З досьє 

Возіанов Олександр Федорович, президент Академії медичних наук України

Народився 2 жовтня 1938 р. у Мелітополі Запорізької області. Освіта вища. У 1962 р. закінчив Київський медичний інститут, лікувальний факультет. 1966—1968 рр. — асистент, доцент, професор. 1979—1987 рр. — завідувач кафедри урології Київського медичного інституту. З 1987 р. — директор Українського НДІ урології та нефрології. З 1989 р. — начальник Лікувально-оздоровчого об’єднання при КМ України.

Голова Українського урологічного товариства з 1987 р.

Лауреат Державної премії України (1986 р.), Державної премії України в галузі науки і техніки (2001 р.). Заслужений діяч науки України (1986 р.).

Герой України (із врученням ордена Держави, 2000 р.).

Доволі часто доводиться чути: вітчизняна медицина не відповідає вимогам часу. Чи справді ми так безнадійно відстали у цій сфері? Президент Академії медичних наук України Олександр Возіанов переконаний, що рівень медичного обслуговування, принаймні в кращих клініках України та Росії, нічим не гірший, ніж на Заході. Звичайно, є речі, які там роблять краще. Це — складні операції на серці. Але не тому, що українським медикам бракує вміння. Все, здебільшого, пов’язано тільки з відсутністю у нас потрібних коштів. Адже це надзвичайно дорогі втручання, технології, обладнання. Фахівці відповідної кваліфікації в Україні є. А от з  так званою масовою медициною складніше.

 

— Влада змінюється — в державі одинадцятий прем’єр, — каже Олександр Федорович. — А охорона здоров’я ніяк не може позбутися стереотипів, зокрема в управлінні галуззю. Вважаю, що медициною мають керувати асоціації професіоналів. Як, приміром, у США, де асоціація хірургів або кардіологів розробляє методи лікування — найсучасніші, які дають найкращий ефект. Коли якась видатна особистість придумала щось нове — це виноситься на асоціацію, обговорюється на конгресах... Якщо рішення прийнято, після того в державі не може бути зроблено по-іншому, ніякі клерки від охорони здоров’я, ні навіть міністр не вправі давати інших рекомендацій, команд, як лікувати людей. Саме асоціації за кордоном визначають напрями розвитку медицини.

Про реформування

— Реформування галузі звелося до механічного скорочення лікарняної мережі та медичного персоналу... Так, саме механічного. Приміром, в обласному центрі є і обласна, і міська лікарні. Паралельно працюють два хірургічні відділення, скажімо, на 60 ліжок кожне. Можна було б, скорочуючи штат й економлячи гроші, зробити одну хірургію на 100 ліжок, звівши обладнання, залучивши кращих лікарів, сестер. Об’єднані 100 ліжок використовувалися б ефективніше, ніж 120. Та досі ніхто на такі кроки не зголосився, бо влада — і області, і міста — хоче мати своє, не бажає втрачати свій вплив.

Замість такої оптимізації почали скорочувати маленькі лікарні та фельдшерсько-акушерські пункти, куди дід і баба могли ще дійти. Тепер, через відсутність на прийнятній віддалі лікувального закладу, далеко не кожному мешканцю села доступна медична допомога. Зате відзвітувалися: скоротили... стало краще... У містах теж багато проблем, передусім з якістю наданих послуг. Звертається, наприклад, хворий до спеціалістів. Ніколи в житті вони такої операції не робили, але не направляють потенційного пацієнта до відповідного центру в іншому місті. Мовляв, не треба їхати в Донецьк, Запоріжжя, Харків чи Київ, усе зробимо на місці, коштуватиме це скільки-то... І люди залишаються. А потім часто доводиться у профільних інститутах робити другу операцію, третю... Люди страждають — виправляти помилки завжди важко. І це проблема національна — кваліфікація медичних працівників.

Про категорії

— У країні значний відсоток лікарів мають вищу або першу атестаційні категорії. Справді так. Але ту категорію нерідко медику присвоюють, щоб мав трохи більшу платню. Звісно, будь-яка праця повинна оплачуватися відповідно до вкладених зусиль. А праця, від якої залежить здоров’я і життя людини, й поготів. Але просто треба в державі зарплату лікарям підняти принаймні удвічі, а не категорії роздавати. Що значить вища категорія? Провідний хірург, приміром, у відпустці, замість нього залишився спеціаліст вищої категорії — і всі операції робляться. Але це не так! Кого ж ми обдурюємо?

За кордоном право працювати людині дають ті самі асоціації професіоналів, вони визначають її кваліфікаційний рівень. У нас обласні управління охорони здоров’я зацікавлені самі проводити атестацію — це варіант впливу на підпорядковані заклади.

