Цього листа до редакції підписало 187 осіб —мешканців різних сіл Великомихайлівського, Іванівського та Роздільнянського районів Одещини. Усіх об’єднали схожа доля примусово переселених сталінським режимом та пов’язані з цим проблеми, що й досі, через більш як півстоліття, не розв’язано...

До «раю» чи до білих ведмедів

«Ми, мешканці підгірного села Телешниця-Сянна, зазнали кількох більшовицьких переселень. Ще 1939 року, коли частину польських земель було приєднано до СРСР, а село наше стало прикордонним, нам веліли забиратися звідти, аби не завадити прикордонникам нести їхню службу, — розповіла кореспонденту «ГУ» Емілія Дзепак (у дівоцтві Яслик), що нині мешкає в селі Новоукраїнка Роздільнянського району. — Вказали, куди й переїздити, — до села Телешниця-Ошварова, де про нас, мовляв, подбає радянська влада. «Подбала» — розмістила у домівках таких само селян. Мусили ділити з ними не тільки дах над головою, а й скупі клапті землі. Задоволених тим з обох сторін не спостерігалося.

Як прийшли 1941 року в наші краї німці, то дозволили повернутися до своїх домівок. У війну там і жили. А коли 1944 року німців вигнали ковпаківці, все повторилося: знову змусили збирати пожитки й переселятися до сусідів. До кожного господаря підселяли по дві-три сім’ї. Добре пам’ятаю, скільки нарікань та чвар було спочатку. А потім змирилися — проти розпоряджень влади не попреш. До того ж невдовзі й місцевих селян позбавили власних земельних ділянок — забрали до новоствореного колгоспу «Радянський прикордонник». Тож ділити було нічого: усім судилася злиденна доля.

Працюючи в тому колгоспі за трудодні-палички, вже й змирилися було з наругою. Та невдовзі пішли по оселях активісти сільради, сповістили: будуть загальні збори селян, одностайно даватимете згоду на переселення. Тепер уже хтозна куди. І цього разу — гамузом, разом з мешканцями Телешниці-Ошварової».

Як вербували агітаторів за переселення, згадує Михайло Пірка, котрий також нині мешкає в Новоукраїнці.

«Ілько Поточний, приміром, чергуючи в сільраді, ввімкнув знічев’я радіоприймача. Його й застукали: «Ага, «Голос Америки» ловиш? За це — Сибір! Уникнеш покарання, хіба що коли агітуватимеш за добровільне переселення». Мусив агітувати: «Кидаймо, люди добрі, ці прокляті гори, переселяймося в степ широкий. Там вдосталь і хліба, й до хліба. Заживемо, мов у раю». Потім, правда, каявся перед односельцями: «А що було робити? Йти етапом до білих ведмедів?». Закликали до «одностайної підтримки» голова сільради Володимир Винар, його прибічники. Уповноважений НКВС Шварц був задоволений: «Свідомий у вас народ, лінію партії підтримує». А «свідомий народ», закрившись увечері по оселях, голосив з туги та проклинав свою долю. До речі, ні голови сільради, ні його прибічників серед переселенців ми потім не бачили. За послуги їм надали можливість залишитися на Львівщині. Причин того переселення нам особливо не роз’яснювали, сказали тільки, що Нижньоустрицький район повертають Польщі, а українці мають жити в Україні. Ось і поїдете, мовляв, туди, де землі багато, а робочих рук мало...»

Переселяли людей у кілька етапів. Навесні 1951 року на Одещину поїхала група молоді споруджувати для решти житло. Потім налаштували один потяг-товарняк, другий. У вагон завантажували по чотири сім’ї з усім їхнім майном. Дозволили взяти й по одній корові. «У нас була ще телиця, то мусили здати до заготконтори на забій, — згадує Емілія Дзепак. — Їхали близько тижня. В Будьонівці (це пізніше наше село назвали Новоукраїнкою) встигли тоді звести лише стіни кількох хат. Тож знову поселяли до місцевих мешканців. Не скажу, що приймали в обійми. Часто плакали і ті, й ті. Степовики, ще не отямившись від післявоєнних голодувань, часто запитували: «Чого ви сюди приїхали? Аби разом за нами бідувати?». Це вже згодом, пересвідчившись у нашій працьовитості й добропорядності, будьонівці почали нам співчувати. Особливо ж заприятелювали, коли з нашої ініціативи, та спільними стараннями християнську церкву в селі відновили».

Закон, як дишло?

