Інвестора треба любити,або Як знести філію Володимирського ринку

Я підняла з архіву свій матеріал про «Либідь-плазу». В око впало, що поряд з ним була замітка «Невдовзі милуватимемося столичним залізничним вокзалом»... Ішлося в ній про реконструкцію київського вокзалу, яка, на відміну від будівництва «Либідь-плази», вже стала історією. А в матеріалі «Птах щастя завтрашнього дня» цікавими видалися деякі фрагменти інтерв’ю з інвестором майбутньої «Либідь-плази» — генеральним директором АТ «Транселектро» Петером Секеєм, який заявив тоді «ГУ»: «Обрані нами місце та країна — просто ідеальні. ... Якщо дивитися реалістично, то тільки не раніше кінця 2002 року проект ТРЦ буде втілено в життя. Ми сподіваємося, що до того часу економічна ситуація в Україні зміниться на краще». Остання фраза стосувалася не тільки інвестиційного клімату, а й купівельної спроможності українців. У тому самому інтерв’ю на моє запитання про ризики пан Секей оптимістично заявив, що «Либідь-плаза» не стане довгобудом. Він майже вгадав, бо за цей час узагалі нічого не було збудовано.

Але історія «Либідь-плази» бере свій початок не в 2000-му, а в... 1997 році. Саме тоді між АТ «Транселектро» і Київською міською держадміністрацією було підписано угоду про співробітництво у створенні інвестиційного проекту «Либідь-плаза» в Московському районі Києва. Інвестор з’явився на обрії мерії дуже вчасно, адже за попереднім проектом реконструкції Либідської площі передбачалося спорудження такого центру. Того самого року було засновано й україно-угорське підприємство «Либідь-плаза», а у вересні 1999 року містобудівна рада Головкиївархітектури затвердила проект ТРЦ.

Передбачалося, що перший український гіпермаркет —комплекс магазинів і супермаркетів, бістро і кафе, гральних павільйонів і кінотеатрів, підземних гаражів і фонтанів, фітнес-центрів і бізнес-центрів укупі з новими дорогами і парком — стане прикрасою площі в районі метро «Либідська». Тоді це було щось таке, що наші громадяни могли побачити лише за кордоном. Скажімо, в Угорщині, де з 1996 року функціонує дітище «Транселектро» — «Дуна-плаза». Що ж, тепер наших співвітчизників прозорими ліфтами і торговельними комплексами не здивуєш. Цікаво, що угорці, які все-таки вирішили поставити задуману «Либідь» на крило (адже тільки в проект того самого 2000 року вже було вкладено мільйон доларів), у розмові зі мною сумно зазначили: багато з ноу-хау «Либідь-плази» успішно втілили в життя творці «Глобуса» і «Метрограду». Але це так, ліричний відступ.

То як сьогодні справи з однією з найбільших інвестицій? За день (!) до приїзду спікера парламенту Угорщини було підписано договір про землекористування, що є обов’язковим для початку будівництва. Чому процес так розтягнувся в часі?

На думку економічного радника Посольства Угорщини в Україні Тамаша БеркІ, причина в тім, що це перша така велика інвестиція в Україні, бо тільки будівельну конструкцію та оформлення громадських інтер’єрів оцінено в 100 млн. доларів США. А коли ще й зважити, що об’єкт площею 100 тис. кв. метрів потребуватиме обладнання... Магазини, які там працюватимуть, потребуватимуть товарів... У підсумку остаточна сума інвестиції буде значно більша.

— Другий момент — це спільна проблема капіталовкладень в Україні, — наголосив в інтерв’ю «ГУ» пан Беркі. — Є такий режим у міжнародній торгівлі, як найбільше сприяння. Це означає, що всі ті пільги та умови, які країна надає будь-кому із своїх інвесторів і торгових партнерів, вона зобов’язана надати і всім іншим. Я до того, що якби до проекту «Либідь-плаза» дозвільні органи підходили так само, як підходили під час реконструкції майдану Незалежності, будівництва Метрограду, то цей об’єкт давно був би готовий. Ми постійно зустрічали підтримку на рівні запевнень про неї, але водночас мої колеги повсякчас повідомляли про те, як важко проходять певні моменти всередині цієї дозвільної системи. Проте я завжди казав і кажу своїм колегам: для того, щоб об’єкт не став київським довгобудом, робіть усе законним шляхом. Доки всі документи не підписано, не розпочинайте будівництво. Сьогодні мені всі кажуть, що я мав рацію. Нині, нарешті, є готова документація, відкрито тендер на будівництво. Проте не можна лобіювати чиїсь інтереси, можна лише прийняти найвигіднішу пропозицію. Бо якщо дешевше коштуватиме будівництво, то врешті-решт дешевша буде орендна плата, базові відрахування — нижчі тощо. Закриття тендера та оголошення його результатів відбудеться впродовж трьох місяців. І ми дуже хотіли б, щоб режим найбільшого сприяння діяв не тільки сьогодні, а й з моменту початку будівництва до його закінчення, а також і під час експлуатації. За оцінкою проект-менеджера, для будівництва потрібно майже півтора року. Звісно, якщо все буде так, як нам обіцяно і не висуватимуться нові вимоги...

