Європа чи Євразія?

У «Книзі буття...» подавалися розгорнутіші історичні обґрунтування спільних дій усіх слов’янських народів, бачення міжнародного майбутнього України, її місця на карті Європи. «Голос України не затих, — йшлося в цьому документі. — І встане Україна з своєї могили, і знову озветься до всіх братів своїх слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина ...». Сповідуючи федералізм, братчики одночасно дотримувалися принципового постулату щодо збереження самостійності кожним племенем. Принципової різниці між «федералістами» і «сепаратистами», принаймні гострих розходжень та суперечок, між ними не було. І ті, й інші бачили визволену Україну разом зі всіма відродженими слов’янськими країнами, у тому числі Росією, в Європі. Вбачаючи в діяльності Київського таємного товариства загрозу своїм претензіям на підкорення всього слов’янства, царизм рішуче придушив діяльність братчиків. Найжорстокіші репресії було застосовано до найрадикальнішого борця за визволення України Тараса Шевченка.

Відомий виступ Олександра Герцена в його знаменитому «Колоколе», підкріплений доброзичливістю і приязню російської громадськості, яка радо зустріла повернення Т. Шевченка із заслання, посилив настрої колишніх братчиків на користь співробітництва українців і росіян. Висловлюючи їх, М. Костомаров писав у 1861 р. в «Основі»: «Ни великорусы без малорусов, ни последние без первых не могут совершать своего развития. Одни другим необходимы; одна народность дополняет другую; и чем стройнее, уравнительнее, взаимодейственнее будет совершаться такое дополнение, тем нормальнее пойдет русская жизнь».

XІX століття не було вільним від збройних конфліктів, які часом переростали в загальноєвропейські. Вони викликали розрахунки окремих політиків скористатися складнощами Росії для відриву від неї України. Однак об’єктивність вимагає констатувати, що такі прагнення, включно із здійсненою наприкінці XVІІІ століття місією В. Капніста до Берліна, не знаходили скільки-небудь помітної підтримки на Великій Україні. XІX століття стало часом збирання національних сил України, яке відбувалося за умов помітного зміцнення її економічного потенціалу та розширення зв’язків і співробітництва в галузі культури. Видатні сини України відіграли помітну роль в оволодінні умами російського суспільства. Реформатором Росії називали великого Миколу Гоголя такі різні за поглядами інтелектуали, як Михайло Драгоманов і Віссаріон Бєлінський. Кращі представники російської інтелігенції демонстрували свою солідарність з апостолом України Тарасом Шевченком.

Прихильне ставлення демократичних представників російського загалу до українства стимулювало тодішню його схильність до ідеології автономізму. В демократизації державного устрою і внутрішнього життя самодержавної Росії за європейськими зразками вбачав спільне майбутнє України й Росії М. Драгоманов, який сприйняв і розвинув далі політико-ідеологічну федералістську платформу «Кирило-Мефодіївського («Україно-Слов’янського) Товариства».

У другій половині ХІХ ст. міжнародні перспективи України на європейській арені погіршувалися. Врятувавши Габсбурзьку монархію від краху під час «весни народів» 1848—1849 рр., царизм сприяв продовженню її панування на західноукраїнських землях, яке закріплювалося перетворенням Дунайської монархії на двоєдину австро-угорську. Обидві багатонаціональні імперії, які володіли українськими землями, докладали постійних зусиль для збереження статусу-кво у Центральній Східній Європі. Водночас кожна з них була не від того, щоб розширити свої володіння за рахунок тих українських земель, які були під орудою союзника-суперника. А отже, почали підтримувати сили, що могли цьому прислужитися.

Здавалося, що досягти цього буде легше в Галичині, яка належала Відню. Тут розгорнулася досить гостра полеміка у пресі між «москвофілами», що схилялися до підтримки царської Росії, і народовцями, котрі зв’язували майбутнє України з Австро-Угорщиною.

Звернувшись в останні роки життя до розгляду загальної розстановки сил у Європі, М. Драгоманов реалістично передбачив міжнародні перспективи України крізь призму проголошуваної рядом народовців войовничо антиросійської позиції і безоглядної орієнтації на Відень та вірогідних його союзників. «Сподіватися, щоб навіть велика коаліція європейська, — в котрій в усякому разі не буде Франції, а може, й Англії, могла відірвати від Росії всі українські землі по Дін і Кубань, — стверджував він, — може тільки божевільна або дитинська фантазія. Увесь «поділ Росії», який можна припустити, може обійтися на тому, що від Росії відірвуть Царство Польське, Бессарабію та яку блидочку землі на Волині й Поділлю...».

Великий демократ і гуманіст рішуче відкидав необхідність і доцільність братовбивчої війни за власну державу, за появу її на міжнародно-політичній карті Європи. Цей аргумент був одним з основних при аналізі ним міжнародної обстановки навколо України наприкінці ХІХ ст. та обстоюванні програми федералізму й автономізму.

