Європа чи Євразія?

Зазначена проблема була б природна і доречна, якби вона стосувалася країни, розташованої поза «старим світом» або не на найбільшому з материків земної кулі. А якщо йдеться про державу і народ, чиї споконвічні землі зроду-віку — в самому центрі Європи, такі акценти видаються штучними. Виникає відчуття, що у них є свій підтекст. І, мабуть, не один.

Перший із цих підтекстів — уже в нарочитому протиставленні частини материка всьому його величезному обширу. Не так давно йшлося лише про Азію, а сьогодні дедалі частіше вживається більш загальний, географічний і, коли йдеться про зовнішні орієнтації, геополітичний термін — Євразія. Тож проблематика дискусії уточнюється, можна сказати вже втретє. Адже ще раніше вона велася, нагадаємо, з набагато відкритішим забралом: Європа чи Росія, з першою чи з другою? Усе це, безперечно, вимагає розібратися у причинах і спонукальних мотивах таких термінологічних замін. Тим паче що суто географічні терміни вже перетворилися на щось на кшталт брендів і вживаються здебільшого для того, щоб одним лише натяком позначити привід для ламання політичних списів. Це робиться не випадково й обдумано — з метою приховати, затемнити зміст і сутність питання, уникнути чіткої і зрозумілої широкому суспільному загалу його постановки.

Розібратися в цій дуже непростій колізії і в тому, що за нею стоїть, допомагають і історія, і сучасність. Перша, яку древні вважали «вчителькою життя», саме фактами, а не гаслами покликана розв’язати нескінченний спір щодо того, кому врешті-решт належить Україна — Європі чи Євразії, Заходу чи Сходу. На визначення її міжнародних орієнтацій і подальшої долі серйозно впливають кілька основних особливостей національної історії: державотворча — багатовікова перервність незалежного розвитку і пізнє, порівняно з більшістю країн регіону, здобуття суверенності; геополітична — розташування на магістральних шляхах з Півночі на Південь і зі Сходу на Захід (за термінологією сучасної науки — перебування в «особливій контактній зоні»); внутрішньонаціональна — багатовікове розчленування етнічних земель, які привертали зовнішню увагу природними багатствами, людськими ресурсами та винятковою геостратегічною значущістю; цивілізаційно-конфесійна — зумовлена й ускладнена сторіччями гострого протистояння належність до різних гілок християнської цивілізації.

Навряд хтось заперечуватиме, що зазначені історичні особливості й сьогодні впливають на внутрішнє життя та міжнародне становище України, обтяжуючи її вибір шляху в майбутнє. Маємо більш ніж достатньо підтверджень глибокої думки Михайла Драгоманова — «для політики потрібна історія, як для медицини — фізіологія».

Становлення та розвиток України нерозривно пов’язані з історичною ходою Європи, близького й далекого світів. Величне і складне минуле нашого народу — нерозривна складова загальноєвропейського та всесвітнього цивілізаційного процесу. У драматичні для Європи періоди історії українці та їхні предки ціною величезних втрат боронили народи континенту від згубних навал кочовиків зі Сходу. На жаль, і нині в Європі не віддають собі звіт ані у багатстві й величі української історії, ані в її глибоко цивілізаційному змісті. Більше того, світ узагалі все ще мало знає про сьогоднішню Україну, а про її минуле — і прадавнє, і недавнє — й поготів.

Із минулого відомий, на нашу думку, лише один період цілком повноправної участі наших славних попередників у міжнародних відносинах. Так було в епоху Київської Русі, яка разом зі «Священною Римською імперією» належала до найбільших тогочасних держав. Усвідомлення всієї важливості міжнародних зв’язків, зацікавленості в європейських справах знаходило відображення у діяльності керівників держави, у поглядах її ідеологів, у менталітеті, як сказали б тепер, інтелектуальності еліти.

У зв’язку з цим варто нагадати, що батько вітчизняної історії Нестор відкрив свій літопис розповіддю про слов’ян, які «прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами», про деревлян, дреговичів, полочан, словен та сіверян, про їхні землі, що почали складатися у Київську Русь, а також, що не менш показово, присвятив чимало місця й уваги іншим народам Європи, Азії та Африки. Є чимало доказів того, що ці відомості, у тому числі щодо підтримання торговельних та дипломатичних зв’язків, не були переписані звідкись, а здобуті на підставі різних форм спілкування з представниками численних народів.

