Навряд дороги цих двох людей — бухгалтера з Франкфурта-на-Майні Карла Керссебаума та сільського вчителя з Житомирщини Василя Іщука перетнулися б. Утім, коли б перший не знайшов свою смерть на початку війни, а другий — не загинув у бою під одним із польських містечок за кілька місяців до її закінчення, то хтозна... Сиджу ж я оце на веранді, що виходить у квітучий садок, і cлухаю 72-річного Гюнтера Керссебаума — сина німецького солдата, котрий помер у житомирському лазареті 17 серпня 1941 року. Старий читає мені оптимістично бадьорі листи свого батька, який писав з Франції, Польщі та Житомира: він ще не знав, що попереду буде Курська дуга, Сталінград і пекло захопленого Радянською Армією Берліна...
Дивовижно, але я не знаю, чому серед інших документів, зберегла стосик фронтових листів. Їх написав моїй мамі — сільській учительці, її полеглий на війні чоловік Василь Іщук, мобілізований на фронт після визволення Києва. Він і воював тільки кілька місяців: який з сільського вчителя вояк? В атаки — і в останню також, з ним ходив і мій батько. Вони домовилися: якщо загине один з них, то другий повідомить про це сім’ї. Листа вдові випало написати моєму нежонатому батькові. Він надіслав їй найдорожче, що було в полеглого бійця: кілька листів і фотографії трьох синів — десяти, восьми та шести років. А після Перемоги прийшов солдат з фронту та й забрав осиротілу сім’ю. Але і йому недовго судилося жити: фронтові рани далися взнаки.
Коли померла мама, то, перебираючи речі, я знайшла фронтові трикутники. Вже покійні й мої брати. Онуки полеглого фронтовика до них інтересу не виявили, а викинути їх у мене не здійнялася рука...
З Гюнтером Керссебаумом і його дружиною познайомилася випадково й відразу відчула до себе не зовсім звичайний інтерес. Утім, майже здогадалася, чому: війна.
«Настане день,коли ми побачимося»
Коли гер Керссебаум приніс згорток, перев’язаний вицвілою стрічечкою, я вже була певна, що моя здогадка правильна. «Ось, — сказав він, — моя мама недавно померла, а мені залишила це. Вона ні про що не просила, але я знаю, що відтепер — це мій обов’язок»... Помовчавши, додав: «Знайти могилу батька. Він залишився там, у вас, у 41-му. А це листи та фото з війни: з Франції, Польщі, Росії. Він помер від дизентерії у Житомирі, де й похований. А ось план цвинтаря, що його надіслало військове відомство. Батько лежить у третьому ряду, в могилі номер 49. Ви допоможете мені знайти її? — якось безпорадно запитав він. — А цвинтар зберігся? Бо, кажуть, у тих місцях поховані також есесівці. Але мій батько був рядовий: відповідав за прання білизни будівельного підрозділу повітряних сил»...
З дозволу гера Керссебаума передивляюся листи німецького солдата з війни. І ловлю себе на думці, ніби я це вже не раз читала: туга за домом, за родиною, надія на скоре побачення. Майже одні й ті самі слова про одне й те саме. Але які вони різні...
«Франція, 17. 02. 1941. Моя кохана дружинонько і маленький Гюнтере! Я дізнався, що кожний солдат отримує 28 днів відпустки. Маю на це надію і я. Сподіватимемося, що війна не затягнеться і я зможу бути з вами. 14-го відправив вам пакунок з апельсинами. Цілую й обнімаю, ваш чоловік і татусь Карл».
«9. 05. 1944. Привіт з фронту. Дорога Олечко! Сини мої соколи — Вово, Колю, Льоню! Дуже дякую тобі, мамусю, за фото з нашими золотими синочками. Я цілував вас й обливався сльозами. Дуже скучив за вами. Скоро розіб’ємо ворога й побачимося. Цілую і горнуся до вас. Ваш татусь».
«Франція. Дорогі мої! Надсилаю деякі дрібниці, котрі я придбав для вас з великою радістю. Тобі, дорога Гільде, блузки, шкарпетки та білизну. Тут нині важко знайти вбрання потрібних розмірів, бо багато вояків теж хочуть щось купити. Ваш батько».
«16.05.1944. Привіт з фронту! Олечко, мамусько моя! Вово, Колю, Льоню! Олечко, ти пишеш, що вперше за шість місяців одержала гроші. Це мене дуже засмутило. Чому ж досі мовчала? Я вже заслужив і заробив 265 карбованців і надішлю їх тобі. Ти пишеш, що доводиться багато працювати. Треба терпіти, скінчиться війна й ми заживемо щасливим життям. Я гордий, що ти чесно працюєш на благо нашої Батьківщини, чим допомагаєш в остаточному знищенні фашизму. Цілую вас, дружинонько моя, синочки мої. Ваш татусь».
«Польща, 25.05.1941. Дорога Гільде та Гюнтере! Нашій частині не пощастило з відпустками. Ми їдемо щоразу далі від батьківщини й дорога до моїх рідних стає дедалі довша. Але, можливо, я зможу бодай на кілька днів приїхати до вас. Тут, у Бреслау, ми одержуємо щодня по літру молока до кави, інколи варені яйця і хороше масло. Ти написала, що брикети вже в підвалі. Це добре. Зі страхувальної фірми мені повідомили, що надіслали тобі 500 марок. Тепер моя жіночка може покласти на рахунок гарненьку суму, чи не так? Ти вже зняла відсотки з 1940? Скільки вийшло? Ваш тато»
«29.06.1944. Бойовий привіт з фронту! Добрий день, Олю, Вово, Колю, Льоню! Після поранення я не поправляюся. Я не хотів іти в госпіталь, треба боротися з ворогом. Мене дедалі більше мучать думки про вас, мамусько та мої золоті синочки. Що з того, що я ситий і вдягнутий, коли сім’я моя далеко на сході, і я не знаю, як ви живете? Голова моя сивіє від думок про вас. У наступних боях постараюся розплатитися з фріцами та гансами за нашу розлуку. Я не шкодуватиму для них черг з автомата. Ми всі дуже раді, що наш сусіда — Білоруський фронт — пішов у наступ і має успіхи. Про це ти знаєш із газет. Скоро й ми, мабуть, будемо наступати. Коли б уже швидше в наступ! Маю тиждень відпочинку, але хочу на передову для розплати з проклятим фашизмом. Олечко! Сини мої соколи! Я так скучив за вами, що не передати того словами. Обнімаю і цілую. Ваш татусь».
