї, і покупці не були випадковими людьми. Принаймні перебування серед них громадянки О. Власенко, дочки начальника самостійної державної пожежної частини № 33 Анатолія Компанця, який значився серед членів комісії приймання цих квартир в експлуатацію, багато про що свідчить. Такі само промовисті посади багатьох інших бідних покупців чи їхніх родичів. Скажімо, в одному з будинків колишня візкова дісталася головному інженеру ЖЕК № 307 Олені Сирош. За прикрим, просто-таки фатальним збігом і багато інших щасливих власників квартир також мають стосунок або до ЖЕКів, або до адміністрації.
Втім, ощасливлені власники жити в квартирах, що з’явилися так несподівано, зазвичай не збиралися і продавали житлову площу, одержану фактично «на шару», наступному покупцю. Проте вже за реальною ринковою ціною. В чиїх кишенях осідала різниця — питання риторичне. Боюсь, що не тільки в кишенях богообраних «первісних покупців». Цілком імовірно, що нічого не втратили усі ланки ланцюга благодійників. Узагалі законодавство такий ланцюжок назвало б злочинним. Та ми не підмінятимемо собою правоохоронців і роботу з термінологічного уточнення залишимо їм. Безперечно одне: серед осіб, що виграли від такої оборудки, не було реальних співвласників переобладнаних і проданих приміщень, тобто мешканців будинків, в яких відбулася означена операція.
А вони що? Зіткнувшись з бригадами будівельників «Промбуду», що діловито переміщали щитові в підвали, а нехитрий скарб з візкових — на вулицю, законні співвласники допоміжних приміщень передусім були стурбовані долею щитових. Бо в сирих підвалах, що часто заливалися водою і до того ж не охоронялися, надто проблематично зберегти електрообладнання. Крім усього іншого, з’ясувалося, що на таке перенесення у «Промбуду» не було потрібного дозволу «Київенерго», здійснювалося воно без допуску інспекції електронагляду і без погодження проектно-технічної документації (лист «Київенерго» від 04.09. 2001 р.). І мешканці повстали. Влітку—восени 2001 року будинкові комітети перейшли до практичних дій і просто не пускали будівельників до під’їздів своїх будинків. Така активність, судячи з усього, дещо налякала адміністрацію, внаслідок чого у вересні—листопаді 2001 року з’явилося розпорядження Деснянської РДА, згідно з яким із списку призначених до пограбування було вилучено 21 житловий будинок.
Знайшлися серед співвласників багатоповерхівок і юридично підковані люди. Завдяки їхнім зусиллям битва за візкові була переведена в правове русло. Скаргу до суду мешканки одного з будинків, що зазнав чиновницького нападу, Ніни Дорошенко, на неправомірні дії органу держвлади, що порушували гарантовані їй Конституцією і законами України права, було задоволено. Суд узяв до уваги правові докази представника заявниці, також мешканця одного з постраждалих будинків, члена його будкому і депутата райради Віталія Черняховського, і 26 листопада 2001 р. визнав розпорядження № 1210 незаконним. 25 грудня 2002 року Верховний Суд України підтвердив рішення районного.
Але історію повернення украдених візкових ще не завершено. Врятувати мешканців від майнових посягань влади вдалося лише частково: за співвласниками збережено тільки половину запланованих до «переобладнання» (а якщо називати речі своїми іменами — до крадіжки) приміщень. На решті нагрів руки підрядчик. Продані квартири вже заселено людьми, здебільшого — «вторинними» власниками.
То хто відповідатиме за ошуканство покупців? Хто виплатить їм матеріальні збитки у разі, якщо відновлення законності потребуватиме повернення власності її законним власникам — співвласникам багатоповерхівок і, відповідно, виселення новоприбулих з придбаного житла? А такий розвиток подій цілком реальний: укладений з «Промбудом» договір, на підставі якого йому передано квартири, грунтувався на розпорядженні РДА № 1210, визнаному судом незаконним. Отже, не має чинності і сам договір. Позовні заяви групи мешканців про визнання недійсними правовстановчих документів — договорів купівлі-продажу і свідоцтв про право власності на квартири, що з’явилися внаслідок переобладнання візкових, у квітні—травні цього року вже подано до суду і вони розглядаються.
Непокоїть ще одна обставина. Всупереч судовому рішенню розпорядження № 1210 самою адміністрацією не скасовано. А отже, зберігається формальна можливість діяти на його підставі: продовжувати «переобладнувати», перепродавати допоміжні приміщення. Зберігається можливість і надалі порушувати закон, нехтувати права мешканців і обдурювати невинних покупців, що на свою біду купили незаконно відібране в інших майно.
Щоправда, прокуратура Києва з квітня ц. р. розглядає заяву громадян про порушення кримінальної справи проти нинішнього голови Деснянської РДА Віктора Лаги за зловживання службовим становищем. В. Лага — особа в цій історії не стороння: його підпис як виконувача обов’язків голови РДА стоїть на розпорядженні № 779, яким у липні 2001 року перетворені на квартири візкові було введено в експлуатацію. Та й порушити питання —це одне, а нести реальну відповідальність за незаконні махінації з приміщеннями, загальна вартість яких перевищує півмільйона доларів, — зовсім інше. Хто відшкодує збитки, завдані державі і громадянам?
Цю історію, що начебто закінчилася перемогою, хай навіть частковою, громадян над чиновниками, Закону — над сваволею, за всієї її значущості не можна вважати щасливою. Поки не знайдено відповіді на головне питання: кого з чиновників буде персонально покарано за порушення закону? Безперечно. можна радіти успіхам у справі самоорганізації населення, прагненню територіальних громад до самоврядування. Без нього про жодну демократію, права людини і говорити не варто. Без самоврядування, без уміння громадян обстоювати свої права не буде в нас правового суспільства, хоч би якими добрими й демократичними були наміри влади, що реалізуються в законодавчих актах. Та говорити про успіхи в протистоянні «місцева влада — місцеве самоврядування» можна буде лише тоді, коли не тільки будуть відновлені і захищені знехтувані чиновниками права громадян, але й винних у цьому невідворотно буде покарано.
