«Якщо загину, покладіть у труну прапор України...»

— Нам дорога кожна згадка про найрідніших людей, — каже пані Ярослава, дружина Валерія Брезденюка. — Я готова вислухати всіх, хто був поруч з Валерієм у його останні хвилини життя. Та й не тільки тоді. Він ніколи не розповідав, що саме робив на Майдані. Коли запитувала, відбувався жартами. Бувало, просив уважно подивитися на нього. Мовляв, хіба таких худих можна брати на барикади? Туди йдуть міцні хлопці, а він десь позаду за ними. Тепер розумію, як Валерій оберігав мій душевний спокій, щоб зайвий раз не хвилювалася, берегла здоров’я. А я його не зуміла вберегти...

Перший раз на Майдан Валерій Брезденюк поїхав після побиття «Беркутом» студентів. Відтоді він знаходив час, аби бодай один раз на тиждень вибратися з рідної Жмеринки до Києва. 18 лютого Валерій приїхав на оголошену мирну ходу. Того вечора куля влучила йому у спину.

— Одного разу я готувала обід, а Валерій у цей час був поруч на кухні, — розповідає Ярослава. — Бачу, він усміхнувся і далі думає про щось своє. Запитую, що сталося. Він уважно подивився на мене і з тією ж усмішкою каже: «Якщо мене раптом уб’ють, я б хотів, щоб у труну поклали прапор України, а зверху був червоно-чорний стяг вояків УПА».

Дружина виконала бажання чоловіка. Зробила це ще в Києві, коли забирала тіло. Придбати державний прапор не становило труднощів. А з червоно-чорним стягом були проблеми. Допомогли хлопці з Майдану.

Напередодні поїздки, у понеділок вранці, під час сніданку Валерій розповів дружині жахливий сон.

— Каже, ти знаєш, приснилося, що в мене влучила куля, але я її тут же виплюнув з рота, — згадує Ярослава. — Та розповідь мені весь день лежала каменем на серці. Просила його, щоб не їхав. Він заспокоював тим, що їде на мирну ходу. А мене все одно брала тривога. Валерій виїжджав у вівторок, 18 лютого, о четвертій ранку. Хотіла навіть будильник перевести, щоб запізнився на поїзд. Не зробила цього, бо знала, що образиться. Бачила, що він постійно тягнувся на Майдан душею.

Знайомий, якого Валерій зустрів о тій ранній порі на вокзалі у Жмеринці, пізніше розповів, що квитки на потяг залишилися тільки у СВ-вагоні. Знайомий відмовляв його. Казав, це ж у десять разів дорожче, ніж у плацкарті. Він на те лише усміхався. Радів, що все-таки поїде.

Ярослава також неодноразово їздила з чоловіком на Майдан. Бачила ситуацію. Уявляла, де стоять барикади.

— Коли він по телефону говорив, де саме перебуває, я орієнтувалася, чи далеко це від барикад, — каже Ярослава. — Остання наша розмова була о 19.30 18 лютого. Після того його телефон не відповідав.

— Приблизно о другій годині ночі мене розбудив дзвінок по мобільному, — розповідає друг Валерія жмеринчанин Георгій. — Запитали, чи знаю Валерія і хто я йому, ще спитали, як звати дружину Валери. А тоді чоловік сказав, що Валерія вбили і він переніс його тіло до Михайлівського храму. Попросив повідомити дружину, бо сам не наважується говорити ці страшні слова. Я вирішив поїхати до Ярослави на квартиру і вже особисто сказати.

— У мене ще жевріла надія, що це не він, — розповідає Ярослава. — Продовжувала набирати номер телефону. Нарешті почула голос, але не Валери. Чоловік назвався Ігорем. Сказав, що Валера зараз не може відповісти. Через деякий час я знову вперто набирала номер. Телефон мовчав. Коли, нарешті, почула голос Ігоря, стала кричати, щоб сказав правду. І він сказав.

Друг Валерія по Майдану на ім’я Сергій розповів у телефонній розмові, що вони були бійцями загону «Полтава», одного з підрозділів «Правого сектору».

— Ми познайомилися з Валерієм ще третього грудня, — каже Сергій. — Просто стояти на Майдані не для нас. Підійшли до хлопців у касках і камуфляжних одностроях. Вони назвалися бійцями «Правого сектору». Записали нас у загін «Полтава». Насправді жодного полтавчанина у загоні не було. Перше випробування пройшли у ніч на 11 грудня, коли «Беркут» узяв Майдан у кільце. О першій ночі здали пост і пішли відпочивати на 5-й поверх Будинку профспілок. Не встигли заснути, як прозвучала команда «Тривога!». Тієї ночі аж до 10-ї ранку ми утримували вхід у профспілки. Не впускали навіть політиків, які хотіли перебути у приміщенні протистояння. Один із них казав сховати наші палиці, бо через це нас будуть бити. Другий, навпаки, наголошував, що ми на передовій, бо «Беркут» має штурмом узяти будинок. Ще одна наша тривожна ніч була з 20 на 21 січня на Грушевського. У сильний мороз на охороні барикад залишалося не більше 30 осіб. Ми вистояли. А вдень виконували роботу на передовій.

Валерій Брезденюк єдиний із вінницьких митців, який опанував техніку написання картин на... воді. Вона має назву ебру. Як саме створюються такі полотна, могли бачити тисячі телеглядачів програми «Україна має талант». Торік Валерій був фіналістом шоу.

— Він самотужки навчився цього, — каже дружина Ярослава. — Інколи казав, що фарби його не слухаються. Дуже непроста справа. По фарби їздив до Туреччини. Пензлі замовляв через Інтернет. Ще мріяв поїхати на майстер-клас до відомої турецької майстрині.

Його роботами прикрашена квартира, де проживав Валерій. Після написання полотно витягується з води, його просушують і можна обрамляти в рамку.

У Жмеринці Валерій Брезденюк створив перший комп’ютерний клуб. Було це ще у 90-х роках. Завдяки цьому його знають сотні людей.

— Я виріс у цьому клубі, а тепер тут працюю, — каже пан Василь. — Валерій так гарно ставився до людей, ніби жив в іншому світі.

Племінник Віталій, який під час похорону ніс портрет дядька, шкодує, що так і не встиг «прокатати» його на своєму гоночному мотоциклі. А дядько дуже хотів не тільки проїхатися з вітерцем, а й навчитися їздити.

— В Інтернеті пишуть, що Валерій представляв одну з політичних партій, — розповідає його дружина. — Але це неправда. Він безпартійний. Хоча справді писав заяву про вступ до партії. Було це так. Під час однієї з перших поїздок на Майдан Валерій зустрів земляків із Жмеринки. Вони загітували його написати заяву. Пізніше, коли він побачив, що політичні сили не дуже дослухаються до людей, Валерій прийшов у офіс партії і сказав: «Хлопці, вибачте, але я відкликаю свою заяву». Його просили подумати, не поспішати робити цього, але ж він наполегливий, що задумав — усе одно зробить. Зрештою, йому повернули аркуш із заявою, і він тут же розірвав його.

Вінницька область.