Часом вважають, що з цими течіями рішуче розірвало створене у тому ж 1891 р., яким датований аналітичний прогноз М. Драгоманова щодо безперспективності орієнтації на ворожі Росії союзи інших держав, таємне «Братство тарасівців». Але і його члени заявляли у своїй декларації, що прагнуть бачити українців «цілковитими прихильниками федеративного ладу в тих державах, з якими з’єднана українська земля». Принциповим підсумковим пунктом їхньої програми, оприлюдненої у львівському місячнику «Правда», було проголошено вимогу: «Повна автономія всіх народів».

Привертаємо увагу до цих фактів та обставин не тому, що ставиться за мету применшити роль і значущість історичних гасел незалежності, а тим більше популяризувати сьогодні, в кардинально іншу епоху розвитку України, за умов її незалежного державного існування, автономістські або федералістські погляди. Йдеться про інше — з’ясування еволюції української національної ідеї, того, якими шляхами йшов наш народ до здійснення своєї національної державності.

Цей історичний шлях доводить, що федералізм і автономія в ХІХ — на початку ХХ століття, коли Україна перебувала у складі Російської імперії, стали тим єдиним реалістичним політико-ідеологічним ґрунтом, який відповідав завданням збереження й недоторканності основного масиву українських земель, розвитку життєво важливих підвалин народу — економіки, культури, освіти й способу життя, політичної свідомості, необхідним етапом дальшого зростання та виходу в міжнародне життя.

Об’єктивно така позиція провідних лідерів українського руху розширювала базу їхньої співпраці з впливовими колами російської демократії.

Федералізм і автономізм продовжували відігравати роль провідної ідеології національного руху до початку української революції і перших кроків Української Народної Республіки, керівники якої реалістично оцінювали цей етап формування національної свідомості й пізніше. Перший глава зовнішньополітичного відомства УНР Олександр Шульгін стверджував: «Драгоманова обвинувачують, що він був федераліст, не розуміючи того, що для реального політика другої половини 19 віку це був максимум вимог; треба пригадати диспропорцію між всесильною імперією та кволим українським рухом, в якому поза кількома видатними діячами панувала аморфна маса селян і зросійщені дощенту міста... Зрозуміло, що він прагнув свободи в імперії; це була передумова поширення української національної ідеї в масах».

Мабуть, не буде парадоксом стверджувати, що ідеї великого гуманіста, вченого й політика, який багато і глибоко вивчав різні вияви історичної та культурної творчості українців, відображали їхні глибинне світосприймання та спосіб життя. Драгоманівські федералізм і автономізм стали тим реалістичним, закономірним і необхідним щаблем політичної думки, на якому безпосередньо зріс український демократизм ХХ століття, що врешті-решт приніс Україні національну державність і міжнародне визнання.

Дана стаття не претендує на детальне висвітлення поставлених питань у прикладенні до всього історичного шляху України. Заявлених на початку обмежень автор значною мірою дотримуватиметься і при розгляді історії ХХ століття. Цього вимагають принаймні дві очевидні причини.

По-перше, масштабні й суперечливі події та явища того періоду знаходяться у дотичній близькості до сьогодення, безпосередньо зачіпаючи наших дідів та батьків, зрештою, кожного з нас. А за таких умов науковий аналіз часто-густо підмінюється досить суб’єктивними враженнями та судженнями на основі особистого досвіду.

По-друге, за такий аналіз нерідко приймається заполітизований підхід, дуже поширений у новопосталій державі. Наявність масштабних і гострих неврегульованих питань суспільного життя, невщухаючі зіткнення різнорідних соціальних верств та політичних сил розбурхують людський загал і тримають його у постійному напруженні. І це тоді, коли суспільство як ніколи потребує консолідації, а не підкидання дедалі нових приводів для конфронтації і протистояння. Саме тому, звертаючись до конкретних подій лише в окремих випадках, не описуючи й не оцінюючи їх, а залишаючи цю місію фахівцям, зосередимо увагу на з’ясуванні головних підсумків та уроків, шляху до незалежності.

ХХ століття підтвердило виняткове геополітичне значення України для історичної долі Європи. Але, на превеликий жаль, це обернулося для неї, як і в попередні віки, величезними втратами. Починаючи з Першої світової війни, фронти якої кілька разів прокочувалися нашою землею із заходу на схід і у зворотному напрямку.

В останній рік цієї кривавої бойні територія України перетворилася на основне поле жорстокої битви між двома протилежними соціально-політичними системами. В ній брали участь і наші співвітчизники. Визначний український історик в еміграції Іван Лисяк-Рудницький зазначав: «Це історичний факт, що українські політичні енергії періоду визвольних змагань не злилися в одне спільне державницьке русло». Погоджуючись з В. Липинським, він дотримувався погляду, що в той час існували «три державні формації української революції — УНР, Гетьманщина та УРСР». Заслуговує на увагу і його думка про те, що фактично всі українські політичні табори перебували у зв’язку зі своїми російськими ідеологічними партнерами.