Цікаво, що сьогодні на кожного українця припадає 117 доларів іноземних інвестицій, тоді як, приміром, в Угорщині — 2 тисячі 700 євро. Це при тому, що обсяг інвестицій в українську економіку збільшився на третину і становить понад один мільярд доларів. Щодо інвестицій в економіку наших сусідів, то вони становлять... 27 млрд. євро.

І дивуватися тут нема чому. Для українських чиновників «дохід міста і держави», «забезпечення людей новими робочими місцями» залишаються абстрактними поняттями. Інша річ — своя кишеня, до якої зговірливіші інвестори, які не бажають іти нелегким законним шляхом, можуть пожертвувати копійку на розвиток даного чиновника. Їхні угорські колеги також не проти «розвиватися», але більшість уже зрозуміли, що жити за принципом «украв і втік» сьогодні безглуздо. Приміром, мер Секешфехервара, дізнавшись, що в його місті інвестор планує вкласти кілька мільярдів доларів, доклав усіх зусиль, аби переконати останнього: тут для великого інвестора створять усі умови для нормальної прозорої роботи. В підсумку там справді створили обіцяний режим найбільшого сприяння. Мерія «вимітала» перед інвестором усю дорогу: на цей об’єкт перевіряльник міг з’явитися лише в тому разі, якщо мав на таку перевірку законні підстави, а не тому, що йому закортіло відщипнути шматочок від інвестиційного пирога. Мерія Секешфехервара розуміла: в інвестора величезна можливість вибору місця, а в міста лише одна можливість його залучити, і побудований об’єкт — це можливість дати людям міста роботу.

Український «шанхай» розвивається і не хоче поступатися місцем угорській «плазі»

Я навела цей приклад для того, щоб пояснити читачам подив угорського інвестора «Либідь-плази», який не може зрозуміти, чому сьогодні, коли всі потрібні папери на руках і оголошено тендер, йому треба займатися визволенням землі від легальних і нелегальних її користувачів. Адже сім років тому, коли мерія підписала протокол про наміри побудувати цей об’єкт, на ній не було ринків, які, попри жодні капсули і договір про землекористування, і далі не тільки працюють у попередньому режимі, а й розвиваються. Адже скрізь у світі, якщо країна зацікавлена в інвестиціях, то інвесторові дають змогу вкласти свої гроші. Чому в нас усе відбувається інакше? З цим запитанням я звернулася до Київської мерії. Там мені порадили спитати з Голосіївської адміністрації Києва, бо вона курирує ринки в районі Либідської.

Заступник голови Голосіївської райдержадміністрації Віктор Толстоног з ентузіазмом заявив «ГУ», що він виступає проти того «шанхая», який розкинув свої намети в центрі столиці України і «є ганьбою для європейської столиці». Водночас він підтвердив, що ринки — оптово-роздрібний «Саміт» і речова філія Володимирського — «продовжують працювати незаконно». Мало того, триває розвиток речового ринку: там зносять намети і на їхньому місці зводять павільйони. Проте з цим нічого не може вдіяти Голосіївська адміністрація. Бо курирований нею «Саміт» — приватна власність, а філія Володимирського — комунальна власність міста. В них є договори на оренду землі (мало не до 2007 року), і всі запитання треба ставити в Київській міськдержадміністрації. Район лише «вносить свої корективи в розвиток ринку», а закрити його не має права: «вони ж бо десь витримують санітарні норми». На думку Толстонога, в справу має втрутитися Київрада і вилучити у тимчасових землекористувачів обіцяну інвесторові землю, а місто — дати вказівку працевлаштувати людей на недоукомплектованих ринках в інших районах Києва. «Я вважаю, що таких ринків, як «Саміт» і філія Володимирського, в центрі міста не повинно бути», — підсумував мій співрозмовник, додавши: «Я за те, щоб «Либідь-плаза» була!».

Прокоментувати ситуацію в Київській міськдержадміністрації та Київраді ніхто не відмовлявся. Мені підказували дедалі нові телефони управлінь, відділів тощо: «Там вам скажуть, до кого звернутися». Найбільше мене задовольнив би коментар заступника голови адміністрації із зовнішньоекономічних питань і питань інвестицій Михайла Поживанова, але застати його на місці не вдалося. Як повідомила його помічник у зв’язках з пресою Алла Носова, найближчим часом він надовго збирається поїхати у відрядження. Вона також пояснила, що на даному етапі все-таки краще всі мої запитання адресувати не йому, а в Київське інвестиційне агентство. Я далі наполягала на коментарі батьків міста, бо Володимирський — комунальна власність Києва. Тоді Алла люб’язно дала мені телефон управління зовнішньоекономічних зв’язків та інвестицій. Там мені не менш люб’язно підказали телефон начальника відділу інвестицій і розвитку фондового ринку Юрія Самелюка, який, у свою чергу, порекомендував звернутися до все того ж Київського інвестиційного агентства.

