Cтеповий Крим сіяв рис у кращі агротехнічні терміни на 14 тисячах гектарах. Це на тисячу гектарів більше звичного. Першими впоралися велети «Україна» Джанкойського, «Росток» Совєтського, всі шість господарств Красноперекопського району — де вирощують половину кримського рису. У такий спосіб аграрії півострова виправили наслідки стихійних лих, яких зазнали озимі.

 Необхідні умови для росту цінної круп’яної культури, що має великий попит, — воду і високу температуру — забезпечили люди і природа. Більша частина вологи надходить самопливом, що дуже важливо, бо за таких умов не підвищуватиметься ціна рису. До переробки зерна нового врожаю вже піготовлено завод у Красноперекопському районі, на якому змонтовано сучасне імпортне устаткування, відлагоджено рисорушки в господарствах.

Кримчани і нинішнього сезону боротимуться за порятунок галузі, спад виробництва якої триває з 1993 року. Відтоді середня врожайність зменшилася з 60 до 43 центнерів рису з гектара. Однак і тут є винятки. Господарство «Штурм Перекопу», наприклад, і донині традиційно збирає не менш як 70 центнерів рису з кожного гектара.

...Розташовану в основному на колишніх солончаках Присивашшя, де крім рису нічого не росте, цю культуру в зоні Північно-Кримського каналу вирощують уже 40 років. А ніби недавно води Дніпра покінчили з посухою і чорними бурями, відкрили нову для колись безлюдного регіону епоху рисосіяння, щороку гарантовано видаючи понад 100 тис. тонн білого зерна належної якості.

Рисосійні господарства продавали до 90 відсотків валового збору — від покупців не було відбою, тож і гроші мали. Думалося, що так буде завжди, тому й не поспішали купувати нову рисосійну і збиральну техніку. А на вкрай зношених агрегатах нині важко домогтися чистоти посівів, сортообміну, впроваджувати сучасні технології. Якість зерна падає. Втім, попри це, лабораторні дослідження і сьогодні постійно підтверджують вищу якість кримського рису порівняно з імпортним. Окрім того, за білі зерна тепер платять удвічі менше, хоча рівно на стільки збільшилася його собівартість.

Свого часу всі надії покладали на виробничу систему «Кримрис», яка об`єднала рисосійні господарства з п’яти районів степової частини півострова. Однак з чиєїсь недоброї волі їй, як то кажуть, обламали крила на злеті, передавши галузь управлінню землеробства кримського міністерства АПК. Екологи почали звинувачувати рисівників у розсоленні сиваської ропи, хоча це не особистий гріх сільгоспвиробників, а провина всієї зрошувальної системи півдня України. Комісія з екології і надзвичайних ситуацій ВР АРК, фахівці півострова вважають: без рисових чеків стан довкілля різко погіршиться. Захищаючи галузь, аграрії Криму намагаються впровадити японські та вітчизняні технології, які не даватимуть змогу забруднювати затоки Сиваша.

Адже без рису Присивашшя спустіє за кілька років. Гіркий досвід сусідів-скадовців, які скоротили площі під цією культурою і перетворили на пустку майже десять тисяч гектарів, є тривожною пересторогою кримчанам. Та й у кого підніметься рука розчерком пера залишити без роботи армію професіоналів рисових врожаїв? І це у той час, коли завдяки багаторічній праці практиків і вчених Кримського агроуніверситету нарешті вдалося знайти шлях вирощення білого зерна майже без хімії.

Втілюється оптимальний баланс охорони довкілля: посівні площі під рис скорочено з колишніх 19 тисяч гектарів до 13—14, відповідно збільшено у сівозмінах частку багаторічних трав. Таке нововведення дало можливість на третину зменшити внесення добрив, цілком відмовитися від гербіцидів тим господарствам, які дотримуються правильного водного режиму.

Комплекс сучасних агротехнічних заходів дає змогу значно зменшити обсяги використання води. Та як домогтися її економії, коли крізь грунтові береги недобудованого й досі Північно-Кримського каналу щосезону протікає, мов крізь сито, кілька сот мільйонів кубометрів дорогоцінної життєдайної води з Дніпрового русла? Варто хоча б через 40 років роботи рукотворної ріки одягти її у бетонні плити. Втім скрізь рисоводам потрібні гроші. А їх немає та й навряд чи з`являться після нинішніх жнив.

Кримські рисівники, вдало відсіявшися, знову сподіваються лише на власні сили. Для господарств рис — своєрідна валюта. Його тонну охоче міняють на десять тонн пшениці, а за продане зерно купують мінеральні добрива, пальне, техніку, запчастини, засоби захисту рослин.

Надій особливих на підтримку галузі на державному рівні не покладають. Адже в Україні не вирішено проблеми випуску рисозбиральної техніки — вся надія на старенькі комбайни «Дон» і «Єнисей», які вже давно відпрацювали свій моторесурс. Досі не вдалося ліквідувати й «ножиці» між закупівельними цінами на рис і ціною його реалізації. На цьому добряче наживаються комерсанти.

Рисоводи вже не перший рік терпляче чекають справжньої підтримки, зацікавленості державних мужів у виробництві власного, кримського, білого золота. Бо доки ринок України, та й півострова, буде вигідний для реалізації в`єтнамського, індійського, іранського та іншого рису, а вітчизняний залишатиметься нелюбом у рідному краї, селяни Присивашшя щороку, як і тепер, ітимуть у битву за врожай, щоб таки зберегти галузь, яка істотно впливає на добробут, економіку і навіть долю двадцяти сільгосппідприємств і майже півсотні сіл півострова.

 

Крим.