За останнє десятиліття на Хмельницькій АЕС, напевно, ще не було такого робочого піднесення, яке панує тут сьогодні. Здається, уже ні в кого немає сумніву, що другий блок почне працювати. І хоча наша редакційна бригада побувала на станції під час планового ремонту першого реактора, робота кипіла всюди. Створювалося враження, що не тільки люди, а навіть стіни дихають передчуттям надзвичайно важливих подій. Відлік часу до пуску другого реактора пішов уже не на роки — на місяці.

 

Атомна козирна карта

Варто тільки переступити прохідну станції, щоб зрозуміти, на який серйозний об’єкт потрапляєш. Ця специфіка виробництва повинна була виробити певні правила гри: безпека і точність виконання всіх професійних обов’язків, поза всякими політичними скандалами та пристрастями. Кулуарні ігри та мітинговий вир мали б залишитися за станційною зоною — атом не терпить таких розваг.

Та склалось інакше. Станція опинилась у центрі політичних баталій і конфліктів. Ланцюгова реакція вуличних мітингів перекинулась і на цю територію, що так суворо охороняється. А перерахувати всі партії, течії, об’єднання, котрі на своїх прапорах несли гасло ХАЕС, уже просто неможливо.

Початок 90-х приніс у життя станції не просто сум’яття, а страшне безладдя. Чомусь негаразди життя перші пікетувальники пов’язали саме із другим блоком і розширенням станції. Тепер на відстані років видно, що вимога мораторію на добудову була пов’язана не так із проблемами безпеки, як зі спробою натиснути на уряд і підкорити його мітинговій волі. Спроба вдалася.

Жодних доводів про те, що будівництво завершене майже на 90 відсотків, не брали до уваги. Здавалось, саме поняття економіки було просто викреслене. Збитки від припинення роботи вимірювались колосальними цифрами. Але тільки-но натякали на ці обставини, й енергетиків тут-таки звинувачували в тенденційності, а окремих політиків — у безхребетності. Станція опинилась на узбіччі економічного життя. У державних чиновників забракло мужності відстояти цей по-справжньому державний об’єкт.

Роки кризи стали випробуванням і для людей, і для станції. Хоча ХАЕС не припиняла роботи, атомники залишились і без права на власну енергію, і без зарплати, і без планів на майбутнє. Атом потрапив у боргову яму.

Страшно уявити, якою катастрофою могло обернутись таке поєднання — ХАЕС і криза. У Нетішині й досі переконані, що колапс відвернув уряд Віктора Ющенко разом із Юлією Тимошенко. Бо саме тоді станцію просто вихопили із вихору дикого ринку, встановивши, нарешті, чіткі правила гри і розрахунків. А до того «були в нас прем’єри і були обіцянки»...

Директор, котрий прийшов запустити реактор

Олександра Смишляєва, котрий сьогодні очолює колектив, так і називають — «директор, котрий прийшов запустити другий блок». До речі, практично жоден із його попередників не був проти цієї думки, але перспектива добудови завжди була така далека, а грошей так катастрофічно не вистачало, що й мови не могло бути про те, щоб назвати реальні строки пуску.

Ми не могли не запитати Олександра Євгеновича: де ж сьогодні беруться кошти? Адже переговори з іноземними інвесторами, прохання до світових фінансових структур, надія на чужі держави — все це так і залишилося в минулому. Проблеми нашого дому не вийшли за його поріг. Марно було б сподіватися на такі гроші. Адже вони вивели б на енергетичний ринок серйозного конкурента. А такого не чекав ніхто. І не тільки на європейському, а й на вітчизняному ринку. Велика політика, котра наклала мораторій на будівництво станції, з часом переросла в конкурентну боротьбу, вистояти в якій стало першочерговим завданням для енергетиків.

Коли так, розраховувати на допомогу з боку просто нереально — добудовувати потрібно власним коштом. З цього й почали: надбавку до тарифу, котра становила трохи більше однієї копійки за кіловат, спрямували на відродження другого енергоблока. Звичайно, майже чотири з половиною мільйони на місяць, котрі ХАЕС, по суті, сама заробляла для свого розширення, виявились надто малою сумою, щоб можна було говорити про відновлення будівництва. Тому левова частка фінансування випала на НАЕК «Енергоатом»: компанія перерозподіляє кошти між працюючими атомними електростанціями.

