Із досьє «ГУ». Станіслав Сташевський народився в селі Мар’янівка Васильківського району на Київщині. Закінчив Київський політехнічний інститут. Багато років працював на будовах Києва. Понад десять з них — заступник начальника Головкиївміськбуду та перший віце-президент нинішньої холдингової компанії «Київміськбуд». Кандидат технічних наук, заслужений будівельник України.
З 1996-го по 2001 рік — перший заступник голови Київської міської державної адміністрації, Міністр палива та енергетики України. У 2002 році обраний народним депутатом України в одномандатному окрузі міста Києва. Голова Комітету ВР у закордонних справах. Дружина Інна Олександрівна — науковець. Має доньку Ірину та онука Станіслава. Захоплюється верховою їздою та грою в теніс.
З юнацьких років він хотів стати льотчиком. У небо кликала не легковажна мрія молодого честолюбця, а тверде переконання: літатиму. Отож, одержавши атестат зрілості, Слава Сташевський пройшов льотну комісію і почав чекати виклику із славнозвісного Чернігівського льотного училища. А тим часом, щоб заробити трохи грошей, випускникові з гарними оцінками і репутацією працьовитого хлопця пощастило влаштуватися стажистом на сільську електростанцію. Це була маленька, охайна електростанція на дизельному пальному, про яку нині народний депутат згадує, як про казковий дім. Електростанція на заздрість сусідніх сіл освітлювала домівки жителів Мар’янівки і завдячувала своєму існуванню знаменитому землякові Івану Козловському. Великий співак майже щоліта навідувався з Москви до рідного села, бувало, у супроводі високих гостей. Тож через такі оказії влада й собі мусила тримати фасон — село електрифікували.
Тоді історичну Мар’янівку, що на Київщині, розділяла надвоє маленька річечка. По один її бік жили поляки — переселенці з багатьох місць, по другий — українці. Було так, пригадує Станіслав Сташевський, що ці дві половини не родичалися, не браталися, не приймали женихів, навіть не віддавали «на той бік» заміж дівчат. Та ось у кожній домівці зазвучав неповторний спів Івана Козловського, і кожен мар’янівець відчув себе причетним до того співу. Іван Семенович, усвідомлюючи, як сильно єднає односельців його мистецтво, вкладав у порозуміння мар’янівців ще й прості земні речі.
«Він був великим меценатом, — каже Станіслав Сташевський. — Допоміг збудувати в селі середню школу — одну для всіх, яку, до речі, я закінчував. Потім — музичну школу. Майже щороку запрошував до Москви мар’янівських дітей, навіть співав з сільськими школярами на сцені Великого театру опери та балету. Для односельців це виливалося у виняткову подію.
А винятковою подією після школи для самого Слави Сташевського стало стажування на сільській електростанції. Тут була ніби змодельована уся технічна досконалість та гармонія великих електростанцій, що викликало в юнака неприховане захоплення. В час вечірніх навантажень на станції до діючого генератора вмикали ще кілька. Синхронізувати роботу агрегатів, встановити на них однакову кількість обертів вважалося професійним мистецтвом. Слава збагнув його. І подумав: яка краса, треба вчитися. Так він переступив поріг Київського училища енергетиків, а закінчивши його, одержав призначення в трест «Київелектромонтаж». Відтоді ось уже сорок років два слова — Київ і Сташевський — можуть претендувати на слова-синоніми. І це не перебільшення. Куди не кинь оком: на південь чи на північ столиці, схід чи захід — скрізь є автографи Станіслава Сташевського. І не тільки дня нинішнього, а й на цілих два десятиліття у майбутнє, бо він є одним з авторів Генерального плану розвитку Києва до 2020 року. Майстер, виконроб, начальник дільниці, головний інженер. Йому ще й тридцяти немає, а вже начальник БМУ, а згодом заступник керуючого та головний інженер тресту «Київелектромонтаж», куди на початку прийшов монтажником. Без проштовхувачів, завдяки власній енергії, знанням і цілеспрямованості долав молодий фахівець сходинку за сходинкою.