Про кошти

— Розмови про те, що вся держава голодує, не відповідають дійсності. У Києві досить забезпечених людей. За роки незалежності я казав двом президентам і одинадцяти прем’єрам: зробіть експеримент — років на п’ять дозвольте професіоналам вести приватний прийом, дайте їм в оренду ті поверхи, що пустують в інститутах. Багатші люди, які займають нині місця в клініках, звертатимуться до визнаних фахівців, поправлятимуть здоров’я за свій рахунок, купуватимуть найкращі медикаменти. А бюджетні гроші спрямуйте на лікування тих 50% населення, котрі коштів не мають.

Про матеріальне забезпечення

— Думаєте легко професіоналу казати людям: купіть сьогодні бинти, марлю, антибіотики, знеболююче, тоді завтра почнемо лікувати, бо грошей у лікарні немає...

Якщо людині життєво необхідне медичне втручання — чи оперативне, чи консервативне — її лікуватимуть, не домовляючись про винагороду. І справа тут навіть не в клятві Гіппократа — нікому не хочеться іти під суд через передчасну смерть пацієнта. А ось з медикаментами справді проблема — їх вам лікар за власні гроші не купить. На ліки для пацієнта стаціонару виділяється гривні три на день. А іноді треба препарат, що коштує 100 доларів за ампулу. Якщо упаковку одному хворому купити, то цілому поверху треба нічого не давати.

Про трансплантацію

Вітчизняна медицина відстала невідомо наскільки у трансплантології. Кілька років тому створено Інститут хірургії і трансплантології АМН України, щоб в одному місці робити усі пересадки — нирки, підшлункової залози, печінки, легенів тощо, а не витрачати кошти на обладнання кожного відділення. Не можемо робити пересадку нирки у необхідній кількості — тільки в Києві 300 осіб чекає на пересадку. З початку року провели 18 операцій — ніде взяти нирку. Недолугий закон про трансплантацію. Коли у Верховній Раді розглядався проект відповідних змін до документа, не кликали ні мене, ні головного трансплантолога України, ні директора Інституту хірургії і трансплантології. Аргумент проти був один: пересадку органів не можна дозволяти, бо почнуть убивати людей на замовлення. Олігарх, мовляв, захворів, то «замовить» кількох молодих, відберуть нирки і пересадять. І не було кому пояснити народним обранцям, що не кожна нирка підходить олігарху, а, в кращому разі, одна з десяти тисяч.

Як у світі зроблено, де щороку проводять десятки тисяч операцій з пересадки органів. Опитування — кожен дорослий визначається, чи згоден, якщо, не дай Бог, з ним щось трапиться, приміром, загине на дорозі, щоб його органи взяли і врятували життя іншої людини. В документі, що посвідчує особу, ставиться відповідна позначка.

Робимо пересадку печінки. Але які це операції?! Мама, стаючи інвалідом, віддає половину своєї печінки, щоб врятувати життя дитині. Закон про трансплантацію потрібен досконаліший. Варто входити в Єдиний європейський банк органів, обмінюватися трансплантатами — тоді можна врятувати максимум людей.

Про страхування

— У Верховній Раді готується до третього читання законопроект про медичне страхування. Що обіцяє ухвалення відповідного документа, крім чергових запевнень, що система медичного страхування підніме рівень охорони здоров’я на нову висоту? Нічого. Страхова медицина стане ефективною тільки тоді, коли працюватимуть заводи, люди отримуватимуть належну зарплату і робитимуть страхові внески. Автори запропонованих змін вважають, що пацієнт нібито реально зможе розпоряджатися бюджетними коштами, наданими на його лікування. Нині, приміром, кошти, призначені на медичне обслуговування хворих, надходять у різні заклади охорони здоров’я, незалежно від того, хто саме там лікується. Тобто на зарплату лікаря не особливо впливає кількість звернень пацієнтів. Пропонується гроші спрямовувати на лікування конкретного хворого, який сам вибиратиме, де і в кого лікуватися. Кажуть, що пацієнт впливатиме на ситуацію на ринку медичних послуг, бо за нього частково платитиме держава з бюджету, частину — страховики. Мовляв, лікувальні заклади намагатимуться усіляко догодити пацієнту, щоб наступного разу він звертався саме до них. На папері усе гарно... Та про яку конкуренцію можна казати в селі, селищі, а то й містечку, де на увесь район однісінька лікарня, поліклініка? А якщо зарплата лікаря залежатиме від кількості звернень хворих, чи не стане медикам «вигідно» прокручувати «потоки» пацієнтів? Можливо, за нової системи заклади охорони здоров’я, медики боротимуться за пацієнта, але це ще не означає, що поліпшиться якість лікування. На мою думку, за цим стоїть чергове прокручування фінансів. І не малих.

Записав Валерій ДРУЖЕНКО.