«Польща, 28 05.1941. Дорога Гільде! Ми зупинилися неподалік міста Райсгоф, що за 28 км від російського кордону. Можливо, мені пощастить і я приїду у відпустку. Хоч мені це все вже остогидло. Тут люди живуть примітивно, ходять босоніж, бо не мають за що купити взуття і не знають, що таке пиріг. Утім, у нас є плита, на якій ми можемо варити й смажити. Як бачиш, ми влаштувалися досить зручно, незважаючи на те, що перебуваємо в брудній, задрипаній Польщі. Ваш татко».
«17.07.1944. Золотий мій синочку Льоню! Я одержав твого листа й дуже радий, що ти вже навчився писати деякі літери. Синочку, ти незабаром підеш до школи й навчишся гарно писати й читати. А поки разом з Вовою і Колею допомагайте мамці, тримайтеся купи. Незабаром війна закінчиться і я приїду додому. Мені тут добре, але я дуже скучаю за вами. Міцно цілую тебе, твій татусь».
«Польща, 29.05. 1941. Наш любий Гюнтерчик написав татусеві кілька слів, що мене дуже тішить. Ти пишеш сам, чи з мамою? Тепер маєш допомагати матусі, бо ти — солдатський син і повинен бути помічником батьківщині в перемозі. В наступному листі ти можеш написати ще раз слово «таксамо», тільки пиши його вже окремо. Старайся, мій хлопчику. Тато».
«20.07.1944. Дорогі Олю, Вово, Колю, Льоню! Пізно ввечері принесли мені вашого листа, якого я прочитав при світлі ліхтарика. Я писав, що ми перебуваємо на передовій. Наш Перший український фронт розпочав наступ на Львівському напрямку. Три доби йдуть дощі, три доби йдуть бої. Мокрий, у багнюці, що й життю не радий. Сьогодні ми зайняли два села й полустанок Плугів. Олю моя, сини мої, соколи! Перед кожним боєм я думаю про вас. Сьогодні смерть мене обминула: снаряд розірвався за десять кроків від мене. Але обійшлося. Безкінечні бої, тому пишу не кожен день. Міцно цілую, ваш татусь».
«Польща, 29.06.1941. Люба Гільде! Я почуваюся добре, особливо ж, коли надходять листи від тебе. З росіянами ситуація така, що почався стрімкий наступ. Канонаду чутно навіть тут. Росіяни втрачають своїх солдат. Приміром, за один день наші льотчики без особливих зусиль під час нальотів знищили прямо на землі 600 російських літаків. Ми просуваємося з успіхом на схід. Кажуть, що росіянам за 6—8 тижнів кінець. Принаймні війна закінчиться ще цього року, я матиму відпустку й на Різдво ми вже будемо разом. Тут неподалік є невеличка річка, я часто купаюся. Сердечні привіти від вашого татуся, і до скорого побачення!»
«12.08.1944. Добрий день, мамусько, Вово, Колю, Льоню! Уже три дні, як не одержував від вас звісточки. Це, мабуть, тому, що пошта не наздоганяє нас: постійно в наступі. Зараз ідуть надзвичайно великі бої. Тому доводиться пересуватися лісами та ярами, протягом дня, буває, по кілька разів змінюємо напрямки. Німаки чіпляються за кожну висотку. Олечко, коли б ти тільки знала, як я скучив за тобою і за дітками! Вибач, коли не кожен день одержиш звістку від мене: становище таке, що, бува, не можемо й поїсти. Обнімаю вас, ваш татусь».
«18.07.1941. Люба Гільде! Ми зупинилися у Луцьку. Я одержав ваші фото. Бачу, що у вас гарний настрій. Коли вже настануть часи, що ми зможемо подорожувати разом! Ми вже встигли надивитися на війну. Луцьк у руїнах, на головній вулиці не залишилося жодного будинку. Всюди розбиті танки й машини. Тут мешкало багато євреїв. Українці їх видали, і вони були розстріляні. Багато військовополонених, серед них чимало 14—15-літніх хлопчаків. Нескінченними колонами вони рухаються до таборів. Полонені мають жахливий вигляд: ноги обгорнуті брудними ганчірками, уніформа обірвана. Й вони хотіли виграти війну! Минулої неділі я був на весіллі в одній українській сім’ї. І згадав наше —десять років тому. Хороші були часи. Коли я повернуся, то буде ще краще. Надсилаю тобі 80 марок, що я їх заощадив: мені вони тут не потрібні. Карл».
«15.08.1944. Дорогі Олю, Вово, Колю, Льоню! Одержав ваше поздоровлення до іменин, щиро дякую. Становище важке: постійно йдуть бої. Ворог кидається в контратаки. Горять села. Не ображайтеся, коли писатиму нечасто. Ваш татусь».
Київ—Франкфурт-на-Майні—Житомир—Київ.
(Далі буде).