Грунтовне знайомство і з історією рідних земель, і з міжнародною ситуацією в Європі властиве й авторові славнозвісного «Слова о полку Ігоревім». Він вбачає загрозу з боку половців не лише в їхніх руйнівних набігах на Руську землю та перешкоджанні природній колонізації Великого Степу, а й у підриві міжнародно-економічних позицій Києва й Галича — річкових та морських торговельних і транзитних шляхів на тому ж перехресті Захід—Схід і Північ—Південь.

Протиставляючи непродумані дії Сіверського князя Ігоря, що призвели до поразки в боротьбі з половцями, автор нагадує про успіхи його батька — великого князя Київського Святослава, який ще за рік перед тим успішно протидіяв кочовикам, об’єднавши для захисту вітчизни сили Переяславської, Луцької, Галицької, Смоленської, Городенської, Пінської земель. Із «Слова...» ми дізнаємося про різне ставлення близьких і віддалених за тогочасними мірками народів Європи до політики Київської Русі. Вони більш ніж пильно стежили за тим, що відбувається на кордонах з Азією та у стратегічно важливому реґіоні Причорномор’я.

У період розквіту Київської Русі її міжнародне становище було досить стабільним. Якщо почати з найнебезпечнішого на ті часи напрямку — південного сходу, то тут після тривалих зусиль вдалося позбутися залежності від Хозарської держави. Відтоді вона протягом певного часу відгороджувала Київську Русь від великомасштабних походів кочовиків.

На північному сході та півночі взаємини не мали характеру міждержавних, розширення східнослов’янських земель у цьому регіоні відбувалося за рахунок територій, які займало угро-фінське населення. Їх колонізація здійснювалася силами Києва, який утворював тут удільні князівства, відіграючи роль метрополії та цивілізаційного центру. Один з найбільших наукових авторитетів другої половини ХХ століття з історії Київської Русі академік Борис Рибаков зазначав з цього приводу: «Верхня Волга — це не передова ділянка Древньої Русі. Я б назвав цю місцевість — «ведмежий кут». А хіба можна за ведмежим кутом судити про загальний рівень? Адже існували й передові області — такі, скажімо, як Середнє Придніпров’я. Ці землі виділялися за своїм темпом розвитку». Що видатний дослідник і доводив на прикладі міст Київської Русі, які до ординського нашестя по суті не відрізнялася від західноєвропейських і високим рівнем культури, і міжнародними зв’язками.

Київська Русь послідовно, органічно і впевнено увійшла в європейську дипломатію. Зростаючі темпи спілкування з країнами континенту обумовлювалися політичними та економічними потребами. Від перших зустрічей з варягами воно збагачувалося русько-польськими й русько-угорськими, згодом — русько-чеськими й русько-німецькими контактами, поширюючись далі на Захід.

Розповідаючи про діяльність Ольги, спрямовану на встановлення наприкінці Х століття «союзу з Німеччиною», науковці вказують на «політичну прозорливість» Великої княгині Київської. Один з найвидатніших дослідників того періоду Борис Греков високо оцінював зовнішньополітичну активність її сина Святослава: «Він є одним з учасників найбільших міжнародних подій, причому часто діє не за власною ініціативою, а в погодженості з іншими державами, беручи, таким чином, участь у розв’язанні європейської, а частково й азіатської політики. Святослав стояв на чолі багатьох народів Східної Європи...»

Київська Русь упевнено посідала в тодішній системі міжнародних відносин місце, належне одній з двох наймогутніших держав Європи. Значні успіхи на міжнародній арені, досягнуті за часів Святослава, були продовжені і поглиблені під час правління його сина Володимира Великого.

Запровадивши християнство східного обряду, він разом з тим не послаблював уваги до підтримання та розширення відносин із Заходом. Ґрунт для цього готувався торговельними зв’язками, що набрали сталості й значущості з органічним входженням Волині та Прикарпаття до складу Київської держави. Це було винятково важливим для долі західних земель. «Західні землі, — зазначав один з провідних українських істориків Іван Крип’якевич, — встановили тісні зв’язки з культурним і політичним життям всієї Русі і могли брати участь у вирішенні загальнодержавних питань. Це підносило рівень суспільного розвитку краю і не дозволяло йому замкнутися у колі своїх місцевих інтересів... Найвидатніші київські князі Володимир і Ярослав з особливою увагою організовували захист західного пограниччя».

Природне єднання етнічних територій приносило взаємну користь.

Зміцнення зв’язків з Візантією на Сході, розширення «руських» територій на Заході, активна колонізація земель на північному сході підносять міжнародну вагу й авторитет Давньоруської держави. Це добре усвідомлювали сучасники. У «Слові про закон і благодать» Іларіона, який у 1051 році був обраний київським митрополитом, сказано, що Київську Русь «знають і чувають всі чотири кінці землі».