Менеджер проекту «Либідь-плаза» в Київському інвестиційному агентстві Ірина Пустовойт пояснила:

— Ми лише лобіюємо інтереси інвестора, є арбітром між інвестором і містом. Володимирський ринок — комунальне підприємство, і землю йому було надано в тимчасове, довгочасне користування. Проте в додатку до рішення Київради вказувалося, що ринок зобов’язаний звільнити землю на першу вимогу в разі, якщо Київрада ухвалить рішення про будівництво об’єкта міського значення. Те саме записано і в договорі на право користування землею. Отож ринок знав, на що йде, а тепер його директор виступає у ЗМІ і заявляє, що Київрада не права: однією рукою вона дає землю, а другою відбирає на користь іноземного інвестора, тим самим не даючи розвиватися вітчизняному середньому і малому бізнесу. Офіційна позиція міста: землю треба використовувати за цільовим призначенням. А згідно з давно затвердженим планом реконструкції Либідської площі там має бути сучасний торговельний центр. Але Володимирський ринок не звертає уваги на повідомлення і розпорядження. Як і на заборону незаконного будівництва нових об’єктів на цій землі. Хоча, як законослухняний землекористувач, мав сам давно звільнити територію. Але його керівництво бачить, що угорці не завезли поки що жодного обладнання, і не збирається нікуди йти. Зволікають час. Стосовно «Саміту», то з цим ринком ми практично вирішили проблему.

Отже, Київське інвестиційне агентство — це міський підрозділ. До його функцій належить лише допомога інвесторам, але реальної влади воно не має. Тобто звільнити землю для інвестора — не в компетенції агентства. Міські чиновники, поставлені в глухий кут моїм запитанням, то хто в Києві може звільнити землю для інвестора, порадили зателефонувати до Київського головного управління земельних ресурсів.

Виконувач обов’язків начальника головного управління земельних ресурсів Юрій Кулаковський заявив мені, що «договір про землекористування з філією Володимирського ринку вже півроку, як розірвано, і ринок зобов’язаний звільнити територію». Проте як інвестори можуть отримати обіцяну землю, якщо ринок не збирається іти з насиджених територій, пан Кулаковський не знає: «Може, в судовому порядку». На запитання, хто з ким має судитися, Юрій Петрович не зміг відповісти: «Є ще земельна інспекція. Вона штрафує»... Як з’ясувалося, «Саміт» працює законно. Їм додали землі, а з тієї території, де буде будівництво «Либідь-плази», вони підуть добровільно, тільки-но піде Володимирський ринок.

У тому самому головному управлінні підлеглі Кулаковського, в чийому віданні безпосередньо знаходиться ця земельна ділянка, пояснили, що інвесторам слід звернутися до земельної інспекції, та оштрафує неслухняних, а якщо вони, сплативши штраф, все одно не звільнять територію, то буде порушено кримінальну справу: «Міська адміністрація змушена буде притягти до кримінальної відповідальності Володимирський ринок». Але кращий метод, на думку управління земельних ресурсів, щоб місто не уподібнилося до унтер-офіцерської вдови, — це підігнати крани і знести незаконно працюючий ринок. На моє запитання, хто це робитиме, напівжартома відповіли: «Ну я візьму ломика». «Як з незаконно збудованими гаражами ми боремося? Зносимо та й зносимо потихеньку», — на цій оптимістичній ноті й закінчилася розмова.

— Інвестора треба любити, — підсумував економічний радник угорського посольства. — Не тільки іноземного. Будь-якого. І навіть коли дуже не хочеться, все одно його треба любити. В Угорщині це зрозуміли: «Так. Вони на нас заробляють, але якщо не прийдуть, то нам не буде де працювати». Я постійно тверджу, що Україна має велику перспективу. І треба зважати на перехідний період, зважати на те, що він затягується з об’єктивних причин. Ми не відступаємо, бо Україна —наш найбільший сусід. А з сусідом товарообіг завжди значно більший, аніж з іншими, бо торгівля — це пошук найвигіднішого партнера.

— З одного боку — так, а з другого — ні. Наша історія — гарний приклад того, що в Україні можна іти законним шляхом. І я постійно підкреслюю: сам факт закладення капсули — для багатьох сигнал про те, що угорці пройшли законним шляхом і досягли певного моменту. Наступним сигналом буде заява наших підрядників для всіх тих, хто цікавиться перебігом справ, що вони працюють у режимі найбільшого сприяння: жодних екстрапільг, крім тих, що належать усім, хто працює в Україні. Адже «Либідь-плазу» будує юридична особа, зареєстрована в Україні і створена спеціально для цієї мети. Отож навіть поява фундаменту стане величезним позитивним сигналом для бізнесу, для інвестора. І я бачу, що хоча й через силу, але в певних колах в Україні потихеньку починають розуміти, які серйозні наші наміри, адже відкрито в один об’єкт таку суму в Україні ще ніхто не вкладав. І недарма наша спікер сказала: «Хто будує, той вірить», бо будинки, парки, фонтани і дороги не можна забрати з собою. Все це залишиться в Україні й даватиме їй дохід.