Дні «Голосу України» на Буковині
Буковинські дороги «Голосу України» з роками сплелися в багатосерійну стрічку. Якби це було кіно, то ми жалкували б про брак зображувальних засобів: лише самовпевнені вважають, що різновелике різнобарвне розмаїття легко охопити кватиркою камери. Суб’єктивізм журналістів дарує більше простору для уяви...
Цього разу екіпаж голосоукраїнців не дерся в гори, рідні графові Дракулі. Не гостював у вічних, як ця земля, бабусь із люльками. Чоловіки нашої команди не загравали до веселих гуцулок, які приїжджають на гірський карнавал — свято виходу на полонини. Ми навіть не доїхали до лінії, де смерекові п’яти гір переломлюють у кут приспану спекою рівнину.
Подорожували там, де грунт під колесами стогнав від жадання дощу. У завмерлих вітряках час терпнув, перетворюючись на сухе вино. Певне, термін «сухе» пов’язаний з виснажливим літом, яке вибирає для своїх алхімічних вправ виноград. Таким напоєм із сонця й степового вітру нас пригощав власний кореспондент «Голосу України» у Чернівецькій області Сергій Сулима.
Бджола — громадянка без паспорта
У комендатурі «Новоселиця» ми, як те нещадне сонце, знущалися з прикордонників, розкручуючи їх на оповідки про тернисті дороги. За цей короткий час тут затримали двох порушників. Хитра вівчарка Герда прийняла похвалу на свій рахунок (хоча, здається, під час подій вона ніжилася на сонці). Але коли ми фотографували, перша побігла позувати біля коменданта — підполковника Павла Кобенка.
А стосовно історій, то ані біса з цих прикордонників не витягнеш. Цей висновок — підсумок і попередніх вояжів на буковинські застави: високогірну «Руську» та «Білу Криницю», що сусідує із селом старообрядців. Нині ми вивідали зовсім мало: те, що застави комендатури дислокуються у двох районах Чернівецької області. Що охороняють хлопці кордон з Румунією та Молдовою. І що під час дорогоцінного відпочинку прикордонники з-поміж багатьох видань віддають перевагу «Голосові України».
Коли прощалися, підполковник Кобенко переконував нас: «Тут у нас зразковий підрозділ, найкращий у прикордонних військах країни».
А стосовно собаки Герди, то один солдатик так казав: «У нас є пси і більші і клошастіші». Про собак судити не берусь, а от румунські бджоли, котрі живуть за дротом кордону, великі нахаби. На обід по нектар вони літають у нашу, українську, комендатуру.
Світанковий час феноменів
У главі про прикордонників ми обминули розмови про молодий вік коменданта. І дарма. Люди на цих рівнинах, порізаних ярами, товтрами, печерами, цілющими сірко-водневими та залізистими джерелами, особливі. Вони хапають свої зірки замолоду. Не тому, що південні світила такі близькі. Просто цей ареал якось дивовижно пов’язаний з мудрістю, обдарованістю, добротою, необхідними для долання висот.
Тож ми не приховували свого захоплення і від знайомства з головою Новоселицької районної державної адміністрації — 32-річним Миколою Гладчуком. 2000-го року Микола Петрович став біля керма проблемного району. На той час він був наймолодшим в Україні головою райдержадміністрації. 31 населений пункт — і в кожному заборгованості з різних виплат. Коли новий голова прийшов в одну із шкіл, вчителі клацнули замком: «Не відпустимо, доки не дасте гроші». Невідомо, як йому це вдалося, але до квітня 2001 року Микола Петрович взяв та й погасив у районі заборгованість у пенсіях, зарплатах, допомогах матерям з дітьми. Ось вам і буковинський феномен.
Тепер Новоселицький район (що, як ви вже зрозуміли, став цього разу нашою територією досліджень) один з найкращих. Він помітний порівняно з сусідніми не лише тому, що тут народилися Софія Ротару, Микола Мозговий, Лілія Сандулеса. У загальному обласному рейтингу район міцно утримує третє місце. Сильний бік новоселицької землі — це, за словами Миколи Петровича, дуже працелюбні люди. Слабкий — брак інвестицій. Особливо, коли навколо тільки й чути заклинання про цивілізований ринок, про нові технології, прогрес науки і техніки... Що далі, то більше потерпають села від нестачі фахівців. Не лише ІТР, а й тих самих механізаторів. Новоселицькі керівники розробляють для району програму «Кадри». Але ж програма такого спрямування повинна розроблятись на рівні держави. Як залучити й утримати молодих спеців — питання державного порядку.
