Щоб опинитися в кабалі, необов’язково виїжджати за кордон. Чимало наших співвітчизників спробувало, який на смак хліб заробітчанства в межах свого містечка чи села. Ось кілька історій із батрацького життя.
Від цибулі плачуть очі
Коли у селі закрили дитсадок, Галина залишилася без роботи. Спробувала влаштуватися у школі, адже мала вищу педагогічну освіту, та не вдалося. Пішла проситися на пошту, а там скорочення. У будинку престарілих — те саме. Про реорганізований колгосп і говорити нема чого. Від нього залишилися лиш обдерта контора та порожні коровники. Хто молодий, подався на заробітки. Галинин чоловік, Петро, також поїхав з товаришами до Москви. Найняли їх будувати дачу якомусь бізнесменові. Потім — другому, третьому. Через рік хлопці повернулися додому. А Петро залишився. Писав, що хоче ще заробити грошей. А потім і писати перестав... Залишилася Галина одна з двома дітьми-школярами. Батьки в неї вже померли, а стара свекруха, яка жила по сусідству, нічим їй допомогти не могла. Перед початком навчального року жінка з сільради оголосила, що для тих, хто не має грошей підготувати дітей до школи, є робота. Галина зраділа й разом з сусідками, котрі також стояли на «біржі», пішла записуватися на роботу. Однак на жінок чекало розчарування. Орендарі-корейці, котрі вирощували на полях їх сільгосптовариства цибулю, запропонували за збирання натуроплату. Побідкавшись, молодиці все-таки погодилися. Як-не-як, гадали, а за зароблену цибулю вторгують копійчину. Осінь видалася холодна й мокра. Потрапивши під дощ, Галина застудилася. Проте роботу не кинула. Щодня за виконання норми орендарі видавали батракам відро цибулі. А це у перерахунку на гроші 4—5 гривень. За тиждень Галина принесла додому 6 відер цибулі. У неділю повезла приробіток на базар і продала за 28 гривень. Купила дітям зошити та й повернулася додому. У середині вересня різко похолодало. Корейці підганяли людей — боялися, щоб не примерз їхній врожай. Цибулю зносили в кагати, а потім вантажили на машини. Працювали з семи ранку до семи вечора. Від важких відер у Галини лопнули на долонях пухирі. Забинтувавши дома руки, вона знову йшла вдосвіта на поле... Сусідки, які трохи походили до орендарів та й покинули «поденщину», порадили Галині не продавати восени цибулю. Тепер вона, мовляв, дешева, а навесні ціна її підскочить. Колишня вихователька дитсадка прислухалася до бувалих односельчанок. За осінь вона заробила не один мішок цибулі. Щоб добре збереглася, розстелила її шаром на горищі. Цієї весни зібралася Галина на базар. Піднялася на горище і почала перебирати цибулю. Чим більше відкидала вбік гнилих головок, тим рясніше вмивалася слізьми. З великої купи цибулі неушкодженою лишилася пригорща. Гірко й боляче стало на душі. За що вона гнула спину на заїжджих орендарів? За що терпіла приниження?
У «килимового» барона
Після банкрутства своєї ПМК Микола залишився без роботи. А вмів теслювати, мурувати, слюсарювати. Однак хоч куди влаштовувався: у приватну будівельну фірму, на державний завод, на автопідприємство — всюди або платили мізер, або тільки нараховували гроші на папері. Коли й дружину скоротили на фабриці, главі сім’ї довелося збиратися в дорогу. Син і донька, близнята, закінчували школу і їх потрібно було десь учити. Поїхав Микола на заробітки до Чехії. Влаштувався на будівництві. Однак і там йому не поталанило. Нелегальних робітників почали висилати з країни. Повернувся невдаха додому. Відремонтував свої старі «Жигулі» й почав працювати за наймом. Тоді й познайомився з циганською родиною. Її глава займався торгівлею килимів. Микола за його дорученням почав їздити на своїй машині в Білорусь за товаром. За кожне відрядження платили по сто гривень. Негусто, звичайно, однак і цьому заробітку чоловік був радий. Хоч працював, як кажуть, за п’ятьох. Якось повертався Микола з Мінська. Завантажені вщерть «Жигулі» з причіпом благополучно перетнули кордон і рухалися в напрямку Хмельницького. Несподівано за одним із сіл дорогу Миколиній машині перепинив мікроавтобус. З нього вийшли четверо молодих циган і зажадали від водія перевантажити товар. Мовляв, черкаський барон щойно зателефонував до них і наказав залишити килими у Хмельницькому. Чинити опір було безглуздо. Микола повернувся додому ні з чим. Господар і слухати не захотів про своїх хмельницьких родичів. Він погрожував Миколі розправою, позовом до суду. Однак сказав: якщо той віддасть свої «Жигулі» —його залишать у спокої. Розпрощався заробітчанин з циганською родиною лиш після того, як таки «подарував» машину барону-шахраю.
Палаточники
Сергій Іванович, колишній екстра-токар верстатів з числовим програмним керуванням разом із сином Антоном, випускником фізмату, на базарі старожили. Вони —палаточники. Але не власники їх, а «конструктори». Щоранку забирають вони зі складу купу брезенту та залізяччя і «конструюють» на базарі ятки. За кожну поставлену вранці і складену в полудень торгову точку господар-в’єтнамець платить батькові й синові по три-п’ять гривень, залежно від величини ятки. Спочатку Сергій Іванович з Антоном могли скласти лише чотири палатки. Згодом набили руку й почали розкладати-складати по п’ять кожен. Гроші отримували непогані. Однак працювати на морозі чи у хуртовину до мокрої сорочки — довго не протягнеш.
Так і вийшло — Сергія Івановича звалив радикуліт. Частину грошей, що заробили, довелося потратити на лікарню. Антон ходив на базар, але сам встигав поставити лише чотири ятки. Коли батько одужав, хлопець влаштувався реалізатором з продажу замків. Тепер вони працюють поруч, але нарізно. Сергій Іванович, як і раніше, встає о п’ятій ранку. Без сніданку (дома дружини немає, подалася на заробітки в Італію), їде велосипедом на базар. Бере возика й починає навантажувати. Через годину-півтори приїжджає Антон. Розкладає в палатці товар, допомагає батькові. Коли приходять перші покупці, Сергій Іванович може поснідати. Тут-таки, на базарі, бере чай, півдесятка пиріжків. Потім стає торгувати замість Антона. Хлопець полюбляє випити вранці капучіно з тістечком. За зароблені гроші батько з сином погасили комунальні борги, котрі було сягнули за кілька тисяч гривень, придбали новий телевізор, відеомагнітофон. Антон навіть користується мобільним телефоном. Однак турбує сьогодні Сергія Івановича інше. Незабаром йому на пенсію. Яка вона у нього буде? Скільки? Не платитиме ж йому в’єтнамець. Хоч працює він у нього три роки без відпустки й вихідних. Яке майбутнє в Антона? Не торгувати ж йому з університетським дипломом на базарі все життя...
Черкаська область.
