довелося кілька місяців відстоювати в суді
Вал неякісного товару, який заполонив базари, навчив багатьох покупців бути обережними і навіть розсудливими. Хмельничанин Михайло Киреєв вважав себе людиною досвідченою, коли пішов вибирати черевики. Біля вуличних рядів не зупинявся, а одразу попрямував до ЦУМу. Думав, що коли там товар дорожчий, то якісніший.
Вибирав не з дешевого, сподіваючися, що ціна все-таки відповідатиме якості. 275 гривень здавалися сумою цілком достатньою, аби проходити в новій парі хоча б один сезон. Але про всяк випадок все-таки вирішив попросити у продавця чек.
Дівчина пояснила, що її хазяїн працює за єдиним податком і не має касового апарата, тож ніякого чека бути не може. Саме таку відповідь дадуть вам більшість продавців взуття і на базарі, і в неспеціалізованих магазинах, де торговці орендують приміщення. Заручитися можна хіба що чесним словом. Але куди його прикладеш? Киреєв виявив кмітливість, попросивши продавця поставити підпис просто на коробці. Жодної юридичної сили такий «документ» не міг мати. Втім, саме він пізніше відіграв вирішальну роль.
Яке було розчарування, коли після першого дощу нові черевики, розлізлися просто на очах. Не дивно, що за кілька днів Киреєв у тому самому відділі в
ЦУМі, демонстрував неякісний товар. Наш герой попросив, щоб йому замінили пару. Погоджувався навіть на дорожчу модель.
Продавець не відмовила, але одразу повідомила, що вона людина наймана і без хазяїна нічого вирішити не зможе. Розмова з хазяїном стала другим етапом на шляху до захисту прав споживача. Якби на коробці не було вже згадуваного підпису, ніхто і слухати не став би про обмін. Адже довести, що покупку зроблено саме тут, було б неможливо. А на зауваження, що капці виявилися дірявими, власник магазинчика відповів категорично: така модель, такі її властивості, і він за це відповідальності не несе. Єдине, що він порадив невдасі-покупцеві — добре змастити черевики кремом, тоді, мовляв, і волога буде затримуватися.
Киреєва така відповідь просто образила, і він принципово вирішив довести справу до кінця. Після невдалої розмови написав офіційного листа з вимогою повернути гроші. Тоді хазяїн зробив новий випад —зажадав експертизи, котра підтвердила б неякісність товару. Побачити дірки можна було і неозброєним оком. Як і переконатися, що туфлі «течуть». Але коли справа дійшла до суду, всі аргументи виявилися малозначущими, а вимогу відповідача треба було виконати.
Така експертиза заслуговує на окрему увагу. У невеличкому містечку чи райцентрі провести її навряд чи вдасться — потрібна спеціальна лабораторія і фахівці. Хмельничанам пощастило, тому що при Технологічному університеті Поділля діє випробний центр із сертифікації. Для технологів-взуттєвиків, яких готує цей навчальний заклад, така експертиза не становить особливої складності. Але є інша проблема. Наш герой виклав зі своєї кишені майже 55 гривень за її проведення. Сума не така й велика, та для пенсіонера, студента чи безробітного може виявитися неподоланним бар’єром.
Після кількох місяців очікування, доброго десятка судових засідань нарешті були розставлені всі крапки над «і». Продавця зобов’язали повернути гроші за дірявий товар, відшкодувати вартість експертизи й усіх судових витрат і... заплатити 50 гривень за завдану моральну шкоду. Покупець відстояв свої права. Але якою ціною?
Варто додати, що провести експертизу, написати позовну заяву до суду допомагало хмельницьке товариство споживачів. І перемогу в суді можна назвати спільною. Проте якщо хтось наважиться пройти цим шляхом самотужки, то важко сказати, чи подолає він його.
Хмельницький.