Район складний для паювання. За щільністю, каже Микола Гладчук, вони другі в області. Усі хочуть одержати кращу землю. А доводиться брати, на жаль, і кращу, і гіршу. Середній пай у місцевого господаря — 1,2 га (тоді як у східних областях селяни інколи одержують і по 8—9 гектарів). Чого бажають керівники району? Щоб народні депутати розробили механізм розумного розподілу паїв. Якби у законі було все чітко розписано, на місцях не шукали б власних шляхів виходу із глухих ситуацій.
Потаємна мрія вегетаріанця
Той, хто не їсть м’яса, все одно бачить його у снах. Особливо після того, як потрапляє у м’ясне царство — чи то до нашого давнього знайомого, друга газети Ігоря Кібича, директора приватного підприємства «Колос». Чи то до Володимира Шкуматова, директора «М’яса Буковини» — дочірнього підприємства ВАТ «Новоселицький птахокомбінат».
«Наша продукція коштує дорожче, ніж в інших виробників, але її зроблено з м’яса». Таку парадоксальну фразу чуємо від Володимира Шкуматова на екскурсії між ланцюгами сосисок, батареями ковбас, сирними брилами й рибними делікатесами. Здається, тут не 135 видів продукції (лише ковбас — 90 найменувань), а значно більше.
Біля кімнати-холодильника для дозрівання м’яса нас просвіщають: якщо з недозрілої сировини намагатися зробити ковбасу, вийде шашлик.
— Лише за рахунок якості можна утриматись на ринку, — проголошує Володимир Григорович. — Прописна істина, яку вважають правилом далеко не всі. Бачите на настінному календарі дівчинку з сосискою? Це моя онучка, коли їй було 11 місяців. Якби сосиски були не з м’яса, я б їй їх не давав. Уся наша продукція натуральна. Буде якість — збільшаться прибутки, збільшаться прибутки — буде зарплата для 250 чоловік, котрі у нас працюють.
Це означає й те, що «М’ясо Буковини» повинно оновлювати обладнання. Недавно закупили за кордоном вакуумні пакувальні установки. Додалося езотермічних машин для розвезення товару... Технічне переоснащення допоможе підприємству досягти й іншої мети — ще ближче підійти до торгівлі. Лише у Чернівцях останнім часом відкрито вісім відділів «М’яса Буковини», а в райцентрі Новоселиця незабаром буде вже другий фірмовий магазин підприємства.
— Працюватимемо нормально, якщо не підскочать ціни на сировину, — зауважує директор. — Погодні умови не сприяють урожаю. Подорожчають хліб, м’ясо, і це відіб’ється на споживачеві. А ми ж вважаємо своєю заслугою те, що не змінювали ціни на ковбасні вироби вже протягом двох років!
Попереду в ДП «М’ясо Буковини» ще один редут — Київ, перенасичений добірними товарами з усієї України, а отже, непростий для виробників-завойовників. Та впевненості Володимиру Шкуматову і його команді додає конкурентоспроможність продукції. Кілька років тому Володимир Григорович зустрічав на підприємстві американця буковинського походження. Після дегустації гість стверджував: хоч усі Штати об’їдь, а такого м’яса не знайдеш!
Парад «зелених карликів»
Скрізь ми бачили підтвердження словам Володимира Шкуматова про вибрики природи. Грунт, ніби пиріг щойно з гігантської печі, потрісканий і тужить за водою. Овочі фермерського господарства «Благословіння» з осені благають дощу. Щоправда, тутешнім помідорам, огіркам, капусті, баклажанам, перцю, кабачкам жалітися гріх. Ці 40 гектарів завжди дбайливо политі.
Предмет особливої гордості господарства — маленькі огірочки-корнішони. Випуском євроконкурентної сільськогосподарської продукції пишається і керівництво району. Огірки вирощують тут, а готують та фасують на Новоселицькій консервній фабриці. У євробаночках по 300 грам «зелені карлики» вирушають за кордон.
— Знаєте, що було найскладніше, коли два роки тому заварювали цю справу? — запитує Валерій Паскар, директор ФГ «Благословіння». — Переконати овочівників старшого віку, що огірок треба зривати, коли він маленький. Великий овоч — це психологія, що формувалася століттями.
Секрет успіхів підприємства, мабуть, у терпінні керівника: «Нема дощу? Що ж, усе в руках Бога». Людина віруюча, він щоранку годину приділяє молитвам та самоосяганню. У 80-ті роки Валерія Паскаря, тоді студента 3-го курсу університету, поставили перед дилемою: «Або навчання, або Бог — одне з двох». Він вибрав Бога. Потім був низькооплачуваним робітником. А згодом не на жарт захопився овочами і, нарешті, розпочав своє господарство — з двох гектарів. Як в одній людині поєднується релігійність та адміністраторські здібності?