Отакі непрості долі двох родин. Певен, що й решта 185 авторів листа до редакції могли б розповісти щось подібне. Люди не про повернення до краю предків мріють. Уже й тієї Телешниці-Сянни, скажімо, там немає — поляки спорудили на річці ГЕС і село сховалося під водою. В інших населених пунктах мешкають нові люди. Та й переселенці, хоча й тужать за своїм зеленолісим краєм, уже пустили тут, у степу, глибоке коріння: сини й дочки мають свої сім’ї, власні оселі, онуки ростуть...

Звертаючись до різних держструктур, до редакції нашої газети, люди прагнуть з’ясувати одне: чому їм, примусово переселеним, не хочуть надати статус учасників війни? Чи, скажімо, статус репресованих і згодом реабілітованих (до останньої думки пристає значно менше переселенців, здебільшого ті, хто 1951 року був малолітній)? Відповіді на ці запитання вони не знаходять уже тривалий час. Не користуються і відповідними пільгами та соціальними гарантіями, що надаються особам з таким статусом. Чиновники здебільшого знизують плечима: справді, до якої категорії отих примусово переселених віднести?

Навіть в одних і тих самих відомствах думки нерідко розходяться. Ось характерний приклад. Заступник держсекретаря Міністерства праці та соціальної політики України

В. Дьяченко, відповідаючи на колективного листа переселенців, цілком доречно послався на пункт 2 статті 9 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», де зазначено, що «До учасників війни належать також... особи, які після 1945 року були переселені на територію України з територій інших країн...». А далі робить висновок, що аж ніяк з вищезазначеним не в’яжеться: «Громадян, які після 1945 року були переселені з території Польщі на Україну, доцільно віднести до категорії реабілітованих осіб, які були примусово вислані або заслані з постійного місця проживання... Порушене питання розглядатиметься під час внесення змін до Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні».

А перший заступник начальника Головного управління праці та соціального захисту населення Одеської облдержадміністрації Г. Фомічов вважає, що оскільки, за архівними даними, «... на момент переселення Нижньоустрицький район Дрогобицької області належав УРСР, то законних підстав для надання статусу учасників війни його мешканцям без підтвердження факту роботи під час війни немає».

З останнім твердженням аж ніяк не погоджуються примусово переселені. Хіба ми винні, резонно кажуть вони, що політики раз-по-раз перекроювали території країн? Якби відібраний колись у Польщі той же Нижньоустрицький район їй не повертали, то, очевидно, не було б і самого факту переселення. А так у людей у паспортах відмітки, що народилися вони в Польщі. А переселяли, виходить, з України? І вимога щодо «підтвердження факту роботи під час війни» аж ніяк їх не стосується. Бо хоча закон і містить її, ідеться про зовсім іншу категорію осіб — тих, хто перебував у тилу. Що ж до примусово переселених, законодавчі акти України не пов’язують надання цій категорії осіб статусу учасників війни з часом їхнього народження та доказами роботи у період другої світової війни. Тобто для переселенців ані віковий, ані трудовий ценз значення не має, — вважають і автори листа, і юристи. Втім, аж ніяк не всі.

Навіть у судовій практиці нерідко бувають різночитання вищезазначеної статті закону. Бувало, суди не тільки першої інстанції, а й Верховний Суд України в ситуаціях, подібних до описаної вище, не задовольняв вимог переселенців, вважаючи їх безпідставними. Тоді як деякі судді того ж ВСУ, висловлюючи окрему думку, вказують на помилковість таких висновків. Мовляв, неправильно трактується законодавче положення.

То що — глухий кут? Юристи так не вважають і бачать принаймні два виходи із ситуації. Перший — Конституційний Суд України, якому надано виняткове право офіційно тлумачити законодавчі акти, має внести цілковиту ясність у статтю 9, пункт 2 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та роз’яснити, як і стосовно кого застосовувати її на практиці. Другий вихід — Верховна Рада України має ухвалити доповнення до згаданого закону й розставити крапки над «і». А коли зникне різночитання статті закону, з’явиться можливість переглянути раніше прийняті рішення і уникати помилок під час розгляду нових справ.

Коли я обговорював ці два варіанти з переселенцями, ті скрушно хитали головами: «Це скільки часу для всього знадобиться? Нас уже й так залишилося небагато. Чи діждемося справедливості?»

 

Одеська область.

Так відбувалося переселення. Фото з виставки «Поляки та українці 1939—1947», що відкрилася в посольстві Польщі.

Репродукції Анастасії СИРОТКІНОЇ.