Не треба бути тимчасовими на нашій землі

Захист національних інтересів у сфері виховання підростаючого покоління є невід’ємною складовою безпеки будь-якої держави, і Україна не є тут винятком. Для цього в нашій країні створена ціла низка державних інституцій, у віданні яких перебувають саме питання виховання молодих громадян. Це Міністерство оборони, СБУ, МВС, міністерства надзвичайних ситуацій, освіти і науки, культури і мистецтва — усіх і не перерахуєш.

І, мабуть, правильно, що наш колега народний депутат Степан Гавриш запропонував провести день уряду саме з таким порядком денним — тому що безпека держави, безумовно, над усе. І не тільки в зазначеній сфері, а й в економіці, політиці. Думаю, що нам давно треба вивчити проблему всебічно.

При цьому приємно відзначити, що представники сильної статі людства, які очолюють усі ці державні установи, висловили велику довіру доповісти про забезпечення важливого напряму національної безпеки держави жінкам. Вважай, цю справу чоловіки-керівники звели нанівець, настав час жінок.

А тепер по суті питання. У звіті уряду доволі наводилося різноманітних заходів і програм, які здійснювалися органами виконавчої влади з патріотичного виховання молоді, формування почуттів любові й поваги до рідної держави. Але ж які можуть застосовуватися критерії до оцінки ефективності цього процесу?

Найголовніший з них, на мою думку, — це ставлення самої молоді до своєї держави. Як стверджує уряд, сорок три відсотки молодих українців «хотіли б народитися й жити в іншій країні».

На цьому можна було б поставити крапку в розгляді питання порядку денного. Але варто все-таки зробити спробу розібратися, чому так відбувається. Адже це дуже серйозний симптом.

Почну з того, що не потребує доведення. Національне свідоме, патріотичне виховання молоді невід’ємне від створення державою умов для соціального становлення й розвитку її молодих громадян. Цю діяльність всіх гілок влади молодь оцінює таким чином:

не схильні довіряти

- Верховній Раді — до 74 відсотків;

- Президентові України — до 73 відсотків;

- державним установам — до 60 відсотків.

Таке ставлення молоді до державних інституцій пояснюється насамперед тим, що держава не забезпечує виконання конституційних гарантій найвагоміших напрямків життя молодих громадян. А в таких сферах, як працевлаштування, навчання, охорона здоров’я, забезпечення житлом і культурних потреб, матеріальна підтримка соціально незахищених груп молоді, частка негативної оцінки сягає від п’ятдесяти до вісімдесяти відсотків. Цікаво при цьому відзначити, що стан саме виховної роботи п’ятдесят вісім відсотків молодих людей вважає незадовільним. Чому? Адже нормативних актів, які безпосередньо спрямовані на посилення, вдосконалення, поглиблення саме виховання свідомих патріотів, формування високих моральних засад, забезпечення умов розвитку молодих громадян, нараховується більше сотні.

Тим, що багато нормативно-правових актів не виконується, вже нікого не здивуєш, але деякі, що стосуються саме патріотичного виховання, можуть сміливо розраховувати на статус детективної літератури. Наприклад, на виконання Указу Президента «Про заходи щодо розвитку духовності, захисту моралі й формування здорового способу життя громадян», виданого в 1999 році, уряд своєю постановою затверджує відповідну національну Програму патріотичного виховання, досить змістовну й розраховану не на один рік.

А вже в січні 2002 року, ліквідуючи деякі консультативні й дорадчі органи, утворені Кабінетом Міністрів, уряд заодно відмінив чинність і цієї програми.

Рівно через дев’ять місяців, у жовтні цього ж 2002 року, Президент України своїм указом знову зобов’язує уряд розробити державну програму патріотичного виховання населення. Сьогодні на календарі вже травень 2003 року — ми розглядаємо проблеми національної свідомості й патріотичного виховання молоді, а програма досі не затверджена.

То чи варто дивуватися спадові інтересу юнацтва до літератури, мистецтва, духовних надбань нашого народу? Натомість українські телеканали пропонують нашій молоді фільми жахів, насильства, злодіянь, право міцного кулака, вбивають у мізки, що все у світі купується й продається. У той же час багато років практично простоює Українська студія хронікально-документальних фільмів, на якій за радянських часів створювалося щороку понад вісімдесят стрічок, а нині — одна-дві. А саме документальне кіно — це історія країни, історія народу. Рекорд Стаханова, взяття Берліна, політ у космос Гагаріна, перемога київського «Динамо» в Суперкубку 1975 року залишили в нашій пам’яті саме документалісти. А що ми залишимо нащадкам? Так само вмирає і київська студія науково-популярних фільмів, студія ім. Довженка. Ну, добре, хтось не хоче згадувати «Народжену революцією» Кохана, чи «Думу про Ковпака» Левчука, чи «Комісарів» Мащенка. То давайте згадаємо «Землю» Довженка, «Вавілон XX» Миколайчука, «В бій ідуть лише ‘’старики’’» Бикова, які входять до скарбниці світового кіно. На жаль, усі останні роки вітчизняний кінематограф у занепаді.

Хочу зупинитися на ролі закладів освіти у патріотичному вихованні та закладанні основ громадянської свідомості. В лютому в Києві відбулася виставка навчальних закладів «Освіта в Україні—2003», однією з цілей якої, на переконання міністра освіти й науки, було показати досягнення і кращий досвід навчальних закладів України, в тому числі у впровадженні нових форм виховання молоді. Однак організатори виставки не визнали за потрібне висвітлити в експозиції стан патріотичного виховання. Цей приклад, на моє переконання, свідчить про те, що зазначеним питанням у системі освіти відводиться неналежне місце. Хоча, до речі, Національною доктриною розвитку освіти, затвердженою указом Президента, визначено, що патріотичне виховання є одним з пріоритетів освіти.