— А мені подобається керувати, — відповідає директор. Він переконує своїх людей не лише зарплатою (400—500 грн. на місяць найманому робітникові). Його власна духовна організація допомагає долати чиюсь метушню, агресію, неслухняність. У господарстві виробився свій моральний кодекс. Головні його два «не»: не красти і не пити.
Костичани як потенційний фан-клуб «ГУ»
Поблизу села Стальнівці на зорі людства мешкали неандертальці. Від них залишилася триповерхова печера з плутаними коридорами, що її вже наші сучасники назвали Буковинкою. Однак цей клаптик знайомого нам Новоселицького району нині в офіційних паперах згадують не завдяки науці археології. Нещодавно у районі проклали газову гілку довжиною 2,7 кілометра. Довгождане блакитне паливо з’явилося і в Стальнівцях. Нам, дітям асфальту, не зрозуміти, яке це щастя для селян, адже нелегко уявити себе без газу на початку XXІ століття...
А ще в районі радіють з приводу нових шкіл та відремонтованих лікарень. Як стверджував заступник голови Новоселицької РДА Мірча Базь, за два останні роки в районі було зроблено стільки, скільки не зробили за всі роки незалежності.
У поліетнічному районі (37 відсотків українців, а переважна частина — румуни, молдавани) багато хто звіряє свої погляди за нашою газетою.
— Ось якби свобода слова досягла у державі такого рівня, як у «Голосі України»! - висловив Мірча Андрійович своє ставлення до газети на засіданні начальників підрозділів поштового зв’язку Новоселицького району.
Для області, де політичні пристрасті постійно на точці кипіння, дуже важливо мати правдиві об’єктивні видання. Звичайно, нам було приємно, що наша газета в рейтингу того самого Новоселицького району — на почесних позиціях. А потім Любов Герасимчук, начальник Новоселицького вузла поштового зв’язку та Василь Дубовінський, заступник директора Чернівецької дирекції УДППЗ «Укрпошта» познайомили нашу делегацією з Петром Горею. Це — 25-річний начальник відділення поштового зв’язку села Костичани. Його рідне село — лідер за кількістю передплатників «Голосу України». Петро Андрійович — за фахом юрист, і як більшість людей цього роду занять, дипломатичний і небагатослівний. Коли ми запитали, чому так багато фанатів «ГУ» в Костичанах, він лише розвів руками: «Прикипіли до «Голосу» — ось і все...»
Прутсько-Дністровське межиріччя подарувало нам ще одну зустріч. Можете не вірити, але нам було надзвичайно цікаво відвідати семінар-практикум голів сільських рад Новоселицького району. Тим паче, головний наш дописувач — селянин. А пріоритетні теми «Голосу України» — аграрна реформа, розпаювання землі, відродження та виживання села.
Заклопотані і дуже серйозні голови сільрад спочатку, як нам здалося, дещо насторожено дивилися на незваних прибульців. Але вже після обміну першими репліками напруга випарувалася. На прощання нові знайомі попросили нас побільше публікувати матеріалів з історії сіл України.
А отже — з історії людей, завдяки яким покоління мають пам’ять і серце. І коли ми кажемо: Буковино, віват! — згадуємо не лише Юрія Федьковича, Ольгу Кобилянську, Назарія Яремчука чи Володимира Івасюка. Ми думаємо про всі 90 народів і народностей цієї землі. Про випадкових чарівників, котрих зустріли на наших шляхах. Про мудрого районного керівника Миколу Гладчука. Багатого духом фермера Паскаря. Хоробрих прикордонників. Лицаря виробництва Володимира Шкуматова. Поштовиків, сільських трударів. Про Аркадія Томульця — барда, артиста, що керує в районі громадським харчуванням, варить дивовижну юшку та мамалигу.
...Редакційний автомобіль ріже землю на «праворуч» і «ліворуч», на «до» і «після», намагаючись витягнути в струну нашу довгу поїздку, впорядкувати враження, яких назбирали чимало. Кожної подорожі на килимах із п’янких трав та квітів, на змученій порепаній землі, у пухнастих горах осягаємо науку поклоніння людині. Тій, що не рюмсає, не скиглить, не ганяється за побутовими благами. Вона просто робить те, що робили батьки, діди, прадіди і двісті, і п’ятсот років тому. А нам залишається шукати нові соковиті барви та писати геніїв землі, яких життя передчасно робить зрілими. У великих діяннях їм хіба що не завадять мудрі закони та мудрі правителі.