Ярослав примножив успіхи своїх предків-державників. Першорядне місце Київської Русі на континенті закріплювалося поширеною тоді системою шлюбних союзів, які не лише демонстрували мирні відносини між країнами, а й сприяли розвитку зв’язків між ними, передусім торговельно-економічних. Ярослав Володимирович був одружений на доньці шведського короля, а його донька Анна стала королевою Франції, вийшовши заміж за Генріха Капета. Його син Володимир одружився з дочкою впливового німецького графа Леопольда фон Штаденського, Святослав — з дочкою не менш відомого графа Етлера Дітмарського, а Всеволод — з дочкою візантійського імператора Костянтина. Онука Ярослава Євпраксія стала дружиною німецького імператора Генріха ІV. Ярослав Мудрий, за висловом академіка Омеляна Пріцака, «цілком слушно вважався тестем Європи». Втім, цим своїм неофіційним титулом він зобов’язаний не лише особистим родинним зв’язкам. Його приклад наслідували володарі окремих князівств Київської Русі.

Могутня Київська імперія і Європа зацікавлено йшли назустріч одна одній. Київська Русь виявилася конче потрібною християнській цивілізації, бо саме ця земля захистила держави Заходу від ординської навали. «Боротьба із степовими ордами, яка була протягом століть причиною колонізаційних пересувань українського населення, — зазначав Михайло Грушевський, — становить славу й заслугу українського народу перед історією європейської культури, захищеною від потоків кочових орд, прийнявши на себе ті удари, які інакше впали б на західні народи з їх культурою і добробутом».

Позицію найбільшого українського історика поділяв і один з видатних російських дослідників епохи Середньовіччя О. Пресняков, який, зокрема, вказав на великі втрати, що їх зазнала Київська земля, захищаючи західну цивілізацію: «За своє служіння справі європейської культури Київщина заплатила раннім надривом своїх сил: величезне історичне завдання лягло на неї в епоху, коли Київська Русь була ще неміцно побудованим організмом, який (щойно) вийшов з періоду внутрішнього бродіння, та молодим у соціологічному плані середовищем».

Геополітичні реалії вітчизняної історії обумовили розселення землеробської нації на незайманих землях північного Причорномор’я і Приазов’я. Багатовіковому їх освоєнню характерні, як і кожному складному та тривалому процесові, і позитиви, і негативи. Облаштовуватися на нових землях доводилося, беручись і за рало, і за зброю. «Степ, — вважав відомий дослідник української колонізації Дмитро Багалій, — не був перепоною для розселення осілого люду, але разом з сим він не захищав його від татарина». Боротьба з Ордою не лише за території посідання, а й за саме виживання нації, зрозуміло, набагато переважувала первинні позитиви, що сприяли освоєнню українського Півдня.

Землі, що складають нині територію України, являли собою, якщо застосувати термінологію Арнольда Тойнбі, найважливіший форпост, який захищав від кількавікової навали розташовані на Заході «тили» європейського континенту, спосіб життя і світосприймання європейського населення. Гинучи в нерівній боротьбі з войовничими армадами степовиків, українці та їхні предки, чиї території проживання були на магістральному шляху грандіозних пересувань зі Сходу на Захід, стали основною перешкодою, яка заслонила Європу від натиску кочових орд. Знесилені у кровопролитних битвах на українських землях, завойовники не змогли продовжити свій руйнівний похід «до останнього моря». Уникнувши спустошливої навали чингізидів, країни на захід від Київської Русі отримали кілька століть для мирного і стабільного розвитку.

Натомість самих рятівників Європи спіткала незрівнянно гірша доля — втрата на довгі століття державності, ускладнення через це нормального історичного розвитку. Економічно виснажені, парцелізовані землі, на яких згодом постала Україна, виявилися практично ізольованими від недавніх побратимів по Київській Русі, перетворилися на об’єкт постійних зазіхань з боку західних сусідів. Блокування природних дніпровських комунікацій доповнювалося руйнацією міст і тяжкими втратами продуктивного населення. Праця на землі та у містах, які змогли пережити ординську навалу, збереження вогнищ культури й цивілізації, якими на той час виступали релігійні центри, — усе це допомагало виживати в надії на кращі часи, однак не давало реальних шансів на швидке і повноцінне відновлення втрачених позицій.

Були ще більше підірвані й без того послаблені ординським нашестям зв’язки між окремими відламами східного слов’янства — насамперед Південно-Західною та Північно-Східною Руссю. У період чужинського наступу дедалі різкіше виявилися несхожість зовнішньополітичних інтересів Південно-Західної і Північно-Східної Русі, відмінності в їхніх взаєминах з Ордою та вектори міжнародних орієнтацій.