Була, щоправда, й перерва, коли призвали до війська. У Закавказькому військовому окрузі зв’язківець Сташевський знову полинув думками у небо. Юнача мрія не вмерла, прокинулася... Перед демобілізацією солдат надсилає документи до Київського інституту інженерів цивільної авіації на льотну спеціальність бортінженер. Набирає 24 бали з 25 можливих, але навчатися йде до Київської політехніки на факультет електричні мережі й системи. Земне тяжіння перемогло.
1991 рік. До керівництва «Київміськбудом» приходить Володимир Поляченко. Його першим заступником призначено Станіслава Сташевського. Вони — на вершині могутньої піраміди, що спирається на плечі десятків тисяч будівельників, руками яких зведено три чи п’ять таких міст, як Київ. Вони самі — піщинки цієї піраміди і творці її слави. І ось на їхніх очах піраміда розсипається: будівництво завмерло, кошти вичерпано, армія будівельників — без зарплати. «Важко передати ті почуття, — пригадує народний депутат, — коли гине справа твого життя». Найперше треба було зберегти будівельні колективи. Зманити будівельників обіцянками, а потім залишити їх напризволяще — у ті часи було просто. Тоді й народилася ідея спрямувати зусилля на будівництво житла та розпочати його довгострокове кредитування, залучивши для цього кошти громадян.
Нині про результати київського експерименту, який завершує холдингова компанія «Київміськбуд», знає вся Україна. Славнозвісна київська будівельна піраміда не розсипалася. Навпаки, докорінно оновилася і зміцніла.
З Олександром Омельченком, майбутнім міським головою, вони все життя працювали поруч. «У нас однакові характери, — каже Станіслав Сташевський. — Якщо взявся за справу, роби її добре і до кінця». Отож, коли під керівництвом Володимира Поляченка столичне будівництво почало успішно розвиватися, Станіслава Сташевського запросив до своєї команди першим заступником міський голова Олександр Омельченко.
Народний депутат пригадує: у місті — повальне безробіття, кияни масово пішли торгувати на асфальт, продавали все, що мали, бо треба було за щось жити...
Команда Омельченка працювала, не покладаючи рук. Серед складного, інколи драматичного перебігу тих подій були й історичні здобутки: добилися від уряду передати місту 27 підприємств і зробили так, щоб вони запрацювали. Поступово наповнювався бюджет, ожив розвалений транспорт, ремонтувалися дороги, Київ вперто торував шлях до рівня європейських столиць.
Перед призначенням Станіслава Сташевського міністром палива та енергетики України Президент Леонід Кучма запросив на розмову, і поруч із забезпеченням держави паливом та енергетичними ресурсами наполіг добитися вчасної виплати зарплати працівникам галузі, особливо шахтарям. Уже через місяць люди це відчули, почавши одержувати поточну зарплату, а потім міністерство стало й скорочувати її заборгованість. Під керівництвом міністра Сташевського була розроблена і схвалена програма «Українське вугілля» та розпочато роботу над енергетичною стратегією України до 2030 року.
На минулих виборах кияни довірили Станіславу Сташевському місце у парламенті. У своєму окрузі кандидат переміг достойно і тепер увесь свій час віддає виборцям. «Я вимоглива людина до себе і до тих, з ким працюю, — каже Сташевський, — але у своєму житті нікому не зіпсував біографії. Я кажу людині, якщо бачу, що вона не на своєму місці: шукай щось інше, а я тобі допоможу... У мене немає такої ситуації, щоб під час зустрічі відводити очі вбік».
Недавно Верховна Рада обрала Станіслава Сташевського головою Комітету ВР у закордонних справах. Це — нова стежина в його житті. Уже на дипломатичній ниві. А поки що найчастіше стежки приводять Станіслава Сташевського у рідну Мар’янівку. Сташевські й Козловські — не просто односельці, вони — родичі. Зі свого боку народний депутат робить усе, щоб добрі справи великого співака не згасли. Але для цього треба завітати до Мар’янівки. Хоча б до школи імені Івана Козловського...