Загальну картину взаємодії різних політичних сил у національних регіонах Росії із зовнішніми чинниками подав маститий англійський історик Едвард Карр. Відзначивши, що на території неросійських окраїн проблема самовизначення скрізь безнадійно перепліталася з проблемами громадянської війни, він підсумував: «Вибір робився не між залежністю і незалежністю, а між залежністю від Москви і залежністю від буржуазних урядів капіталістичного світу... Навіть для цих місцевих сил націоналізм також відігравав підпорядковану роль порівняно з соціальною проблемою, яка стояла перед ними; буржуазія й революціонери однаково прагнули знайти поза своєю країною союзників у боротьбі за збереження або повалення соціального ладу».

Початково орієнтація на Захід обиралася, коли він був розколотий на два ворожі угруповання, що протистояли одне одному у Першій світовій війні, яка ще не скінчилася. В союзники було обрано німецько-австрійський військово-політичний блок. Це викликало різкий вибух антиукраїнських настроїв у країнах Антанти: Україну провокаційно проголошували «німецьким витвором».

Негативні практичні наслідки зробленого на рубежі 1917—1918 рр. вибору з особливою силою далися взнаки в наступний період, зокрема коли на Паризькій мирній конференції 1919 р. розглядалося питання про визнання України та у зв’язку з польсько-українською війною 1918—1919 рр. в Галичині й на Волині.

Важливим етапом міжнародного становлення України стали роки між закінченням громадянської війни і початком Другої світової. Він пов’язаний з постанням та функціонуванням української радянської державності. Як і кожному історичному періодові, цим міжвоєнним рокам властиві героїчне і трагічне, незаперечні позитиви й гіркі негативи. До утворення СРСР зовнішньополітичні дії українського радянського уряду засвідчили можливість успішної його діяльності на міжнародній арені. У Варшаві та Празі — столицях країн, до складу яких ще недавно входили українські землі, відкрилися офіційні зовнішньополітичні представництва УСРР, підтримувалися дипломатичні відносини та укладалися угоди з Німеччиною й Австрією, було підписано Договір про дружбу з Туреччиною. Голова РНК і нарком закордонних справ України Християн Раковський представляв її на важливих міжнародних конференціях у Генуї та Лозанні.

Після утворення СРСР українська дипломатія припинила діяльність на міжнародній арені і саме своє існування; зовнішньополітичний захист інтересів України перебрали на себе загальносоюзні органи. Хоч як гостро ставитися до них і радянського періоду нашої історії загалом, незаперечним є той факт, що саме в цей час у світі нарешті вперше заговорили про українців як про окремий етнос. Виходячи з існування — звичайно, в жорстко обмеженому і контрольованому вигляді — української радянської державності, союзна дипломатія не забувала нагадувати про свою зацікавленість у поліпшенні становища українців, які, живучи на власних етнічних землях, опинилися у складі Польщі, Чехословаччини та Румунії.

А найбільшим і справді епохальним досягненням України на міжнародній арені стало возз’єднання її земель, що було одним з головних, ключових і стратегічних завдань та цілей всієї національної історії. Застосовані при цьому авторитарно-диктаторські підходи були пізніше використані як привід для політичних спекуляцій і кон’юнктурної метушні навколо цього справді вікопомного акту.

Безумовно, дії тодішнього радянського керівництва важко назвати бездоганними з точки зору міжнародного права. Але невже не зрозуміло, що власними силами, та ще й за умов, коли впливові світові кола прагнули відвернути агресію Гітлера від Заходу і спрямувати її на Радянський Союз, а отже, і на українські землі, наш народ просто не зміг би добитися возз’єднання? І давати оцінку пов’язаним з цим подіям, виходячи лише з того, наприклад, хто ставив підписи під угодою, що передбачала возз’єднання західноукраїнських земель з українською радянською державою, означає не бачити за деревами лісу.

Головне в оцінці всієї сутності возз’єднання, на наш погляд, — обов’язкове врахування багатовікових прагнень українського народу, що є найпершим і найвагомішим доказом історичної закономірності та справедливості цього акту. Та ж обставина, що дана проблема не випадала з епіцентру світової політики протягом усієї Другої світової війни і була остаточно розв’язана саме внаслідок перемоги над фашизмом, ще раз підтвердила вагу і значущість українського питання в європейських та світових міжнародних відносинах. Знаковою віхою на цьому шляху стало запрошення України до участі в діяльності Організації Об’єднаних Націй як члена-засновника. Це закономірний результат відновлення у 1944 р. зовнішньополітичної діяльності УРСР, а насамперед — величезного внеску українського народу в перемогу над нацистською Німеччиною.

Тож до своєї незалежності та державності Україна прийшла возз’єднаною, і значущість цього важко переоцінити з усіх точок зору.