— Майже п’ятнадцять мільйонів гривень щомісяця — це істотно, — підраховує директор. — Але якщо ми плануємо за вісімнадцять місяців пустити блок, треба удвічі більше. Втім, для нас, гадаю, ця фінансова проблема буде розв’язана. Головне тепер — чітко спланувати і виконати завдання.

Олександр Євгенович категорично відмовився коментувати роботу своїх попередників. Як і те, куди раніше йшли кошти, хоча й погодився, що витрачали їх не за призначенням. Однак «ситуацію різко змінили, канали, куди гроші спливали, перекрили». І все. Давайте говорити про справи «в теперішньому часі. Бо саме з ними ми пов’язуємо надії на час майбутній». Не захотів директор і ретроспогадів про «велику політику» — безплідних обіцянок «великої сімки» про кошти на добудову ХАЕС. Чому атомна енергетика не фінансується, для фахівців зрозуміло. Тут кілька причин, за якими — цілий жмут проблем. І та сама жорстка конкурентна боротьба, причому в багатьох вимірах: з боку закордонних атомних «монстрів» і виробників альтернативної енергії тут, в Україні. І загравання з міжнародним зеленим рухом, який оголосив «священну війну реакторам». Хоча ніхто з борців за безпечну екологію, розповіли на станції, чомусь не звертає увагу, що в зоні дії, наприклад, вітрових електростанцій навіть дерева не ростуть. До того ж благородних «зелених» дуже часто використовують у не зовсім шляхетних діях — витісненні конкурентів з енергетичного ринку. Зокрема, з’ясувалося, що акції протесту проти будівництва Чеської АЕС фінансувалися з Австрії аж ніяк не прихильниками безпечного довкілля.

Цифри вагомі, але реальні

Торік для проведення планово-попереджувального ремонту станція вимушена була взяти кредит — десять мільйонів гривень. З новим директором змогли обійтися власними ресурсами. Якщо раніше ремонтувати доводилося, що називається, з коліс, то цьогоріч ще до початку грошима були забезпечені на 90 відсотків. При цьому витрати на добудову та модернізацію паралельно збільшились у кілька разів.

До речі, така деталь: ремонтували цього разу не заїжджі фахівці, а свої. Люди були зацікавлені не тільки в тому, щоб заробити, а насамперед — щоб зробити все якнайкраще. Бо від цього залежить не тільки спокійна робота на наступний рік, а й безпека їхнього життя.

Директор зізнається, що йому довелося запровадити на станції свій мораторій: заборонив казати, що роботу не виконано через те, що немає грошей. І, хоч як дивно, їх тепер вистачає.

Жодних істотних структурних, фінансових, організаційних чи інших змін з приходом нового директора не відбулося, але разом з тим стався такий прорив, що тепер уже ні в кого немає сумніву —другий блок почне працювати вчасно.

Цій меті підпорядковане все. Кожного дня те, що зроблено, і те, що потрібно зробити, рахують до копійки. І йдеться вже не про якісь захмарні мільярди, на котрі весь час посилалися раніше. Нове обладнання і будівельно-монтажні роботи оцінюються тепер приблизно у 560 мільйонів гривень. Ще 110 мільйонів потрібно буде на капітальне будівництво. Цифри хоча й вагомі, але цілком реальні. І Смишляєв переконаний, що новий блок стане найсучаснішим і найбезпечнішим у країні.

Реактор більше не лякає

Останнє зауваження — це фраза, котра не просто тішить професійне самолюбство нетішинців. Вона повинна переконати всіх, що Хмельницька атомна не просто потрібна для держави й енергетики, а насамперед — безпечна для всіх. Зовні другий блок практично нічим не відрізнятиметься ні від свого попередника, що стоїть поряд, ні від інших реакторів-тисячників, котрі працюють в інших країнах. А от його начинка має стати справді унікальною. В ній зібрано останні досягнення в енергетичній галузі.