Відділені від інших східнослов’янських земель не лише межами удільних князівств, а й встановленими Ордою кордонами, Подніпров’я й Галичина користувалися відносно більшою свободою, ніж приволзькі князівства. «Дальність відстані та близькість цієї частини Русі до Європи пом’якшували характер залежності, — зазначено в новітній «Истории внешней политики России», — проте факт залишався фактом: це був віддалений автономний, але все ж улус Золотої орди».

Водночас за всіх обставин не слід забувати, що в ординському ярмі перебували і українські, і великоруські землі. Саме усунення цього гніту було життєво важливим завданням народів, що населяли зазначені території, історичною передумовою їх виживання та дальшого розвитку, який, у свою чергу, попри єдину православну віру і спільне історичне минуле не був і не міг бути гармонійним, ішов звивистими шляхами, наражаючись на непорозуміння і суперечності.

Усе це відчувається і дається взнаки й досі.

Падіння Київської Русі вирішальним чином змінило ситуацію на величезних територіях контактів та зіткнення європейської та азіатської цивілізацій. Загалом не втративши духовних позицій, християнський світ позбувся значного обширу своєї державної дії — насамперед за рахунок православ’я, послаблення його східнослов’янської складової. Втративши державність, українські території ставали здобиччю західних і північних сусідів. Панування Орди у Причорномор’ї послабило не тільки зв’язки з Константинополем, а й становище самої Візантії. Православ’я опинилося перед новою серйозною загрозою після появи на Балканах турків-османів і особливо після Косовської битви 1389 року. У небезпечній близькості від України зав’язався, безпосередньо впливаючи на її буття та долю, новий вузол запеклого й тривалого, навіть за історичними вимірами, зіткнення християнської й мусульманської цивілізацій.

Залишаючись начебто на периферії континенту — поза гордовитим Заходом Європи, поневолені Ордою народи, часом конфесійно поділені між різними відламами християнства, долаючи складні внутрішньо- та зовнішньополітичні перешкоди, відстоювали не тільки власне існування. Вони продовжували відігравати роль захисних форпостів, що захищали той самий Захід — важливе середовище християнської цивілізації. Іншими словами — не перемістилися в Азію, не пішли з Європи, не зрадили своїй традиційній цивілізаційній орієнтації.

До середини ХVІІ ст. поневолений Київ не був представлений на карті офіційної державної арени Європи. Галицько-Волинська Русь, яка об’єднала західноукраїнські землі, але проіснувала порівняно недовго, не мала ані внутрішніх можливостей, ані того міжнародного авторитету, якими користувалася Київська Русь. І все-таки надзвичайно болісний удар, завданий національній справі, хоча й видозмінив, але не припинив участь українців в обороні Європи від смертельної загрози, яка продовжувала тяжіти над нею ще протягом кількох віків.

Населенню українських земель судилося виконувати цю історичну місію і після втрати своєї державності. Нагадаємо, що коли після завоювання Візантії, а згодом і південнослов’янських земель турки-османи рушили походом на Європу, українці були серед тих, хто зупинив їх у битві під Віднем у 1683 році. Цим було збережено й надано сталості системі європейських міжнародних відносин, визначених Вестфальським миром.

Цивілізаційна основа присутності України в Європі підкріплювалась її присутністю у розв’язанні загальних міжнародних проблем континенту. І хоча після падіння Галицько-Волинського князівства це робилося вже у складі інших держав або спільно з Литвою, Польщею чи Угорщиною, а потім і Росією, внесок наших предків у цю справу залишався вагомим. Українські землі та їхнє населення відчутно зміцнювали держави, до складу яких входили. Продовжуючи діяти в інтересах європейської цивілізації, Україна за вкрай несприятливих міжнародних умов і всупереч ординському ярму залишалася її компонентою, відстоюючи, нехай і в більш опосередкований спосіб, своє історичне місце на континенті.

Першою державою, яка почала на початку ХІV ст. оволодівати українськими територіями, було Велике Князівство Литовське (ВКЛ). Його розширення на південь не зустріло помітного опору серед місцевого населення, князівської верхівки та православної церкви. Пояснювалося це тим, що за часів ординського панування практично все «постдревньокиївське» суспільство обрало реальний шлях не тільки самозбереження, а й забезпечення максимально сприятливих умов виживання за тяжких часів. По-перше, в Литві вбачали силу, яка через ближче розташування українських земель могла реально впливати на їхнє життя. Слід врахувати і порівняну віддаленість від Сараю, а відтак менш суворий окупаційний режим. Особливо виразним було прагнення до взаємодії з Литвою Чернігівсько-Сіверської та Київської земель, для яких загрози були найбільшими. По-друге, ВКЛ, перетворившись зрештою на найбільшу державу Центральної Східної Європи, успадкувало переважну частину — не менше дев’яти десятих своїх територій — від Київської Русі. Це робило його найважливішим конкурентом Орди і посилювало роль захисника інтересів населення українських земель, яке було життєво зацікавлене у захисті від руйнівних набігів не лише зі сходу, а й з півдня.