Безумовно, дипломатична діяльність УРСР —  особливо починаючи з 50-х років — визначалася і серйозно обмежувалася реаліями перебування у складі суворо централізованої союзної держави. Вони ж позначилися на загостренні диспропорцій у структурі економіки, недостатності темпів науково-технічного прогресу, на підвищенні затратності промислового та сільськогосподарського виробництва та інших чинниках. Однак разом з тим не можна не враховувати того, що індустріальний розвиток і непересічні досягнення вчених України приводили до помітного зростання її ролі в міжнародному поділі праці, підвищення авторитету на світовій арені.

І все ж навіть у переддень проголошення незалежності України впливові світові діячі та політичні сили недооцінювали можливості її прориву на політичну авансцену в Європі і світі — досить згадати хоча б промову тодішнього президента Сполучених Штатів Америки Дж. Буша-старшого у Верховній Раді. Та всупереч усім негативним чинникам, інертності великодержавного мислення здобутки України за післявоєнний період ХХ століття, набутий нею внутрішньо- та зовнішньополітичний досвід забезпечили швидке сприйняття і визнання світовою спільнотою появи нової суверенної держави.

Аналіз та оцінка основних етапів міжнародного становлення України допомагають з’ясувати дві головні в цьому сенсі обставини. Перша: наша держава є європейською від самого свого народження, вона зробила вагомий і незаперечний внесок у захист, збереження та розвиток цивілізації старого континенту. Володіючи потужним потенціалом, Україна здатна нарощувати цей внесок і зараз, і в майбутньому.

Друга обставина полягає у тому, що більшу половину свого історичного шляху від часів Київської Русі до кінця ХХ століття Україна пройшла разом з Росією або у її складі. Попри негативні і болісні особливості цих періодів, пов’язані, зокрема, з насильницькою русифікацією, наша спільна історія позначена і плідною співпрацею обох народів у всіх сферах. Кращі її традиції, втілені насамперед у тісному економічному співробітництві, збереглися і знаходять дальше продовження — звичайно, з поправками на особливості сучасної доби.

Подібне можна сказати і про природну близькість геополітичних інтересів України та Росії на окремих ділянках європейського та євразійського напрямків. Узявши початок у минулому, вона дедалі відчутніше дає про себе знати на нинішньому, надзвичайно відповідальному етапі розвитку обох держав.

Більш як тисячолітній історичний досвід України засвідчує і органічну її належність до Європи, і багатогранні зв’язки зі східним сусідом — Росією. Знання та врахування цього досвіду винятково важливе для пошуку адекватних відповідей на проблеми та виклики сьогодення. Але не менш, якщо не більш важливо виходити при цьому з реалій сучасного буття.

Шукаючи шляхи розв’язання сучасних зовнішньополітичних та зовнішньоекономічних проблем, що постали перед Україною, слід приділяти більше уваги подіям поза її межами — в Європі, Євразії, усьому світі. Саме в такий спосіб можна створити достатній запас надійності у прийнятті рішень, покликаних слугувати національним інтересам.

За роки своєї незалежності наша країна кілька разів поставала перед необхідністю відповідального вибору і робила його не лише заради себе. Її кроки, продиктовані турботою про сьогодення та майбутнє людства, наочно продемонстрували, що на міжнародній арені з’явилася велика цивілізована європейська держава з послідовною і передбачуваною політикою — держава, яка потрібна світові і на яку світ може покластися. Саме так можна і треба оцінити значення відмови від третього за потужністю ядерного потенціалу, прийняття та реалізацію рішення про закриття Чорнобильської АЕС та інші принципово важливі кроки, продиктовані доброю волею, реалістичністю та відповідальністю.

Перші масштабні зовнішньополітичні акції України стали випробуванням на визначальні політичні якості, яке вона гідно витримала. На жаль, істотним поступкам і, більше того, жертвам, на які ми йшли заради інтересів міжнародного співтовариства, ще не віддано належне ні в політичному, ні в моральному та інших аспектах, хоча все це було надзвичайно потрібне новопосталій державі.

Перші уроки діяльності на міжнародній арені ще раз підтвердили старе перевірене правило: слід покладатися насамперед на власні сили та ресурси. І це не входить у суперечність із загальними тенденціями нашої доби, позначеної глобалізацією, коли кожна країна спроможна найефективніше реалізувати свої зовнішні та внутрішні завдання, об’єднуючи і координуючи зусилля з іншими. Це дві сторони двоєдиного процесу.

Намагання спрямовувати основні інтереси в той чи інший бік, пов’язувати їх з тією або іншою структурою чи силою, які вже утвердилися чи утверджуються на світовій арені, не є винятково українською особливістю. Це властиво будь-якій країні, яка виходить у самостійне плавання на бурхливі простори сучасних міжнародних відносин.

