Через їдку млу та міліцейські заслони ми добиралися до свого місця під Новоградом-Волинським на Житомирщині. Коли о дванадцятій вся Україна з прапорами вишикувалась на трасах у живому ланцюзі єднання, скупо, хоч ненадовго, сяйнуло сонце. То був знак природи: нічого важливішого за єдність для України немає.
Тоді ще слово «харизма» не намуляло язики і ніхто не знав, що власну державу рухають не виступи на мітингах, а щоденна мурашина робота задля неї.
Зоя Діденко, голова Хмельницького міського товариства української мови, стояла поруч зі мною. Вона помітно вирізнялася серед гурту рухівців області. Була і зуміла залишитися тим магнітом, що притягує і єднає українство не лише міста Хмельницького.
У діда Івана і кіт заговорить
— Бог при мені, а я при ньому, — любив повторяти Зоїн дід Іван Діденко. Він один на все село умів (і не боявся!) читати псалтир. Йому було байдуже, як ставиться влада до нього, церковного хориста. Знав, що хору Кирила Стеценка до смерті не покине. Тут, на хуторі Дивин, неподалік од Брусилова на Житомирщині, літургія у виконанні Стеценкового хору прозвучала вперше українською мовою.
Коли знайшлася внучка, дід із бабою понесли її до Бога. Глибокими снігами, потай, із Турбівки в Лисівку. Батько бідкався: тільки б не дійшло до райкому, що секретар з ідеології Діденко похрестив дитину!
А дід ліпив не будь-що — українську душу. Хазяйновиту, добру, чуйну. Сам такий був. Як упирався він, господар, проти колгоспу, добровільно на Сибіри просився! Доки не побачив, як плачуть відібрані у нього, «куркуля», коники...
А ще душа мала бути мудра, не ледача, вимоглива до себе.
— Просту задачку не подужаєш? — виказував онучці Валі. — Її навіть кіт розуміє. Ану-бо, котику-воркотику, скажи: мав ти жінку?
Дід міцно затис котячого хвоста межи колін. «Ма-ав!» Зоя ледве стримує сміх.
У заборонених кольорах
Виростаючи в маминій бібліотеці, Зоя мріяла вивчити Шекспіра в оригіналі. Старенький паровозик привіз золоту медалістку в столицю.
На романо-германському, куди дівча вступило, частіше звучав «общепонятный». Зоя говорила українською. А якось у Новобіличах купила фінську яскраву блакитно-синю спідницю та жовтий гольф. Зривала очі обновою подругам. Затим викликали в деканат. Незнайомий у цивільному допитувався: звідки вона, хто батьки, діди-прадіди, чому одягнула такий екзотичний ансамбль. Порадив оторопілій кращій студентці групи формувати справжні естетичні смаки.
Одного дня вона гордою поставою в заборонених кольорах прикувала до себе погляд юнака із сусіднього філфаку. «Це було кохання з першого націоналістичного погляду», — зізнається Валерій Марченко. Майбутній в’язень духу. Він-то відав, що це за барви, бо походив із професорської родини.
Перша юнацька любов виявилася для Зої усвідомленням любові до України. Мати Валерія Ніна Марченко не раз зітхає:
— Валерка все одно обрав би у житті той самий шлях, у кінці якого могла бути лише мученицька смерть. Якби вийшла за нього, тепер би я мала онуків.
Коли вже працювала в Київському музеї Тараса Шевченка, Валерій часто повертав сюди і приводив друзів: «Проведи екскурсію для Рауля Чілачави!»
— Валерій був для мене зразком, і коли він хвалив мою роботу, це укріплювало думку, що живу правильно.
То були часи, коли тюрми і табори були напхані елітною українською молоддю, як пироги маком. Доля покоління не обминула Валерія Марченка і його подругу. Але про це вже — ціла книга «Листи до матері з неволі».
«Якось я, наче танк...»
Оселившись 18 років тому в Хмельницькому, знайшла місце викладача англійської в профтехучилищі №7.
— З моєї сутності, з моєї природи ніхто не міг витруїти українство, — згадує Зоя Олександрівна. — Тому я всюди звертала увагу на те, що української майже не чути.
Це коробило душу не одній Зої Діденко. Та не кожен має такий сильний громадянський дух, щоб насмілитися боротися чи протестувати.
— Якось я, наче танк, добулася до прекрасного письменника Миколи Магери. Як створити товариство на захист рідної мови, спитала? Той подумав, чи не підіслали мене бува. Але, на щастя, вже вставала над Україною зоря незалежності. Підтримав редактор обласної молодіжки Василь Горбатюк. Так народилося міське товариство української мови імені Тараса Шевченка, що продовжило традиції «Просвіти».