Спільною небезпекою для Русі й Литви був Крим. Він став не тільки найбільшою перепоною на шляху Литви до Чорного моря, а й головним визискувачем приєднаної до неї людності Подніпров’я. Винятково важливе значення мало те, що до складу Литви увійшли високорозвинені в суспільно-політичному й культурному сенсі реґіони Давньої Русі, а її мова та судова спадщина домінували в державному житті.

Усі ці чинники істотно впливали на внутрішню та зовнішню політику ВКЛ, сприяючи її виваженості й толерантності. Зокрема, не зазнавала переслідувань православна конфесія. Більше того, цієї віри дотримувалися або збиралися її прийняти навіть представники правлячого дому. Не випадково і тоді, й пізніше в історичній літературі князівство іменувалося Литовсько-Руською державою.

Підсумовуючи «незвичайні», за його висловом, здобутки литовської політики в українських справах, Михайло Грушевський наголошував: «Властивим її талісманом був таки руський характер в. кн. Литовського». І хоча повністю позбутися ординського ярма не вдалося, перебування у складі ВКЛ за часів монголо-татарського нашестя врятувало українські землі та їхнє населення від знищення. Фактичне перебування в автономному статусі дозволяло на певних етапах користуватися окремими атрибутами державності — наприклад, «руським правом», а у Київському князівстві навіть карбуванням грошей.

Нарешті, ще один аспект «литовського періоду», важливий для розуміння специфіки тодішніх взаємин українських земель з Європою і Євразією. Перебування у складі Литви, хоч вона й вважалася околицею Європи, давало змогу уламкам Київської Русі ще певною мірою зберігати, нехай і у значно менших обсягах, зв’язки з Європою. Менших не тільки тому, що цьому перешкоджала Орда, а й через намагання войовничих німецьких орденів (по суті — теократичних державних утворень), які прагнули окатоличити Прибалтику.

Входження до складу ВКЛ впливало і на взаємини Південно-Західної Русі з Північно-Східною. Перетворюючись на Литовсько-Руську державу, воно стало претендувати на роль єднального центру всіх східнослов’янських земель. Дещо пізніше у цій іпостасі починають виступати й Володимирсько-Суздальське, а потім Велике Московське князівство.

У політиці кожного з таких центрів, у конфліктах та війнах, що виникали між ними, важливе місце відводиться майбутньому українських земель. Позиції щодо цього різні, до того ж вони неодноразово й істотно змінювалися. На якийсь час перехід під егіду ВКЛ розводить далі інтереси Південно-Західної і Північно-Східної Русі. А далі розвиток подій призводить до переходу Чернігово-Сіверської землі від Литви до Росії.

Останні тенденції були пов’язані з послабленням ранньофеодальної держави і поступовим її входженням в орбіту Польщі, яка, оволодівши західноукраїнськими землями, готувалася до експансії на Поділля, Східну Волинь і далі в Подніпров’я. Унії з Польщею провіщують розкол і кінець Литовсько-Руської держави, що вкрай ускладнило становище України. Це стає помітним рубежем у регіоналізації та орієнтації її земель. «Україна і Білорусь, — зазначено у «Великій історії України» Івана Тиктора, — поневолі повертає очі на північ, в бік одновірної з нею Москви. Галичина тим часом починає орієнтуватися на молоду Молдавію».

Остання орієнтація зазнає швидких змін, а за Україну розгорається великомасштабна війна між Польщею та Росією, яка через кілька століть визначить домінуючі позиції однієї з зазначених держав на Сході Європи. У цей історично найважчий, найскрутніший період української бездержавності народилася сила, якій судилося зберегти пам’ять про Україну в Європі ХV—ХVІІ століть, забезпечивши створення у 1648 році держави Богдана Хмельницького. Це стало одним з вершинних здобутків історичної творчості українського народу.

