«Михайлівка... Чарівна квітка степу, ніжна, непоказна, але така живуча й магічна», — так сказала письменниця Наталя Могилевська про районний центр Запорізької області. Михайлівка — край білих акацій і вишневих садів. Тут абрикоси ростуть уздовж доріг, як у Києві — каштани. Михайлівщина завжди була і є сільськогосподарським краєм, славиться добірним пшеничним зерном. А ще — добрими, щирими, працьовитими людьми, про яких — наша розповідь.

 Михайлова корчма

Двісті років тому тут був дикий степ. Високі трави наповнювали духмяними пахощами повітря, зігріте гарячим південним сонцем. Цим степом, там, де нині села Орлянка, Тимошівка, селище міського типу Михайлівка, пролягав чумацький шлях.

Одного разу йшли тим шляхом запорозькі козаки. Зупинилися перепочити. Одному з них, Михайлові Чудновському, так сподобалася ця місцевість, що він вирішив залишитися тут. Збудував корчму, викопав колодязь, щоб було чумакам де відпочити, випити кухоль свіжої прохолодної води. А вода в тому колодязі була прозора і, здавалося, навіть солодка. Чумаки охоче зупинялися в Михайловій корчмі. Так і народилася назва майбутнього села — Михайлівка.

Невінчані

У Михайлівці почали селитися гайдамаки — учасники народно-визвольної боротьби проти польсько-шляхетського гніту та українського кріпосництва. Вони будували свої курені вздовж балки Єдикорінь та на берегах річки Молочної. Царський уряд не дуже пригнічував їх, але й не визнавав. А поселення розросталося, і не визнавати його вже стало неможливо, треба було узаконити. Поселенці одружувалися, утворювали сім’ї, але церкви в них не було, їх ніхто не вінчав. Вони були невінчані, а отже, законом не визнані. (На території колишнього михайлівського колгоспу «Пам’ять Леніна» досі є куток, який називають «невінчанка»).

На початку 1810 року громада купила дерев’яну церкву в Токмаку, і 30 травня того ж року її освятили. Відтоді село визнано офіційно. А 30 травня 1910 року Михайлівка гучно святкувала своє 100-річчя.

Районний центр

Розросталася Михайлівка швидко й бурхливо. Її населення на початку XX століття становило 26 тисяч осіб. Тут було понад 100 торговельних точок, майже 20 початкових шкіл, гімназія, міністерське училище. В центрі села довго існувала так звана «стометрівка» — на ній вечорами прогулювалися закохані. З одного боку від неї стояв собор Покрови Пресвятої Богородиці, а з другого — ряд торговельних закладів, серед яких і знаменитий магазин «Зінгер». Річ у тім, що за указом Катерини ІІ ці місця активно заселялися німцями — назви німецьких сіл (Карлсрує, Райхенфельд, Фрідріхфельд та ін.) зберігалися аж до 40-х років XX століття. У магазині «Зінгер» ремонтували швейні машини. Чи не в кожній оселі мали швейну машину «Зінгер».

Чимало змін зазнала на своєму віку Михайлівка: то вона була волосним центром, то її приєднували до того чи іншого району. І лише 7 березня 1923 року постановою ВУЦВК було створено Михайлівський район з центром у с. Михайлівці. Селищем міського типу село стало аж за 42 роки — у грудні 1965-го.

Війна

На початку жовтня 1941 року фашисти без бою увійшли до Михайлівки (запеклі бої велися лише в Тимошівці). Окупація тривала 2 роки і 23 дні. Партизанського руху під час окупації в селі не було, але діяла патріотична група, члени якої таємно слухали повідомлення Радінформбюро, а потім поширювали новини в листівках під назвою «Правда про війну». 11 членів цієї групи фашисти розстріляли. А всього вони стратили 285 жителів району. Чимало їх загинуло і на фронтах Великої Вітчизняної.

Коли почався наступ Радянської Армії, фашисти основні свої сили підтягли до хутора Канадського Роздольської сільради і там чинили опір. За визволення хутора Канадського п’яти воїнам було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. На території Роздольської сільради, у степу, нині стоїть обеліск, на якому викарбувано імена загиблих у бою за визволення району.

27 жовтня 1943 року гітлерівці залишили Михайлівський край. Нинішньої осені район відзначатиме 60-річчя визволення від фашистських загарбників.

Свята й будні

Можна уявити, яка красива буде Михайлівка в день свята!

