Я не страждаю на повноту, але останнім часом страшенно хочеться схуднути. Ідеально — до того розміру, щоб поміститися між сидінням водія маршрутного таксі і дверима з його ж боку. Іншого місця на столичному маршруті 227, або 6+27, для мене не знаходиться.
Спробую припустити, що ця ситуація — яскравий приклад «закону підлості»: в усі інші «маршрутки» на моїй зупинці можна втиснутися, а от 227-ма гордо проноситься повз. Та й ходять машини з інтервалом 15—20 хвилин. Маршрут популярний у будь-який час доби. Тільки з цікавості я пробувала махати руками перед лобовими склом авто о сьомій, восьмій, дев’ятій, десятій годині ранку й вечора в різних місцях маршруту. Заради об’єктивності скажу: декілька разів пощастило.
За найскромнішими підрахунками, «маршрутка» починає приносити чистий прибуток вже через півроку. ЗАТ «Транспортник», яке обслуговує «6+27» і ще чимало київських маршрутів, працює вже не перший рік. Але чи то коштів на маркетингові дослідження підприємство ще не назбирало і транспортники просто не знають про таку проблему, чи машин, як це часто трапляється, бракує...
Хочеться звернути увагу ще на один момент: їхати у такій «маршрутці» не з кінцевої зупинки — означає стояти, зігнувшися буквою «зю» (на цьому маршруті пасажири не знають слів «почекаю наступної»). А, боронь Боже, яка прикрість — вдарилися чи поранилися, — то навряд чи вам відшкодують збитки: хто їздить у таксі стоячи, той може розраховувати хіба що на співчуття.
