З першого дня нашої незалежності й понині не було такого дня й години, щоб ми не думали про Росію. Можливо, не такою мірою, як закликав Борис Єльцин своїх співвітчизників: «Кожного ранку, прокинувшись, запитай себе: що ти зробив для України?»
Але, сподіваюсь, Росія не може поскаржитися на неувагу. Досить у посольстві ввімкнути радіо, телевізор чи розгорнути українську газету, щоб переконатися: про що б не йшлося — про газ, про нафту, про нелегалів, зрештою, про «вектори» наших політиків, обов’язково текстом чи підтекстом буде Росія. Так було і так буде. Недаремно ж шановний посол Черномирдін, який прекрасно знає ситуацію в Україні, іноді каже: «А куди ви подінетесь?»
І це — свята правда. Росія — такий айсберг в українському космосі, який українцеві ні обійти, ні об’їхати. Усі давно усвідомили, що вести дискусії про те, чи треба нам підтримувати зв’язки з Росією, чи ні, просто недоречно. Та ніхто так усерйоз і не говорить, як це чується декому з тих, у кого ще не минулася алергія на європейський вибір України. І коли й звучать критичні ноти, то треба уважно вслухатися в їх історичний контекст, який за будь-якої фантазії навряд чи можна назвати ідеальним, або зважати на конкретний привід, що їх у наших недосконалих відносинах також хоч греблю гати.
Тож зовсім не хочу применшувати ні здобутків, ні глибину суперечностей у наших стосунках. Хочу тільки наголосити, що українському народові ніколи не були притаманні ані відсутність почуття здорового глузду, ані патологія недружності чи злопам’ятства. Тому треба зрозуміти головне: він дуже зачекався безкорисливого й рівноправного ставлення до себе. Досвід показує, що коли цього не буде, не буде й високоефективних, взаємовигідних, демократичних відносин, духом яких пронизаний Договір про дружбу, співробітництво і партнерство, що так нелегко дався нашій дипломатії.
На жаль, з самого початку «шлюбнорозлучного» процесу надії на його цивілізоване закінчення з тріском провалилися. Не було встановлено атмосфери довір’я і чесності в стосунках договірних сторін. Усе будувалося за формулою не математиків, а картярів: раз — пишемо, два — в умі. Чи, певніше, за пазухою? І треба визнати, що такі підходи не подолано й досі.
Не хочу звинувачувати нікого персонально, а запитаю всі наші уряди разом узяті: коли ж нарешті буде розв’язано питання правонаступництва щодо зовнішнього державного боргу та активів колишнього Радянського Союзу, об’єктів нерухомого майна в багатьох країнах за кордоном? Адже це питання вже кілька разів порушувалося Верховною Радою (1996, 1997, 2000 рр.), давалися відповідні доручення Кабінету Міністрів, приверталась увага Президента, а віз, як кажуть, і нині там. Удавати, що проблеми не існує, ніхто не має права. Бо це не його особиста справа. Це конкретний національний інтерес, про який абстрактно так полюбляють говорити чиновники.
Я був ініціатором останніх парламентських слухань з цього питання. І що я маю казати своїм виборцям? Що Росія не тільки не хоче вислуховувати аргументи українського уряду, а й навіть не надала належної інформації, за винятком того, що «все, що було нашим всесоюзним, стало нашим всеросійським»? Золоті, валютні, алмазні фонди тощо. А може, про те, що наш уряд або мало що робить, або просто пасує перед Москвою? Інакше чим пояснити, що ми не здатні домогтися навіть того, що нам належить?
Звичайно, Росії легше впливати на Україну. У неї газ, нафта, війська Чорноморського флоту, величезна власність на нашій території, сильний «тіньовий» капітал в українській економіці, вікова традиція «старшого брата», гласна чи негласна «російськомовна солідарність». Не хочу вступати в полеміку, чи був Радянський Союз імперією, а союзні республіки — колоніями. Але те, що правонаступник Союзу — Російська Федерація так некоректно поводиться з іншим правонаступником — Україною, наводить на думку про стару школу відносин столичного патрона з провінціалом. А водночас і про помітне безсилля нашого уряду, що нам особливо боляче. Буду вдячний, якщо мені доведуть, що це неправда.
Хотів би в цьому контексті звернути увагу на очевидну невідповідність багатьох названих і неназваних тут фактів високим означенням «стратегічні відносини», «стратегічне партнерство», «історичні зустрічі», якими постійно характеризуються стосунки наших держав і лідерів. Як на мій погляд, стратегічні відносини — це передусім найвища ознака їх якості, найвища планка, котру спільно долають партнери. І щоб надати гармонії нашим відносинам і дефініціям, а не видавати бажане за дійсне, я пропоную використати Рік Росії в Україні і проголошене Президентом відзначення 350-річчя Переяславської козацької ради для того, щоб остаточно поставити крапку в питаннях, російське ставлення до яких не має нічого спільного з добросусідством.
Не треба забувати, що добра слава іде за добрими справами. І навпаки. Коли розпадався Радянський Союз, Ощадбанк СРСР розпорядився перевести 120 мільярдів карбованців банківських активів з України до Москви. Слухняні українці виконали вказівку. Як це вдарило майже кожного жителя України, можна судити з прокльонів пенсіонерів, що не стихають у наших ощадкасах і на адресу Москви, і на адресу власного уряду, який має проблему на дуже багато років.
Серед «шлюбнорозлучних» проблем не може не тривожити і занадто вже розтягнуте в часі вирішення питання про статус і облаштування українсько-російського кордону. Йдеться про 2484 км повсякденного зіткнення інтересів двох держав, двох народів. Можна було б уже не згадувати про це, враховуючи певний прогрес останнього часу. Але, поки нас заколисували байками про привабливість прозорих кордонів, країну саме через східний кордон наповнили синами й дочками мало не всієї Азії, яких треба утримувати, годувати, лікувати. Можна сподіватися, що Євросоюз колись подякує українським прикордонникам за систематичне перекриття каналів проникнення нелегальних мігрантів та наркокур’єрів на Захід. Та було б ще краще, якби ми почули нарешті інформацію, що наш східний кордон також став «непрозорим» для цієї публіки. Як і для злочинців, подібних до тих, імена яких звучали нещодавно на процесі про вбивство Щербаня й Гетьмана і яким залюбки вдавалося курсувати між Україною й Росією. Щоб було, врешті, укладено угоду про повернення нелегалів (реадмісію), чого роками уникає Росія, демонструючи тим самим небажання розв’язувати ці болючі проблеми.
Усе ще в підвішеному стані перебуває питання морських кордонів України. У безкінечних двосторонніх дискусіях, скупа інформація про які час від часу оприлюднюється, як на наш погляд, багато води, але мало кордону. Результат поки що не виправдовує оптимістичних заяв учасників переговорів. Тим більше що непоступливість Росії не дає підстав для впевненості в тому, що не відбудеться якогось «реверсу» чи відкату в наших позиціях. Мабуть, на це й розраховує російська сторона. А можливо, справа затягується росіянами свідомо? Скажімо, до 2017 року, щоб потім «пролонгувати» її разом із статусом Чорноморського флоту?
Перелік, на жаль, можна продовжувати.
Повторю: було б добре, якби Рік Росії в Україні ознаменувався позитивним розв’язанням усіх цих проблем, стан яких не прикрашає наші відносини.
Олег ЗАРУБІНСЬКИЙ,народний депутат України.