У березні район урочисто відзначав своє

80-річчя. Звучав гімн України, а потім — гімн району (ну який ще район у нашій країні має власний гімн?). Були і нагороди, і надання звання Почесного громадянина району (до речі, ним також став народний депутат України Станіслав Кирилович Стребко), і подарунки. Потім, як завжди, — концерт у Будинку культури. А пізно ввечері в небо над таврійським степом злетіли і розсипалися різнокольорові вогні святкового феєрверка.

У районі вміють не тільки відпочивати, а й сумлінно, з насолодою працювати. Як запевнив заступник голови райдержадміністрації Сергій Передерій, починаючи з 1998 року, заборгованості у зарплаті серед бюджетних установ немає. На моє запитання, як їм це вдається, Сергій Васильович лаконічно відповів: «Постійно працюємо з керівниками підприємств та установ».

Район перший в області з розпаювання землі. На Михайлівщині активно йде приватизація підприємств (їх уже є 23), створюються сільськогосподарські кооперативи та фермерські господарства.

«Ми живемо тут»

Головний напрям фермерського господарства «Таврія-Скіф» — овочівництво. Тут збудували кілька теплиць, де вирощують розсаду, а потім висаджують її у відкритий грунт. Під овочі відведено 100 гектарів, на яких вирощують помідори, капусту, огірки, буряки, моркву, є трохи баштанних культур (дині, кавуни). До речі, насіння господарство закуповує в Голландії, в фірмі «Nunems», дилером якої є «Таврія-Скіф».

— Усі овочі вирощуємо без зрошення, — розповідає Олег Каліман, директор фермерського господарства. — Вирощування овочів на багорних землях, тобто без поливу, дає нам змогу одержувати відмінної якості помідори, огірки, капусту. На овочевих полях ми практично не працюємо плугом, у нас безвідвальна технологія, боремося за максимальне збереження вологи в грунті. Помідори, вирощені на зрошуваних землях, ніколи не матимуть таких смакових якостей, як ті, що дозрівали на багорних землях. Нашу вітамінну продукцію — овочі та черешні (у господарстві 30 га черешневого саду. — Авт.) — добре знають і з задоволенням купують у Дніпропетровську, Донецьку, Сумах, Чернігові, Києві...

Вирощують у господарстві також пшеницю, соняшник. Мають свій млин, олійницю, пекарню. Торік урожайність пшениці становила 40,5 центнера з гектара.

Зі своїми пайовиками господарство розраховується продукцією або грошима — за бажанням селянина. Кожен із майже 200 пайовиків одержав торік за свої п’ять—шість гектарів, зданих фермерському господарству в оренду, тонну ячменю, 800 кг пшениці, 28 кг олії, 100 кг борошна, 40 кг макухи.

— Отже, ви своїх пайовиків не ображаєте. Вони задоволені? — запитую.

— Ми місцеві, ми живемо тут. З цими людьми щодня зустрічаємося. Кого тут ображати? І навіщо? — дивується Олег Анатолійович. — Знаємо потреби кожного і прагнемо допомогти. Настав час орати городи — зорали кожному. Ми випікаємо хліб із власної пшениці на власній пекарні. Спеціальна машина везе хліб для продажу, а заодно розвозить і нашим пайовикам. Кожен протягом року одержав 100 хлібин.

У Олега Калімана такі самі, як і він, енергійні помічники — головний інженер Віталій Юрченко та начальник відділу з питань переробки сировини Сергій Чиж. Усі молоді: років 30—35. Здається, додай їм до їхніх 1200 гектарів ще кілька тисяч, вони й з ними впораються.

З ланів «Таврії-Скіфу», та й навіть з автомагістралі Москва—Сімферополь, видно роздольську сільську церкву. До неї йдуть люди не тільки з довколишніх сіл, а й із сусіднього, Василівського, району, бо всі дуже поважають панотця Олега.

— То, може, вам допомагає близькість церкви? — запитую в Олега Калімана.

— Хочете — вірте, хочете — ні, — усміхається він, — але якось у нас сталася така історія. Виїхав трактор у поле, пройшов метрів з десять і зупинився. Полагодили. Знову пройшов метрів з десять і знову поломка. Ідемо до батюшки Олега. Він молитву прочитав, землю освятив — до кінця лану трактор більше не зупинявся.

Але, як мовиться, роби, небоже, то й Бог допоможе. Мабуть, такий підхід до справи у мого наступного героя.

З міста в село

Віктор Кириченко був міським жителем, працював інженером-наладчиком у Запоріжжі. На моє запитання, як він зважився змінити міське життя на сільське, Віктор Миколайович відповів так:

— У мене був оклад 130 гривень і 40 відсотків премії. Я все життя шукав таку роботу, яка давала б змогу прогодувати сім’ю. Тому, коли дозволили створювати сільськогосподарські кооперативи, вирішив взятися за цю справу. 500 гектарів нам виділила держава в довічне користування, а 600 гектарів —орендовані землі.