За останні роки провідні науковці, досвідчені й молоді, багато попрацювали над відтворенням історичної правди про українське козацтво як суспільний стан і про його роль у національному державотворенні, розробили грунтовну наукову концепцію національної революції середини ХVІІ століття, з’ясувавши її програму. Досягнуто значних успіхів і в розробленні проблем українсько-російських взаємин, які не так уже й рідко висвітлювалися спрощено та одномірно, і — на що звертали особливу увагу і Михайло Грушевський, і сучасні дослідники доби Хмельниччини Валерій Смолій та Володимир Степанков — занедбаних колись питань участі України в міжнародних відносинах тодішньої Європи та значної частини Євразії.

Усі ці напрями актуальних і дуже потрібних досліджень нині, у переддень 350-річчя Переяславського договору, активно опрацьовують науковці. Певен, що підсумки їхніх зусиль стануть новим вагомим внеском у наші знання про минуле України.

Разом з тим вважав би за потрібне висловити думку загального порядку, яка певною мірою стосується поставленого у пропонованій статті питання. Віддаючи належне позитивам та негативам Переяславського договору 1654 р., у ньому не можна не побачити наслідок дії істотних історичних чинників національного розвитку. Це, на моє переконання, насамперед реалізм і прагнення до захисту та самозбереження нації, властиві найширшим її верствам; роль історичної пам’яті, що надовго зберігається в народній свідомості; визначальне місце релігії як головної ідеології середньовічних держав та суспільств.

Великий гетьман мав зробити вирішальний вибір між основними силами, що домагалися оволодіння Україною — православною, а отже, єдиновірною Росією або католицькою Польщею, яка воювала і з українським населенням, що в абсолютній більшості складалося з ворожих їй за вірою «схизматиків». З перших днів визвольної війни найбільшим головним болем Богдана Хмельницького було недопущення змови між цими двома суперниками у боротьбі за Україну. «Ніщо не доводило його до більшої лютости, як всяка звістка про польсько-московську згоду», — зазначав В’ячеслав Липинський. Як і те, вочевидь, наскільки його тактичний вибір може позначитися на дальшій долі України.

Навіть стисле загальне звернення до переяславської проблематики вимагає, зрозуміло, відповіді на питання про його зв’язок з темою «Європа чи Євразія». Справді, як вплинув договір на відносини його учасників з частиною величезного континенту чи з усім його неосяжним обширом?

Спочатку про те, яку роль відіграло приєднання України до Росії у дальшому внутрішньо- та зовнішньополітичному житті нашого східного сусіда, передусім відносинах з Європою. Мабуть, найзмістовніша оцінка цього належить Михайлові Грушевському. Характеризуючи викликаний цим «великий політичний переворот», він зазначав: «перехід України з-під влади Польської Річи посполитої «під високу руку» московського царя... переносить центр політичної ваги з Польщі на Москву. Дає могутній імпульс європеїзації Московщини, включенню її в політичну систему Європи і т. д».

Шлях до Європи не став безперешкодним ані для Росії, ані для України і через внутрішні, і через зовнішні причини. Відтоді вони крокували у європейську політичну систему разом, спільно, проте не в рівноправній якості. Москва з особливими ревнощами ставилася до міжнародної діяльності, яку активно продовжував Богдан Хмельницький, докладаючи постійних зусиль, щоб звести її нанівець. Гетьман дотримувався Переяславських положень, які позбавляли його права відносин з головними суперниками Росії в «українському питанні» — Польщею й Туреччиною. Він рішуче відкинув, зокрема, спроби Варшави «переграти Переяслав» і повернутися до Польщі, здійснювані під час місії С. Любовицького до Чигирина.

Однією з головних причин послідовної протипольської позиції Хмельницького було його прагнення об’єднати всі українські землі. На останніх дипломатичних переговорах з послами Швеції і Трансільванії у червні—серпні 1657 р. він заявив: «Що по сей бік Вісли, то належить нам, і я не попущу того нікому». Посол Семигороддя Шебеші зрозумів наміри гетьмана: «Ключ від Львова він також узяв собі».

Така позиція Богдана Хмельницького свідчила про міжнародний авторитет козацької держави, що дедалі зростав. Це не могло подобатися царю Олексію Михайловичу та його оточенню, не співвідносилося з їхнім баченням майбутнього приєднаних українських земель.

