Минулого тижня політична напруженість навколо багатостраждального нафтопроводу Одеса—Броди почала спадати. Українська еліта перейшла до прискіпливого аналізу справжніх причин невдачі цього без перебільшення національного проекту. Гасла змінила прагматична цікавість: «А що ми отримаємо, якщо реверсуємо?».

Після дворічних чекань на реальні кроки з боку Польщі та ЄС Україна розпочинає прораховувати південний варіант використання нафтопроводу. Тюменська нафтова компанія запропонувала урядові створити робочу групу, яка розгляне переваги та недоліки використання труби задля експорту російської нафти. Цілком можливо, що її висновки будуть схвальними, оскільки жодна західна компанія за два роки так і не спромоглася запропонувати Україні реальні гарантії використання Одеси—Бродів, а отже, і реальних надходжень до державної скарбниці.

Численні і справді наполегливі намагання українських урядовців на чолі з главою держави «підштовхнути» нафту до нашої труби не принесли жодного результату, крім ввічливих запевнень європейських дипломатів у «зацікавленості». «Хоч одна компанія запропонувала нафту через цей нафтопровід? — риторично спитав Президент у Рівному, додавши: — Треба закінчити політику і думати про Україну. А не пинити цим нафтопроводом, пустим і нікому не потрібним».

Виникнення альтернативи дещо шокувало наших західних партнерів. Вони аж ніяк не сподівались активізації процесу з боку української влади, тому чергові заклики Заходу (а їх надзвичайно побільшало після появи «російського варіанта») були не дуже добре сплановані і дещо хаотичні. 29 травня американський посол Карлос Паскуаль заявив, що «уряд України, «Нафтогаз» і «Укртранснафта» повинні продемонструвати конкретні докази своєї рішучості реалізувати проект Одеса—Броди».

Навіть пропускаючи повз вуха стилістику заяви, слід зазначити: Україна вже давно довела свою рішучість, інвестувавши понад 450 мільйонів державних доларів у будівництво «труби». А от щодо рішучості самих США, то найвлучніше висловився з цього приводу Леонід Кучма: «Сполучені Штати заявляли неодноразово, що головний транспортний коридор постачання нафти з Каспійського регіону — скажіть, будь ласка, який? Баку—Джейхан!»

До того ж західні партнери не раз розчаровували Україну — так, як це було після закриття Чорнобиля, «харківської ініціативи», інших поступок. У часи проектування та будівництва нафтової магістралі ми сподівалися переконати Захід суто економічними аргументами: адже український маршрут найкоротший, не проходить через гори, через сейсмічно небезпечні райони або зони міжетнічних конфліктів, та й найдешевший в будівництві.

На жаль, економіка виявилася не вирішальним фактором. З політичних міркувань каспійську нафту помпуватимуть через Грузію та Туреччину, оминаючи Україну. Вартість нафтопроводу Баку—Джейхан, яким піде нафта, становитиме не менше 3 мільярдів доларів, які внесуть західні нафтові компанії. Чи не тому, що посилювати Україну не входить в їхні плани?

Є в Україні і принципові супротивники реверсу. Наприклад, народний депутат Олександр Гудима заявив, що пропонуватиме «Нашій Україні» виступити з протестом проти реверсивного використання Одеси—Бродів. Але що натомість пропонує О. Гудима? Щоб труба простояла ще кілька років, завдаючи збитків, а тим часом Росія добудувала другу чергу терміналу в Приморську і втратила до української нафтотранспортної системи інтерес? Чи, може, є якийсь альтернативний план з твердими гарантіями Заходу на постачання нафти, нам невідомий?

Схоже, головна ідея в тому, що коли Росія відмовиться поставляти нам нафту, ми зможемо її імпортувати через термінал у Південному. Сама по собі ця думка досить приваблива, проте не варто забувати, що держава не здійснює операцій на ринку нафти та нафтопродуктів — це прерогатива компаній.

Навіть якщо припустити, що уряд розпочне торгувати нафтою, то неминуче виникає інше запитання: де її переробляти? Адже найбільші нафтопереробні підприємства продані тим-таки російським компаніям. Не кажучи вже про технічні проблеми поставки нафти з Південного до найбільших Кременчуцького, Лисичанського та Херсонського НПЗ, на які припадає близько 85% загальних переробних потужностей України. Два НПЗ, що залишаються під контролем українських власників, Дрогобицький та Надвірнянський, нездатні задовольнити потреби держави через малу потужність.

Крім того, Південний — не єдиний термінал в Україні, що може приймати нафту з моря. Ще в далекому 1997-му таку можливість отримав Одеський порт, з якого навіть збудовано трубу для подачі нафти на Одеський НПЗ. Проте і ця ініціатива себе не виправдала. Нею жодного разу не скористалися — не було потреби. А якщо говорити про можливість кризи в забезпеченні держави нафтою, то її слід вирішувати імпортом готових нафтопродуктів, як Україна, власне, й робила — востаннє 2000 року. Це і оперативніше, і дешевше.

Говорити про енергетичну безпеку у нафтовій галузі саме тепер, коли більшість НПЗ перебуває в руках росіян, схоже, запізно. Та й проект Одеса—Броди не має до забезпечення українських заводів нафтою жодного стосунку.

Український нафтопровід є суто транзитною магістраллю, напрямок руху нафти якою аж ніяк не впливає на швидкість обертів лічильника, що підраховує транзитні доходи України.

Бо першочергове завдання Одеси—Бродів — повернути вкладені у нього 453 мільйони доларів (2,4 млрд. гривень), витрачені на будівництво з державного бюджету. Вочевидь, відмовляючи собі в необхідному, держава покладала на повернення цих коштів певні надії, плануючи спрямувати майбутні доходи на соціальний розвиток, розрахунки за міжнародними позиками тощо. Початок роботи Одеси—Бродів мав згенерувати й додаткові робочі місця на заході України, причому не лише серед нафтотранспортників, а й у суміжних галузях економіки.

На сьогодні маємо констатувати, що нічого з запланованого не зроблено. Нафтопровід уже майже два роки проїдає державні кошти, що витрачаються на підтримання нормального технічного стану труби. Тому важко не погодитися з Президентом, який, оцінюючи перспективи завантаження трубопроводу, сказав: «Ми будемо діяти в українських інтересах — і нічиїх інших: не російських, не європейських. Своїх».