Звертаючись до подій на пострадянському просторі, зазначимо, що не уникла таких різновекторних орієнтацій і наймогутніша з колишніх союзних республік — Росія. Незважаючи на те, що дехто вважав та вважає її і неофіційно, а в окремих сферах і офіційно (збереження за нею заброньованого за Радянським Союзом місця постійного члена Ради Безпеки ООН) спадкоємницею СРСР. 

Україна перебувала в Радянському Союзі на становищі «другої радянської республіки». На початку 90-х рр. минулого століття її зовнішньополітичний вибір, здійснюваний тодішнім керівництвом та політичними силами, що йшли в аванґарді боротьби за незалежність, характеризувався прагненням порвати не тільки з колишнім СРСР, а й з Росією. У той же час партії лівого спрямування займали діаметрально протилежні позиції, що призводило до гострих і непримиренних зіткнень, зокрема, в парламенті та під час масових громадських акцій.

Таке політичне розмежування, однак, не сприяло успішному входженню України в міжнародне співтовариство, поглиблюючи розкол у суспільстві та послаблюючи країну і ззовні, і зсередини. Партії правого флангу політичного спектра разом з правоцентристськими однозначно орієнтуються на Захід, лівого — на Схід. Постановка питання «або-або», примножуючи внутрішньо- та зовнішньополітичні складнощі, й досі заважає реалістичним поглядам на ситуацію і прагматичним діям, що особливо необхідно у перехідний період, в якому перебуває українське суспільство.

До певних прорахунків у зовнішньополітичній діяльності перших років незалежності слід віднести надто поспішну і не завжди виважену реакцію не лише на зміни загальної міжнародної ситуації, а й на зовнішній тиск у питаннях, що стосувалися довготривалих життєвих інтересів України. І, що дуже важливо, — відсутність продуманої, науково обґрунтованої концепції зовнішньої політики.

Але за всіх подібних прорахунків, за всієї складності обстановки європейський вибір було зроблено правильно. Зважаючи на одвічну і постійну присутність України в Європі, це загалом і виразно сигналізувало насамперед про курс на внутрішні перетворення — демократизацію суспільного життя, ринкове трансформування економіки тощо. Хоча цей курс на перших порах декотрі сприймали як антитезу зближенню та поглибленню традиційних зв’язків з Росією.

Нині підтримку європейського вибору декларують практично всі політичні партії України. У свою чергу, досягнення такого консенсусу сприяло останнім часом певному пом’якшенню позиції «прозахідників» стосовно східного вектора зовнішньої політики України. Це вселяє надії на зростання конструктивності дискусій навколо проблеми зовнішньополітичних орієнтацій та політичної зрілості їхніх учасників.

Зміст, сутність та спрямування цих дискусій великою мірою визначаються подіями та процесами, що відбуваються на пострадянському просторі. Після більш як десятилітнього невиразного й малоефективного існування СНД країни, які ще не так давно складали єдине державне і народногосподарське ціле, практично самостійно, кожна сама по собі, забезпечили і вистраждали внутрішню стабілізацію. Втім, можна стверджувати, що основну свою політичну функцію — здійснення цивілізованого політичного «розлучення» пострадянських країн — Співдружність виконала. На порядок денний постало не менш актуальне і не менш складне завдання — реально піднести рівень життя людей, здійснити структурну перебудову економіки, прискорити розвиток виробництва та підвищити його ефективність.

З цими устремліннями, очевидно, кореспондували свій крок президенти Білорусі, Казахстану, Росії та України на зустрічі в Москві наприкінці лютого 2003 року, коли приймали заяву про створення єдиного економічного простору чотирьох держав.

У тексті документа термін «євразійський» не вживається, він запозичений з переговорів та дискусій, що велися раніше. А оскільки про необхідність рішучого підходу до вирівнювання ситуації, що склалася на пострадянському просторі, йшлося за місяць до того, на зустрічі в Києві, де головою Ради глав держав СНД було обрано Президента України Л. Кучму, то дехто вважав, що передбачається приєднання України до вже створеного в межах Співдружності (поряд з ГУУАМ) Євразійського союзу. Відповідне термінологічне застереження потрібне, мабуть, тільки тому, що нинішнє звернення до терміну «євразійський» аж ніяк не зв’язане ні з тим змістом, який вкладався у нього у 20-ті роки ХХ століття, ані з самими російськими «євразійцями». Він означає лише місцерозташування суверенних держав: Білорусь та Україна — в Європі, Росія — в Європі і в Азії, а Казахстан —тільки в Азії.

Як одна з найбільших за населенням і територією європейська держава зі значним економічним, науково-технічним та інтелектуальним потенціалом, Україна й надалі зберігає і своє унікальне геостратегічне значення. А отже, несе особливу відповідальність не лише за власних громадян, їхнє майбутнє, а й за ситуацію та розвиток подій у Європі, Євразії і загалом у світі.