У цьому зв’язку варто навести один красномовний приклад. За весь період дванадцяти років навчання в загальноосвітніх школах у вивченні всього курсу історії передбачено лише десять навчальних годин для вивчення історії Великої Вітчизняної війни (одна година в 5 класі, 9 годин в 11 класі). Періоду найвидатнішої звитяги наших батьків, якому були притаманні масовий героїзм на фронті і в тилу, відводиться лише по одній годині в середньому щорічно.

Я хочу звернутися до високих посадовців: чому свідомо замовчується великий подвиг наших співвітчизників? Та зайдіть же в будь-яку оселю — і в кожній знайдете пожовклі фотографії молодих усміхнених облич. Війна навічно залишила їх молодими. Хіба їхнє коротке життя не взірець для молоді безмежної любові до Батьківщини, рідної землі, не зразок самопожертви задля Перемоги?

То чому дивуватися, що при анкетуванні учнів на запитання «Чи готові ви захищати свою Батьківщину?» характерними відповідями були такі: «Ні, захищай—не захищай, держава все рівно тебе не поважає», або: «Готовий захищати лише за гроші». Абсолютно зрозуміло, що така система моральних цінностей не змінюється, і коли випускник школи стає студентом.

Рівень патріотизму молоді, її ставлення до держави значною мірою залежить від можливості реалізувати конституційні права на працю, на здобуття вищої освіти, на житло, охорону здоров’я, фізичне загартування.

Наскільки важливо вирішувати ці питання, засвідчує саме життя. Наведу лише окремі приклади.

• На початок 2002 року молодь становила майже третину всіх офіційно зареєстрованих безробітних. Водночас, за критеріями методології Міжнародної організації праці, кількість молодих безробітних щонайменше втричі вища за кількість тих, хто офіційно має такий статус у Державній службі зайнятості. До цього ще треба приплюсувати практично неврегульований процес трудової міграції у кількості понад 2 мільйони громадян. Зрозуміло, на заробітки їдуть люди далеко не пенсійного віку.

У зв’язку зі сказаним, необхідно в найкоротші строки на законодавчому рівні визначити економічні механізми і стимули, які б забезпечували створення нових робочих місць для молоді взагалі і першого робочого місця зокрема.

• Ще одна болюча проблема — соціальне сирітство, бродяжництво й жебракування. Спостерігається стала тенденція до збільшення кількості неповнолітніх, які ніде не працюють і не вчаться. В державі сформувався певний прошарок молодих громадян, які не вміють читати й писати.

Здоров’я молоді. Ситуація тут катастрофічна, повірте, це не перебільшення:

- за десять останніх років підвищення рівня захворюваності відбувається за всіма класами хвороб. Понад 300 тисяч учнів і студентів у зв’язку з незадовільним станом здоров’я віднесено до спеціальної медичної групи. За висновком спеціалістів, лише кожна восьма дитина здорова, коли йде до школи, і лише кожна дванадцята закінчує її з задовільним станом здоров’я.

Картина буде неповною, якщо не згадати ще такі показники, за якими ми займаємо «передові» позиції в Європі. Це, передусім:

• зростання ВІЛ-інфікованих та наркоманів;

• епідемія туберкульозу та поширення хвороб, які передаються статевим шляхом.

Чому не спрацьовують на належному рівні наші закони й нормативні акти, яких прийнято вже предостатньо (понад сто законів, триста постанов, указів і розпоряджень, близько двохсот молодіжних програм)?

Причина в недостатньому рівні фінансового й організаційного забезпечення законів, інших нормативно-правових документів.

Сьогодні левова частка бюджетних коштів спрямовується не на профілактику та виховну роботу, а на боротьбу з негативними наслідками. Повірте, скільки б ми не створювали нових реабілітаційних центрів, колоній і тюрем, за такого підходу вони будуть завжди заповнені на сто відсотків. Увесь світ вкладає гроші у здоров’я, а ми в лікарняні ліжка.

Потрібні нові правила організації бюджетного процесу, регулювання потоків фінансових ресурсів і розвитку міжбюджетних відносин. Особливо це стосується питань забезпечення виховної роботи за місцем проживання дітей і підлітків, підтримки молодої сім’ї, розширення мережі позашкільних навчально-виховних закладів, удосконалення системи оздоровлення дітей.

Найближчим часом ми розглянемо пропозиції щодо внесення відповідних змін до Бюджетного кодексу. Сподіваюся, що ці зміни перш за все позначаться на визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів на користь місцевих бюджетів.

На завершення хочу акцентувати увагу на тому, що організаційне й фінансове забезпечення виховного процесу є необхідним, але недостатнім елементом. Як свідчить досвід і вимагає життя, для консолідації зусиль щодо патріотичного виховання на всіх рівнях, від села до столиці, має існувати єдиний керівний теоретичний принцип усієї цієї діяльності, тобто єдина Державна доктрина. Саме керуючись її положеннями на всіх рівнях виконавчої влади, місцевого самоврядування, можна і розробляти конкретні програми, і здійснювати відповідні заходи в єдиному концептуально визначеному напрямку.

Підсумовуючи сказане, підкреслю:

- у державі відсутня система патріотичного виховання;

- в Україні відсутній єдиний координаційний центр в організації цієї роботи. На превеликий жаль, Національна рада з питань молодіжної політики при Президентові України жодної проблеми виховання молоді не розглядала. Вона не діяла.

Україна має неоціненний історичний досвід патріотичного виховання. Не треба бути безбатченками, не треба бути без пам’яті, не треба бути тимчасовими на нашій землі.

Це те основне, що зможе на зовсім інший рівень поставити патріотичне виховання.