— Сьогодні у світі будують лише сім атомних енергоблоків, — зауважує Смишляєв. — І два з них в Україні. Рівненська атомна свого часу зіткнулась практично з тими ж проблемами, що й Хмельницька. Але тепер і там будівництво йде активно.

— Ви також конкуренти і, напевно, змагаєтеся між собою: хто краще? 

 

Хто швидше? — цікавимося.

— Знаєте, в такій справі наввипередки не побіжиш. Але, звичайно, ми порівнюємо, оцінюємо роботу одне одного. До того ж і зустрічі в нас бувають досить часто. Можливо, щось краще у рівненців, а щось — у хмельничан. Але що стосується модернізації станції, то, певен, рівних нам просто немає. Все, що сьогодні є кращого в галузі, — стоятиме на нашому блоці. Переконати всіх, що це саме так, було надзвичайно складним завданням. Адже будівництво розпочиналось ще в сімдесяті роки минулого століття. І якщо завважити, що тоді блок був практично змонтований, можна було б зробити висновок: не запущений реактор уже застарів на кілька десятиліть.

Спираючись саме на такі твердження, дехто намагається зупинити будівництво ще й тепер. Звичайно, ми також не уникли гострого запитання: як можна казати про безпеку, коли застаріла навіть технічна документація, за якою споруджували другий блок? Але господарів це запитання не спантеличило, вони «пресу читають і знають, що їм інкримінують такий гріх». В атомників інша позиція.

Справді, стіни другого блока простояли чимало часу. Але «сьогодні ніхто їх не буде зносити, як не робили цього, наприклад, чехи. Між іншим, у нас є висновок незалежних європейських органів, який спростовує «чорні картини», намальовані вашими колегами. Не стіни визначають безпеку. Автоматизована система управління і захисту — ось що дає станції право на життя», — пояснив Олександр Євгенович.

Ми мали справді унікальну можливість побувати не просто у так званій брудній зоні нового реакторного відділення, а й заглянули в шахту. Зовсім мало часу залишилось до того моменту, коли туди завантажать ядерне паливо. Для відвідувачів металеві двері приблизно в півметра завтовшки зачинять назавжди. Перевантаження палива здійснюватиметься автоматично. Багатоступенева система захисту відгородить усіх від тієї страшної сили, що буде схована в цій шахті. Після пережитого Чорнобиля, здавалось, навіть вигляд порожньої у кілька десятків метрів шахти мав би спричинити не дуже приємні відчуття. Дивно, але такого не сталось. А на запитання, чи нам було не страшно ходити по станції, заглядати в усі шпарки та потаємні куточки, ми одностайно відповіли — ні. Можливо, чорнобильський синдром почав потроху відступати. А може, все побачене переконувало в тому, що атом — це не тотальне лихо. Це наша успішна економіка. Якщо, звісно, мобілізувати його в «робітника, а не солдата».

Юрій Самойлюк, котрий супроводжував нас по обох блоках, ще донедавна працював заступником начальника обласного управління екології та природних ресурсів. Кому-кому, а йому добре відомі природоохоронні проблеми. Але тепер такого активного захисника ядерної енергетики, як він, треба ще пошукати. І не тому, що швидко змінив погляди — переконаний: безпечнішої енергії, ніж ядерна, немає. І наводив різні приклади мирного співжиття природи й АЕС у Франції та Англії.

Кожен може по-своєму ставитися до всіх цих тверджень. І нас найбільше агітували не слова, а те, що з Нетішина сьогодні ніхто не тікає, не вивозить своїх дітей, не лякається тридцятикілометрової зони. Навпаки, тут вважають престижним жити в місті і працювати на станції.

— Можна багато розповідати про безпеку станції, і це буде не дуже переконливо. А можна просто сказати, що кілька тисяч людей працюватимуть, у буквальному розумінні слова, за кілька метрів від реактора, і претендентів уже набагато більше, ніж робочих місць. Не думаю, що навіть досить непогані заробітки переважають у них над почуттям власної безпеки. Отже, атому все-таки можна і потрібно довіряти, — зауважив Олександр Смишляєв.

