Відомий американський історик, професор Роберт Конквест голодомор 1932—1933 років назвав «Жнивами скорботи». Те, що відбувається нині, через 70 років після бенкету голодної смерті, має інші ознаки. Можливо, не менш трагічні для існування нації. «Жнивами байдужості» ми зустрічаємо чорну дату в нашій історії.
Так, у жовтні 2000 року Президент підписав указ про День пам’яті жертв голодомору і політичних репресій. Так, відбулися парламентські слухання з цього питання. Так, Верховна Рада 226 голосами прийняла Звернення до українського народу, в якому засудила злочин 70-річної давності. Так, є відповідні рішення Кабінету Міністрів і оргкомітет із вшанування пам’яті жертв голодомору. Є начебто все, крім однієї «деталі» — Совісті.
У київській організації Товариства «Меморіал» імені Василя Стуса відкрито виставку, присвячену «жнивам скорботи». Її експонати повертають нас на початок 30-х років. Страшна екскурсія у страшне минуле. І... страшний перехід у сучасне. На прес-конференції відомі дослідники голодомору професори Володимир Сергійчук, Юрій Шаповал, Джеймс Мейс розповідали, оперуючи конкретними фактами, як «спускають на гальма» пам’ять. Слово «геноцид» начебто вимовили, але нічого не змінилося: надто тихо й боязко прошепотіла його Україна, яка сама повинна наполягати на такому визначенні, щоб передати його на затвердження ООН. Високі державні посадовці швидше готові «приміряти» історії інших народів, ніж перейнятися болем власного. Тому і виходить, що на паперах суцільна в нас благодать. На практиці — тиша. Також майже суцільна.
Центр дослідження голодомору перемістили на задвірки столиці. В міському «Меморіалі» три чоловіка — члени оргкомітету із вшанування пам’яті жертв голодомору, але, як зізнався Юрій Шаповал, жодного разу їх ніхто не запрошував на засідання. Єдине свідчення про існування такого органу — численні папірці з повідомленням про зміни у складі комітету. Намагання активізувати процес відбиваються аргументами про «несвоєчасність такого кроку», що зрозуміло: нині в нас актуальніша інша «хода» — політреформа.
Не дивно, що «бурхлива діяльність» у столиці відлунює і в глибинці. Лікар-демограф Ганна Семенюк, що повернулася з експедиції по Південній Україні, поділилася на прес-конференції своїми «дорожніми нотатками»: «Духовний геноцид, який ми побачили нині, вражає, наче почорніла стерня замість хлібодайної ниви». Дослідники, які мають дозвіл АП і благословення глав усіх церков, крім Московського патріархату, майже скрізь наштовхувалися на опір місцевих адміністрацій. У херсонському музеї трагедію 33-го року пояснюють... посухою. На Миколаївщині твердять, що в них голоду не було, а ряди безіменних могил — це «просто так, масові поховання». Випадково собі люди масово помирали. І випадково саме в 33-му році...
Голова київського «Меморіалу» Роман Круцик переконаний, що саботаж місцевих чиновників — не самодіяльність, а «рівняння на правофлангового». Якби вони знали, що в Києві не просто декларують благородні наміри, а серйозно й конкретними діями засуджують геноцид проти українського народу, «просто так собі поховань» не було б. «На місцях не самогубці сидять, щоб саботувати укази Президента».
«Меморіалівці» також провели презентацію трьох фундаментальних праць: «Як нас морили голодом. 1921—1923, 1932—1933, 1946—1947» В. Сергійчука, «Три голодомори в Україні в ХХ ст.: погляд із сьогодення» і збірник «Душею завжди з Україною», присвячений пам’яті відомого правника, одного з організаторів Міжнародної комісії з розслідування злочинів проти українського народу в 1932—33 рр. Володимиру-Юрію Даниліву.
Усі ці заходи — частина масштабного проекту, який здійснює «Меморіал» у рамках вшанування пам’яті жертв голодомору. Вже готові і 750 комплектів кольорових плакатів: їх планують розмістити по виставкових та музейних залах України. Хоча ці експонати можуть десь і припасти пилом — якщо не відчистити ставлення до своєї історії.
