Події 1956 року: Андропов і кухарка Габсбургів

— У 1956 році я працював у військово-історичному архіві, котрий і до сьогодні розміщується у фортеці (в Буді. — Авт.). Того дня, коли студенти зайняли фортецю, я був на чергуванні. Події розгорталися дуже швидко. Архів евакуювати не встигли. А це — історичні пам’ятки, матеріали центрального, нашого військово-історичного і церковного архіві. І прийняти бій означало поставити під загрозу найцінніші історичні документи. Оскільки я був єдиним військовим, що перебував у той момент у фортеці, то вирішив розпочати перемовини зі студентами й радянськими військовими, щоби не допустити зіткнення. Танкова бригада, якій наказали взяти фортецю, була з України, з Проскурова. На жаль, не пам’ятаю прізвища капітана. Але з’ясувалося, що за освітою він теж історик. І цей офіцер зрозумів важливість збереження архіву Угорщини. Ми домовилися: якщо студенти розберуть барикади і розійдуться, то бою не буде.

— Я їм усе пояснив, і вони погодилися. Адже студенти — люди недурні. Щоправда, несподівано з’ясувалося, що просто залишити фортецю вони не можуть. Треба одержати дозвіл від... британського військового аташе. Але хоч би як там було, барикади почали розбирати. І раптом з’явилася одна людина, прізвище якої я, звісно ж, знаю, але називати не хочу. Тепер вона мешкає в Британії і вважається великим патріотом Угорщини. Разом з нею прийшло ще декілька осіб, працівників фабрики. Вони були озброєні і ручними гранатами закидали українських добровольців, що допомагали розбирати барикади. Я порахував — загинуло 92 особи, ще більше поранених. А потім облили все бензином. І коли радянські війська відкрили вогонь у відповідь, почалася пожежа. В результаті згоріла майже третина архіву. Деякі студенти намагалися втекти. І тоді, чорт забирай, ці негідники почали стріляти по своїх. Мене також хотіли розстріляти, але я зумів врятуватися... Це був справжній терор стосовно людей, котрим ледь виповнилося 16—17 років. Коли збирали трупи (а загинуло 35 осіб), то з’ясувалося, що більш як половина, а може, й дві третини, померли не від снарядів. А на озброєнні радянських військових не було ні гранат, ні автоматів...

І я вважаю просто за необхідне, щоби на цьому місці було відкрито меморіальну дошку в пам’ять про угорських студентів і тих 92 українських військових, котрі загинули, намагаючись врятувати Національний архів Угорщини.

— А що ж той чоловік. Він зумів сховатися?

— Так. Мене просили, щоб я його назвав. Але я вирішив не мстити. Потім в Англії його вважали національним героєм. На Заході тоді багато писали, що «росіяни розстріляли архів запалювальними гранатами», яких там і близько не було. І взагалі в багатьох документах тих часів багато неправди. Але я кажу вам те, що бачив на власні очі.

А ще хочу розповісти про іншу історію, в якій також брали участь українські військові. Через два дні мене попросили бути перекладачем. Планували таємну операцію щодо арешту священиків Будапешта.

— Саме в цей час зник кардинал Міндсенті. Раніше його було заарештовано, засуджено до тюремного ув’язнення. Але після приходу до влади прем’єра Імре Надя кардинала разом з багатьма політв’язнями було амністовано. І ось коли за грати потрапив уже Надь, кардинал зник. Як з’ясувалося згодом, він переховувався в посольстві США. Але Москва про це не знала. І щоби якось виманити Міндсенті, вирішили взяти в заручники священиків. Це означало початок громадянської війни. У цей момент я зрозумів: у моїх руках дуже багато. Тому попросив відстрочку, пояснивши, що багато днів не бачив матері. Вона хвилюється. А по сусідству з матір’ю мешкала одна старенька — Ельжбет Мумкачі. Колись вона працювала кухаркою дружини останнього угорського короля Карла ІV — Зіти. І королева, пішовши до монастиря, подбала, щоби старенька не залишилася без даху і їжі. І через церковні канали підтримувала зі своєю колишньою куховаркою зв’язок.

Я добре знав цю жінку. Часто допомагав їй по господарству. Тим паче що для мене, як історика, дізнатися про життя Габсбургів від головної людини на їхній кухні було дуже цікаво.

— Так. Через деякий час мене запросили на зустріч з церковним керівництвом. Священики уповноважили мене вести переговори з радянськими військовими і виступати від їхнього імені, щоб не допустити громадянської війни. З цим я і прийшов до військових. І пояснив: якщо ви хочете, щоб в Угорщині ще багато років із-за рогу стріляли в радянських солдатів, заарештуйте священиків. Якщо ви хочете, щоби церква звернулася до парафіян і закликала повернутися до мирного життя —треба йти на компроміс.

— Так. Адже позаду був сумний досвід заборони греко-католицької церкви в Західній Україні, арештів і знищення українських священиків. Вийшло, що зробивши висновки зі своїх помилок, військові не повторили їх у нас. На щастя для Угорщини. На нещастя для України... Друга особа в католицькій церкві Угорщини архієпископ Грьоз видав церковний циркуляр, і угорські священики почали закликати своїх співвітчизників до миру. До речі, Юрій Андропов, котрий був тоді послом СРСР в Угорщині, потім подякував мені за посередництво і сказав, що це було найправильніше рішення. Ми з ним тоді добряче випили...

І знаєте, про що я щойно подумав. Було б добре, якби про цю історію дізнався Отто Габсбург, син короля Карла ІV. Якби не його мама і не її кухарка, хто знає, в який бік повернула б історія Угорщини.