Переяславський договір урятував Україну від швидкої і неминучої загибелі. Водночас, не залишивши її поза Європою, він, на превеликий жаль, кардинально не поліпшив становище на зовнішньополітичній арені. По-перше, тривала війна Росії з Польщею. У другій половині ХVІІ ст. її вели з перемінним успіхом. Чергові тимчасові замирення відбувалися за рахунок переділу українських земель. Саме на цій основі були укладені Андрусівське перемир’я 1667 р. та «вічний мир» 1686 р., які розшматували живе тіло України по Дніпру. У такий само спосіб обидві держави дбали у своїй «українській політиці» і про врегулювання відносин з Туреччиною. Варшава та Стамбул воювали на українському Правобережжі і ділили його за Бучацьким (1672 р.) та Журавненським (1676 р.) договорами. Фактично не припинялися руйнівні набіги на українські землі з Криму. Забігаючи дещо наперед, згадаємо, що українськими землями розплачувався з Туреччиною після невдалого Прутського походу 1711 р. і Петро І.

По-друге, Європа та її дипломатія дотримувалися курсу спочатку на те, що Україна є суб’єктом російсько-польських суперечностей та домовленостей, а згодом — внутрішньою справою Росії і держав, які володіли землями, що не відійшли до неї. Йдеться головним чином про імперію Габсбургів, яка після втрати внаслідок Тридцятилітньої війни володінь на Заході перейшла до активного їх розширення на Сході Європи.

Протягом кількох останніх десятиріч ХVІІ століття, намагаючись відшукати свій, альтернативний шлях у майбутнє, наступники Богдана Хмельницького зробили кілька спроб прихилитися до інших учасників «трикутника» головних держав, що оточували Україну. Найавторитетніші вітчизняні історики негативно оцінили дії Івана Виговського та укладений ним Гадяцький договір з Річчю Посполитою. Дмитро Дорошенко сам відмовився від своїх намагань перейти під владу Туреччини, повернувшись до орієнтації на Москву. Ця лінія зміцніла наприкінці ХVІІ століття, під час гетьманування Івана Самойловича, який виступав рішучим противником польського володарювання в Україні.

Дальше вкорінення проросійської орієнтації пояснювалося й обумовлювалося неможливістю розвивати чи бодай зберегти самостійність і державність, пробуджені до життя національною революцією середини ХVІІ століття. Від останніх його десятиріч основним вектором політики верхів українського суспільства стає автономізм. Набравши стратегічного характеру, ця ідеологія поширювалася й укорінювалася у свідомості людей, визначаючи особливості тривалого перебування основної частини українських земель у складі Російської імперії. Такі настрої живилися історичним минулим, спільністю геополітичних завдань і ворогів, які не тільки перешкоджали їх здійсненню, а й прагнули пригнобити обидва народи.

Говорячи про спільний захист від зовнішніх загроз, не можна оминути й проблему спільної колонізації важливих східноєвропейських регіонів. Хвилі масового переселення українців з підвладних Польщі територій у тяжкі для них часи — напередодні Визвольної війни 1648—1654 рр., після поразки козацьких військ під Берестечком у 1651 р., розділу України за Андрусівським перемир’ям, у період «руїни» — призвели до колонізації Слобожанщини. Внаслідок цього тут було забезпечено, за Д. Багалієм, «усюди... панування української, як то кажуть стихії, себто української національності і утворених на її грунті й підставі форм народного життя». При цьому вчений не забуває додати, що «з усіх українських земель Слобідська Україна була найтісніше і найщільніше зв’язана з Москвою, в її устрої й культурі ми бачимо і українську, і російську стихію, що існували поруч одна з одною на її території».

Складне переплетіння колізій властиве всій історії українсько-російських взаємин. Процес, внаслідок якого Україна поступово втрачала рештки національної державності, тривав приблизно сто років. Статус номінального васалітету послідовно змінювався рішучим обмеженням суверенітету козацької держави й остаточно відійшов у минуле після зруйнування за наказом Катерини ІІ Запорозької Січі.

Україна у складі Російської імперії

Українська старшина швидко призвичаювалася до загальноімперських порядків. Скасувавши Гетьманщину й запровадивши замість полкового адміністративного устрою намісництва, а потім генерал-губернаторства, які протягом ХVІІІ ст. охопили Слобожанщину, Наддніпрянщину, Південь, Поділля й Волинь, царський уряд одночасно не тільки зберіг майнові володіння і станові привілеї цього «знатного товариства», а й відкрив перед ним широкі можливості участі в адміністративному управлінні українськими землями. Вищі стани українського суспільства було зрівняно з російським, «урівняли» у правах і найнижчі верстви — за прикладом Росії закріпачили українських селян.

Інтелектуальний та культурний рівень, досвід освіти, зокрема вищої, висунув українців на першорядні ролі в державній машині імперії. Петро І залучив до її європеїзації Федора Прокоповича, Дмитра Туптала й Сергія Яворського, багатьох випускників Київської академії. Вихідці з України посідали щонайменше протягом століття провідне місце на загальноросійській ниві науки, освіти, культури, мистецтва, державного управління, церкви й дипломатії.