Надзвичайно складні навіть за нормальної мирної обстановки завдання сьогодні доводиться розв’язувати за складних, суперечливих і неоднозначних європейських та світових процесів, пов’язаних, зокрема, з подіями навколо Іраку. У них сплелися доволі гострі й небезпечні суперечності сучасності, що, у свою чергу, актуалізує проблему міжнародної безпеки.

Утім, щодо самої Європи, до повноправного членства в якій тяжіє наша держава, то тут ситуація істотно змінюється. Як показують події останнього часу, Старий світ уже далеко не той, яким він був ще недавно. Зокрема, спільний виступ провідних держав заходу і сходу континенту — Франції, Німеччини й Росії — за мирне врегулювання іракської проблеми позначив пунктиром (правда, на нетривалий період) контури єдиної Європи деголлівського зразка від Атлантики до Уралу.

Незаперечні фінансові та економічні успіхи Європи посилюють і її прагнення до більш самостійної ролі у світовій політиці та економіці, і суперництво за вплив на міжнародній арені. Усе це безпосередньо відбивається і на становищі та перспективах країн, які стали на шлях європейського вибору. Насамперед у бік ускладнення їх позицій, а отже — перспектив. Так само немає гарантії, з огляду на нестабільність, що триває, від виникнення нових кризових явищ, нехай і іншого змісту та формату.

Саме тому принципово важливо, на наш погляд, уникати безкомпромісної і безальтернативної постановки питання «або-або». Для України це означає насамперед, що її вибір на користь співпраці, розвитку партнерських стосунків з окремими державами, групами країн чи їх об’єднаннями не є одночасним протиставленням іншим суб’єктам міжнародних відносин. Наш зовнішньополітичний вибір, його реалізація потребують реального і надійного підґрунтя, виважених і продуманих рішень, уміння передбачати логіку та динаміку сучасних змін і майбутнього розвитку — саме цього, а не заполітизованої риторики, зациклення на минулих кривдах та образах, не спонтанних декларацій, продиктованих сьогохвилинними емоціями.

Таке відповідальне рішення має грунтуватися на об’єктивному й неупередженому науковому аналізі трьох основних складових цього вибору. Головна з них — життєві інтереси самої України, що передбачає, крім усього іншого, створення сприятливої обстановки навколо всього периметру наших кордонів. По-друге, слід виходити з того, що такої Європи, якою вона була в минулому столітті, більше немає, а нове її обличчя продовжує формуватися.

Звичайно, говорити про те, чи набуде реальних контурів деголлівська ідея Європи, ще зарано. Але її конфігурація, де значну роль відіграватиме східний сусід України, який ще не так давно протистояв Західній Європі, не є неможливою. Принаймні Росія просунулася на Захід на певних важливих напрямах дещо далі, ніж Україна.

Чи актуальна за таких умов потреба у виборі між Європою і Євразією? Більше того, чи існує вона реально взагалі?

На нашу думку, якщо така потреба є, то лише в сенсі гіпотетичного приєднання України до Заходу чи Сходу Європи. І тут ми впритул підходимо до третього аспекту проблеми вибору — впливу, який він може справити на сучасні процеси, що обумовлюють долю Європи та наші перспективи і визначатимуть їх у майбутньому. Зважаючи на внутрішній потенціал і геостратегічне значення України, безоглядне, беззастережне та безповоротне її приєднання до однієї із сторін-опонентів навряд чи сприяло б процесові формування оптимальної загальноєвропейської компоненти міжнародної політики, збалансуванню політичного розкладу в Європі і світі. А також, що не менш важливо, консолідації спільноти демократичних держав у боротьбі з міжнародним тероризмом.

Інакше кажучи, європейський вибір України, який є її незмінною стратегічною лінією, не означає, що ми повинні повертатися спиною до Євразії, зокрема Росії.

Є вагомі підстави вважати, що предмета такої дискусії немає. По-перше, тому, що Україна є невід’ємною частиною Європи, а не добивається статусу її «сусіда». По-друге, свій європейський вибір вона зробила і задекларувала ще на початку незалежного існування. Нарешті, і це теж уже відзначалося, український політикум якщо і не згуртувався навколо цього вибору, то принаймні у переважній більшості з ним погодився. Цілком очевидно, що і Європа без України не може вважатися цілісною, а її рішення, відповідно, — такими, що відображають загальну позицію народів нашого континенту. До того ж Українська держава просто буде змушена шукати нових форм гарантування власної безпеки, що не входить до стратегічних інтересів і самої України, й учасників трансатлантичного співробітництва. Наслідком надто тривкого в часі відокремлення України від розробки головних рішень на ниві євроатлантичної безпеки, зокрема, може стати спроба інших важливих гравців міжнародних відносин включити велику європейську державу до іншого полюсу сили. А в цьому, знову-таки, не має інтересу ні сама Україна, ні Європейський союз, ні Сполучені Штати, а за великим рахунком і сили, які розглядають можливість повернення людства до міжнародної системи, позначеної протистоянням різних силових полюсів.

