Їх було троє. З дерева життя ветеранів Великої Вітчизняної війни осипається листя. Його залишається так мало, що можна порахувати. Падолист кружляє, а з ним і думки: не забути б... Чи пам’ятатимемо вічно?..
З династії Васильєвих, що веде свій родовід з села Стара Бєлиця на Курщині, на війну пішли батько Яків Петрович та двоє синів: Михайло і Анатолій. Михайла призвали до війська за рік до війни, і службу розпочав він у парашутно-десантному підрозділі, дислокованому в Борисполі під Києвом. Мрія стати льотчиком здавалася вже осяжною. Та замість навчання — чотири роки запеклих боїв: контузія, поранення, нагороди, повернення у стрій. У боях під Будапештом Михайло Васильєв командує взводом. За мужність і хоробрість 22-річного лейтенанта нагороджують орденом Вітчизняної війни.
Васильєву-старшому випало на долю зупинити ворога на Курській дузі, недалеко від рідного гнізда. Перемогу батько зустрів у Німеччині.
Анатолія мобілізували у 1943 році. 17-річний кулеметник 405-го стрілецького полку зайняв оборону на рубежах Приморського краю.
Батька вже немає. Немає й Михайла.
— Війну закінчив Михайло в Австрії, — розповідає ветеран Великої Вітчизняної війни, учасник бойових дій Анатолій Васильєв. — У брата всі груди були в орденах і медалях. В Австрії Михайло здружився з американським вояком, якого звали Тоні. Бойовий шлях американського юнака був значно коротший — з липня 1944 року, від Ла-Маншу до Австрії, але такий само славний. Маршал Жуков пригадував: «Що стосується бойової доблесті воїнів усіх родів військ експедиційних сил союзників у Європі, мушу об’єктивно визнати їхні бойові якості і воїнський дух, з яким вони билися з нашим спільним ворогом».
З допомогою англійських, німецьких, російських, а також українських слів — їх чимало знав Тоні — хлопці навчилися спілкуватися, добре розуміли один одного. І дали обіцянку дорожити бойовою дружбою, листуватися, їздити один до одного в гості. На прощання сфотографувалися.
Зустрітися більше, на жаль, не довелося. Як і листуватися. Політики розпочали «холодну війну». Вчорашніх союзників зробили ворогами. Але Михайло не втрачав надії обізватися до бойового побратима. І хоча з часом адреса Тоні загубилася, сивий ветеран сподівався, як на диво, на звістку з-за океану. «І заповідав: як помру, повідом Тоні», — каже Анатолій Якович, наймолодший з ветеранів-Васильєвих.