Тісним і масштабним було українсько-російське співробітництво на полях битв, зокрема у протидії невщухаючим набігам людоловів з Криму, який, за оцінкою Михайла Грушевського, був «два століття надзвичайно важливим і згубним фактором в українському житті». Перші звернення запорозьких козаків до Москви по допомогу залишилися непочутими. Нагадуючи про подання Байди Вишневецького до Івана Грозного, М. Драгоманов констатував, що українцям доводилося «самим справлятися з татарами та з турками». Він же розповів про підступність Івана ІІІ, який підмовив кримського хана Менглі-Гирея до нападу на «литовские» города Киев и Чернигов, и помог крымцам вместе с турками устроить второе, едва ли не помноженное издание батыевщины для всего юга Руси».

Перехід України «під руку царя московського» дозволив врешті-решт, об’єднавши на рубежі ХVІІ й ХVІІІ століть сили, докорінно змінити становище на Півдні. Українська сторона зробила суттєвий внесок у цю важливу для обох народів справу. Щоправда, два спільні походи на Крим під проводом князя Василя Голіцина, в яких брало участь запорозьке військо, були невдалими. Винуватцем проголосили гетьмана Івана Самойловича. Проте дальший розвиток подій підтвердив правоту М. Драгоманова та інших істориків, які вважали, що цю проблему можна буде розв’язати тільки тоді, коли степи «знову потроху наповняться українським населенням». Саме чергова українська колонізація Великого Степу забезпечила надійне підґрунтя приєднанню Приазов’я, Причорномор’я та Криму.

Слід, однак, мати на увазі, що остаточно усунути загрозу спустошливих набігів з Півдня стало можливо лише у складі Російської імперії. «Одвічне просування східних слов’ян до родючих чорноземів Півдня, до Чорного моря було постійним чинником історії України, — пише Орест Субтельний. — До кінця ХVІІІ ст.. ця мета була нарешті досягнута. Південна частина України відкрилася для розвитку головним чином завдяки зусиллям російського імперського уряду, й за значенням цю подію можна порівняти з колонізацією американського Заходу. В освоєнні Півдня інтереси українського суспільства співпали з інтересами російського імперського експансіонізму».

Розділи Польщі, які теж відбулися наприкінці ХVІІІ ст., значно послабили антиукраїнські чинники, що діяли з Заходу. Велике польське землеволодіння на Поділлі й Волині, а також Київщині втратило силову підтримку Варшави, зберігши водночас економічні важелі впливу. Значно складнішим виявилося становище в Галичині, на Буковині і Закарпатті. Перейшовши під владу одного з учасників поділу Польщі — Австрії, вони опинилися на далекій її периферії. Польські можновладці не тільки зберегли економічне домінування, а й залишилися і при адміністративній владі у Галичині. На Буковині у такий само спосіб розвивалися відносини українського населення з румунською владою, на Закарпатті — з угорською. Західноукраїнські території належали до найвідсталіших реґіонів багатонаціональної Австро-Угорщини.

Спільне українсько-російське освоєння Півдня відкрило життєво важливий торговельний шлях до ринків Близького Сходу, Європи і далі через Середземномор’я на океанські простори. Одесі та Маріуполю належала важлива роль у морській торгівлі Росії з Європою, зокрема постачанні на її ринки українського хліба, а згодом і металу. Пізніше сюди було прокладено залізничні колії, у безпосередній близькості від Причорномор’я зростали вугільний Донбас та промислове Придніпров’я. Швидкий економічний розвиток України у ХІХ столітті перетворив її на передовий аграрно-промисловий реґіон всієї Росії, особливо привабливий для іноземного капіталу.

Хоча царське самодержавство придушувало в Україні найменші паростки визвольного руху, воно не змогло ізолювати її від прогресивної громадськості Європи. Зокрема, тут виразно відчувався вплив Французької революції кінця ХVІІІ століття. Він діяв і через Росію, її літературу та передову думку: адже там були не тільки монархічні та шовіністично налаштовані кола, а й демократичні і революційні сили. Не всі вони розуміли соціальні і національні інтереси та потреби українського народу, але їхні виступи проти царизму сприяли його визволенню.

Україна стала одним з головних вогнищ декабристського руху. Тут активно діяло «Південне товариство», вагомий внесок у збагачення його ідеології, зокрема на ниві міжслов’янського співробітництва, зробило «Товариство об’єднаних слов’ян»; на українській землі відбулося героїчне повстання Чернігівського полку. Саме з тих часів бере початок тісне об’єднання зусиль українських і російських борців проти самодержавства.