До того ж участь України в розробці рішень загальноєвропейського і трансатлантичного характеру не обов’язково передбачає заяву на негайне членство у євроінтеграційних структурах. На нинішньому етапі європейського процесу йдеться про те, щоб через включення Української держави у розробку спільних рішень трансатлантичної співдружності прискорити наближення української внутрішньої політики до європейських критеріїв. З другого боку, таке наближення, безумовно, слід розглядати первісною передумовою претендування на членство в НАТО і ЄС. Тільки тоді можна буде говорити про участь України вже у прийнятті рішень трансатлантичного масштабу. Але вже тепер зрозуміло, що тільки такий поетапний підхід до 50-мільйонної європейської держави спроможний запобігти небажаним, але все ще ймовірним конфліктам у майбутньому. Важливо розуміти й те, що перспективи інтеграції України до системи європейських та євроатлантичних зв’язків перебувають у прямій залежності від продуманого і рівномірного співвідношення й урахування зовнішніх (міжнародних) і внутрішніх (національних) чинників. В українській політичній дійсності останніх років нерідко ці чинники переплітаються так тісно, що визначити первинність одного з них надзвичайно складно.

Останнім часом внесено, мабуть, достатню для нинішніх умов ясність і щодо Євразії. На початку нинішнього року учасники Київського саміту СНД заявили про необхідність пошуку нових форм активізації співробітництва пострадянських країн, а наступним кроком стала домовленість про створення спільного економічного простору. На відміну від більшості прийнятих рішень, які не супроводжувалися механізмами їх реалізації, цього разу йшлося про шляхи його практичного впровадження у життя. Як відомо, визначити конкретні параметри цієї співпраці доручено спільному органу, що складається з урядовців вищого рангу.

Треба визнати, що такі масштабні і радикальні наміри схвалюються в Україні не всіма. Виокремлюються супротивники зближення та посилення співробітництва зі Сходом, передусім Росією. Вони здебільшого посилаються на несприйняття ідеї спільного економічного простору в Європі, а також у тих країнах СНД, що так чи інакше орієнтуються у своїй політиці не на Москву (наприклад, ті, які увійшли до організації ГУУАМ).

Тим часом «заяву чотирьох» вітають офіційні представники Євросоюзу. Очевидно, для багатьох стали несподіванкою і висловлювання не найпалкішого прихильника тісних зв’язків з Росією Е. Шеварднадзе — про те, що Грузія розглядатиме можливість приєднання до даної ініціативи.

Натомість серед критичних закидів на адресу ідеї спільного економічного простору та її авторів проглядають і спроби альтернативного підходу до проблеми вибору стратегічного партнера та переведення проблеми «або-або» в дещо іншу площину. Висловлюються думки стосовно того, що домовленості про розширення співпраці з окремими країнами СНД і найпотужнішою з них — Росією стали можливими через замороження стосунків України з Заходом і найважливішим його чинником — Сполученими Штатами.

Що можна сказати з цього приводу? Якщо фактор замороження відносин зі США і справді якоюсь мірою існував, то він відігравав аж ніяк не першорядну роль. Принаймні, ми не знайдемо скільки-небудь вагомої конкретики, яка доводила б протилежне.

Отже, у цій справі, мабуть, слід убачати не «дружбу проти когось», а прагнення України до розширення економічних зв’язків у рамках СНД, розвиток їх на базі якісно нових і, до речі, поширених у сучасному світі норм, стандартів та параметрів. На першому місці тут повинен бути прагматизм — тобто національні інтереси України, її вигода сьогодні і в перспективі. Ставити на це місце політику означало б укотре програвати і втрачати. Ми це вже, як то кажуть, проходили.

З огляду на сказане і, зрештою, за елементарною логікою було б доцільно, опонуючи задекларованим намірам, посилатися на конкретні обставини, факти й цифри. Це зробило б дискусії предметнішими, кориснішими і очистило б їх від нашарувань, які привносить зайва заполітизованість і які лише затемнюють зміст і сутність зіткнень думок та позицій з цього приводу. Хоча такі дискусії, безумовно, потрібні і корисні — як засіб зближення поглядів на винятково важливі, доленосні для нашого суспільства проблеми і, зрештою, як важливий вимір та індикатор рівня його демократичності.

Не зайво також наголосити, що диверсифікація економічного співробітництва в сучасному світі нерідко є об’єктивною необхідністю, імперативом, з яким просто не можна не рахуватися. Цнотливість у таких питаннях — не найсильніша якість держави, а молодої — особливо, і не найкращий спосіб привернути інтерес та увагу до себе у світі. Адже саме активізація економічних взаємин України з її східним сусідом одразу змусила звернути на неї погляди потенційно впливових і перспективних західних партнерів. Наприклад, домовленість про українсько-російське співробітництво в галузі трубопровідного транспорту відіграла не останню роль у залученні Німеччини до модернізації нашої газотранспортної системи. Йдеться також про участь у цій справі Франції.