У «собачій конурі» в житловому будинку тіснилося воно, поки пані Зоя не скористалася візитом всесвітньо відомих бандуристів під керівництвом Віктора Мішалова. «До радянської влади міста Хмельницького» було написано звернення, і влада, інтуїтивно поважаючи цю жінку за її стійкість, віддала для «Просвіти» та створення Народного дому колишій будинок соцзабезу.
Досі єдиний на Поділлі Народний дім відкрився в день Покрови Пресвятої Богородиці, 14 жовтня 1992 року. Ми сидимо в його світлиці між портретів великих українців, і наші помисли підносяться до неба: поможи, Боже, творити для України добро. Скільком людям приходила в цих стінах така ж сама думка! Скількох тут настигало прозріння!
Одного разу переступив поріг старий відставний полковник, попросив «справжню» книгу про УПА. І зник надовго. Коли повернувся — подякував, що на старості літ дали осягнути правду. «Как нас оболванивали!»
Зоя Діденко почала свідомо робити свою Україну в обласному центрі із такого звичного для всіх тепер свята святого Миколая. Спочатку в дитсадку «Веселые ребята», яким керувала дружина військового, російськомовна Алла Ковтін. Тепер це садочок «Котигорошко», він базовий у «Просвіти», Алла — активіст осередку.
«Націоналістку Діденко разом з попами гнати подалі від шкіл і садків» — така була вказівка. З томиками Олекси Воропая, подарованими друзями з Німеччини, Зоя прийшла на радіо. І генеральний директор телерадіокомпанії Анатолій Трачук доручив їй створити цикл передач про народні звичаї. А з радіожурналістом Валерієм Висоцьким відкривала заборонені імена земляка Івана Огієнка, героїв Крут. Їй дзвонили, проклинали, матюкали, лякали Сибіром. І дякували. Так з’явилося ім’я хмельницької просвітянки Зої Діденко, яке збирає біля екранів чи приймачів тисячні аудиторії.
Народний дім ще з початку 90-х став осередком інтелектуальної елітної української думки. Видано понад 20 книг, тут відбулося національне самоусвідомлення тисяч юнаків та дівчат. Жодна відома людина, приїхавши в Хмельницький, не минала його. Тут гостювали патріарх Філарет, екс-президент України в екзилі Микола Плав’юк, народні артисти України Василь Зінкевич, Анатолій Горчинський, вчені Анатолій Погрібний, Микола Тимошик... Поет Іван Драч подарував чудову візитку: «В Народний дім ідемо залюбки, в Народнім домі твориться народ!»
Навколо Зої,навколо Віри...
Доля не дала Зої власної родини. До самого кінця батько так і не зрозумів свою «навіжену» доньку. Найближчою по крові і по духу була і залишилася молодша сестра Валентина, нині львів’янка. Зате Зоя Олександрівна наділена даром знаходити рідню у вселюдському, планетарному масштабі.
Зоя Діденко очолює Комітет міжнародних зв’язків і поріднених міст, структуру самоврядну, унікальну і цілком європейську, яка народилася завдяки місцевій ініціативі, без дозволу, без розпорядження згори. Тепер у Хмельницького 11 міст-партнерів в усіх куточках земної кулі. Зої Діденко та Михайлові Чекманові випало представляти не відому світові Україну там, де про неї ще й не чули, і вони дбали про авторитет держави та нації.
На міжнародній конференції «Шляхи інтеграції України в Європу» цю роботу було оцінено дуже високо і названо Хмельницький містом, яке вже дуже вдало інтегроване в Європу через свої поріднені міста. А хмельничани відчули практичну користь. Тут вперше реалізовано проект партнерства шкіл та отримано навчальними закладами комп’ютерні класи від партнерів ще задовго до початку комп’ютеризації шкіл в Україні, налагоджено обмін учнями та вчителями.
Уся ця титанічна робота під силу лише людині-патріоту, державнику, представнику еліти нації. І ця праця оцінена: Зоя Діденко нагороджена орденом святого Володимира Великого другого ступеня, вона почесний професор Національної академії прикордонних військ, не раз відзначена міською владою. А Зоя взяла на плечі ще одну ношу — стала помічником народного депутата України Віталія Олуйка.
Ми зустрілися, щоб домовитися про об’єднання зусиль у боротьбі за український теле- та радіопростір, очищення його від «Вікон», «Прання», низькопробних фільмів, що дебілізують націю, надто молодь, запровадження національних програм. Активісти у Кам’янці і хмельницькі просвітяни отримують одні й ті ж відписки. У світлиці створеного Зоєю дому, де особлива аура, де панує дух церковно-урочистої аскетичності, національної величі, під чиїм дахом живе гурт громадських організацій, вогнем пече: як далі йти в державі, що досі не стала українською?