«Чому ж тоді закрили ЧАЕС? — перепитали ми. — Тільки з політичних причин?» — «Ні, не тільки. Критерій один — безпека. А саме з цим були проблеми на ЧАЕС. Там бракувало коштів на гарантування безпеки, і ця реальна технічна причина не могла замаскуватися жодною політикою. Якщо ми не вкладатимемо гроші в цю справу, і нас закриють...»

Наостанку директор запевнив, що хмельницькі атомники готові до найповнішої прозорості, аби громадськість їм повірила так, як вони самі вірять у свій фах. Днями ХАЕС відкриває веб-сторінку, яка «фонитиме» не «базарними рентгенами», а інформацією про справжній стан справ на станції.

Своя зірка Нетішина

Напевно, міста енергетиків дуже схожі між собою. Бо хоч би якими архітектурними чи іншими особливостями вони наділялися, все одно їх образ і долю визначає одне — станція. Багато гостей, котрі раніше побували у Прип’яті, кажуть, що вона дуже подібна до Нетішина. Та й Горинь, на якій стоїть Нетішин, несе свої води у Прип’ять.

Раніше така схожість нікого не дивувала і не насторожувала. Тепер енергетики не люблять згадувати про неї. Навпаки, нетішинці свято вірять, що їхнє місто народилось не під чорною, а зовсім під іншою зіркою.

— Приїжджі завжди відзначають світлу, чисту ауру міста — теплу, щиру, доброзичливу, — розповідає ще зовсім молодий за стажем міський голова Микола Панасюк.

Кажучи відверто, нам було приємно з ним спілкуватися. І тому, що відчувалась у ньому щира захопленість своїм містом, людьми. А ще тому, що Микола Васильович у недалекому минулому — наш колега. Десять років редагував газету управління будівництва ХАЕС «Енергобудівник». Не так часто наш брат журналіст пробивається до «солідного крісла». Шлях Панасюка теж був непростий. Почасти тому, що конкуренти так уперто наступали на п’яти, що і сам майбутній міський голова, і його дружина, котра довгий час пропрацювала завідувачкою міського відділу освіти, враз опинилися без роботи. А ще тому, що ніколи не приховував своїх політичних симпатій до Юлії Тимошенко.

Хоча для нетішинців така симпатія цілком зрозуміла. Як ми вже зазначали, енергетики переконані, що саме вона поклала перші цеглини у справу відродження станції, проте позиція така не збігається із загальнодержавною. Що означає йти курсом, котрий різниться від стовпового шляху, відомо.

Втім, і Панасюк, і вся його команда намагаються не політизувати ні свою роботу, ні життя в Нетішині. Проблем, клопотів, щоденних турбот у майже 35-тисячного міста вистачає і так. Щоправда, більшість із них як з’являється, так і розв’язується на станції. Хоча за статистикою в місті працює чотири промислові, кілька десятків приватних підприємств, проте майже 97 відсотків валової продукції виробляє ХАЕС. Що казати про Нетішин, коли і для області атомники дають майже третину валу.

Потрапити на роботу на станцію — означає розв’язати багато проблем. Середня зарплата — більш як 1,7 тисячі гривень — мало не в десять разів вища, ніж по області. Тому не дивуєшся, що нетішинці тільки й живуть пуском другого блока.

А от стерти нинішню прірву в добробуті, що «розверзлася» між енергетиками і, скажімо, міськими бюджетниками, — це і є найбільший головний біль міської влади. А ще — безробіття, особливо серед жінок. А ще — житлові проблеми. А ще — частка соціальної інфраструктури міста, котра донедавна фактично перебувала під патронатом станції. Сьогодні енергетики, зайняті будівництвом, просто неспроможні нести на собі додатковий фінансовий тягар. Більшість об’єктів, котрі раніше були в оперативному управлінні ХАЕС, тепер передано у власність громади. Такому багатству можна радіти. Ще б до нього і грошей у бюджет — на утримування...

Звичайні проблеми звичайного міста з усіма його фінансово-комунальними клопотами, яких тисячі по всій країні. Але з однією особливістю: тут вірять, що енергетика все-таки вийде на визначений для неї рівень. І не хтось, а самі нетішинці збудують і свій блок, і своє місто, і своє життя.