Зробити можливим такий крок у розгортанні економічного співробітництва з Росією та іншими пострадянськими країнами дали змогу не лише традиційні зв’язки та високий ступінь кооперації промисловості обох країн. І сталося це не тільки через замороження політичних стосунків із США в останні півтора-два роки.

Головною причиною було більш як десятирічне небажання всього Заходу належно реагувати на Україну та її економічний потенціал.

То що було робити? Чекати ще з десяток років?

Звичайно, у виборі економічних партнерів не повинні переважати імпульсивні моменти. Цьому мають передувати ретельні наукові дослідження й обґрунтування, пов’язані насамперед з практичним розв’язанням найактуальніших внутрішніх, передусім соціальних, проблем, поєднанням невідкладних цілей з довготерміновими і, звичайно, міжнародними перспективами України.

На Заході, як і на Сході, часто-густо «короля править свита». Подивимось на досвід її ставлення до Росії, яка також зробила європейський вибір і яка теж ще не готова до кооперації з Європою в галузі трудового законодавства, соціальної політики, захисту прав споживачів тощо. Як писав з цього приводу Григорій Явлинський, «... перешкода не тільки в Росії, але й у спротиві європейської бюрократії, що не бажає дивитись на речі стратегічно». Хто зможе назвати хоча б приблизно дату, коли ця загартована й малопробивна бюрократія визнає готовність України до вступу в основні європейські структури? Причому визнає не на словах, а на ділі.

На користь тактичної орієнтації України на поглиблення економічної співпраці з пострадянськими країнами можуть промовляти і помітні зміни у внутрішньому й міжнародному становищі Росії. Економічно вона є самодостатньою державою, забезпеченою власними природними ресурсами, у тому числі такими, що найбільше цінуються нині у світі — паливними. Реальність і привабливість співробітництва з нею видається можливою і у зв’язку з політичною лінією, яку Москва нині проводить на пострадянському просторі. Істотним наслідком прагматизму часів президентства В. Путіна стала відмова від інерції політики «старшого брата», що матеріалізувалося, зокрема, у припиненні практики безперервного головування Росії в СНД.

Мабуть, у зв’язку з цим було б зовсім не зайве зважити сьогоднішнє ставлення до України, її політико-економічну вагу та авторитет в СНД, з одного боку, та у Євросоюзі — з другого. Інакше кажучи, вирахувати, де з нашою державою рахуватимуться більше під час вироблення та прийняття принципово важливих рішень — у тому числі тих, що стосуються її самої.

Безсумнівно, поглиблення економічних взаємин з колишніми радянськими республіками і, зокрема, з Росією не призведе до негайної структурної перебудови економіки України та раптового її прориву в світ високих технологій. Мету на даному етапі треба ставити реальну: через поєднання зусиль полегшити й прискорити забезпечення цих та інших зрушень. І саме для цього наш варіант єдиного економічного простору повинен грунтуватися на утворенні зони вільної торгівлі на принципах СОТ, убезпечувати від втягування України у будь-які наддержавні утворення. Тобто від виходу за межі економічних відносин.

Закиди критиків концепції спільного економічного простору стосовно того, що промисловість Росії базується здебільшого на застарілій технології і що кооперація з нею лише законсервує відставання української промисловості, не враховують істотних змін у науково-технологічній політиці Москви. Досить сказати хоча б про скоординовані зусилля президента, уряду й Академії наук Росії, спрямовані на активніше використання технологій військово-промислового комплексу, особливо тих, які розроблені або розробляються у так званих закритих містах.

Відмова від заполітизованих і заідеологізованих дискусій навколо зовнішньоекономічних орієнтацій покликана відіграти позитивну роль і у внутрішньому житті України. Спрямованість на співробітництво з Європою і Євразією, з Заходом і Сходом сприятиме дальшій консолідації всього суспільства і населення певних реґіонів зокрема. Люди в різних частинах України дивляться на різні сторони світу, бо історично більше зв’язані з ближчими до них сусідами нашої держави. Те саме можна сказати і про політиків та партії, які користуються більшою чи меншою підтримкою у конкретних реґіонах. Але це аж ніяк не означає, що вони не повинні враховувати настрої, інтереси та потреби населення усіх частин єдиної Української держави.

У ставці на власні сили та ресурси заради відродження та розквіту України, в курсі на активне її співробітництво і з Європою, і з Євразією синтезуються історичний досвід нашого народу і реалії світу, в якому він живе й працює сьогодні. Шлях, на який ступила Україна, досягши стабілізації, повинен отримати природне і гідне продовження. Він не має бути ані «європейським», ані «євразійським» — тільки українським і вести до зміцнення і процвітання нашої держави та добробуту її народу.

Сьогодні усі ми маємо стати далекоглядними політиками, а отже, чітко визначивши стратегію, не менш чітко окреслити й задіяти набір тактичних підходів для її досягнення.