В очолюваному Віктором Кириченком сільськогосподарському підприємстві «Світанок» сіють пшеницю, ячмінь, соняшник, незначні площі відведено під кукурудзу. А оскільки займаються ще й тваринництвом, то вирощують кормові культури: буряки, кукурудзу на силос, гарбузи. Мають свиноферму на 300 голів, зі своїм репродуктором.

— Для свиней і поросят корми готуємо самі, — ділиться досвідом Віктор Миколайович. —Вони в нас збалансовані, харчовими добавками не користуємося. А прирости — 900 грамів щодоби. Торік вирішили: купимо кілька корів, щоб підгодовувати поросят молоком. А потім зрозуміли: все одно треба і доярку мати, і тваринника, тому почали збільшувати стадо.

Нині у «Світанку» 50 корів, але, як сказав Віктор Кириченко, шлейф, що тягнеться за коровами (бички, телички), потребує розширення фермських приміщень. Реконструювали свинарник і корівник, почали будувати літні табори для корів, готують приміщення для молодняка великої рогатої худоби, споруджують ангар на 1300 квадратних метрів.

— На підприємстві трудяться понад 40 осіб, — каже голова кооперативу. — Я маю думати про те, як забезпечити людей роботою і заробітком, умовами праці, як досягти прибутку і при цьому мати задоволення від роботи і нормальні гроші. Хочеться, щоб я міг платити своєму агрономові відповідно до його кваліфікації і вкладу в підприємство. Адже ми тут працюємо від зорі до зорі, без вихідних. Ми давно відійшли від товарних відносин — у нас вони грошові. Зі своїми пайовиками ми розплачуємося грошима.

Так і хочеться сказати: по-міському будує свою діяльність голова «Світанку». Він не боїться взяти в банку кредит, розплачується зі своїм колективом, одержує прибуток, повертає гроші банку і знову бере кредит. Бо, пояснює, якщо хочеш розвиватися, будувати нові ферми, то треба думати, де взяти для цього гроші.

Є у «Світанку» і проблеми. Це — реалізація продукції, особливо тваринницької.

— Не розумію, — обурюється Віктор Миколайович, — як можна завалити країну імпортним м’ясом, якщо є достатньо вітчизняного, до того ж якіснішого?! Раніше ми здавали свинину закупівельникам, але тоді ціна була сім—вісім гривень за кілограм. А тепер — три гривні. Це ж смішно! Ми вирішили самі реалізовувати свою продукцію.

— Хотілося б відчувати себе господарем на землі, — додає агроном Олексій Якович Чигарев, — а ми тут наче тимчасові. Сьогодні нам дали в оренду цю площу, а завтра що буде? Адже можуть віддати іншому орендаторові. А нам хотілося б працювати на перспективу...

Повертаючись зі «Світанку», я думала: як добре, що є люди, котрі хочуть працювати на землі. Було б ще краще, якби були закони, котрі забезпечували б для цього умови.

Скільки зерна район «з’їдає» щодня?

— У сільському господарстві, в зоні «ризикованого» землеробства, все добре бути не може, — наче відповідаючи на мої роздуми, сказав Микола Архипович Шаламов, голова правління міжрайонного підприємства матеріально-технічного забезпечення, депутат обласної ради.

Микола Архипович має всі підстави так казати, бо набув чималого досвіду роботи в цій галузі. Райагропостач (так скорочено називають це підприємство) створено на базі колишнього об’єднання «Сільгосптехніка» 1983 року. Основний напрям роботи — матеріально-технічне забезпечення сільського господарства. Це — запчастини до тракторів, комбайнів, автомобілів, пально-мастильні та будівельні матеріали тощо.

— Усе це ми закуповуємо, а потім постачаємо та реалізуємо господарствам, — розповідає Микола Шаламов. — Але починали ми з землі. Взяли невелику площу, на якій вирощували пшеницю, соняшник, овочі. Продукцію реалізовували Росії, Білорусі, країнам Прибалтики. Там нас знають як надійних партнерів. Пізніше нам дісталися поливні землі, ми збирали непогані врожаї овочів. Але продавати їх у час «пік» не було сенсу — ринок перенасичений продукцією. Наприклад, ціна кілограма капусти — 10 копійок. Який господар погодиться на такі умови, якщо він лише за одну сортову голландську насінину тієї самої капусти заплатив 20 копійок? Ось тоді ми й вирішили придбати холодильник. Він виявився надто енерговитратним — майже 10 тисяч гривень щомісяця платили за спожиту ним електроенергію. Ми поїхали до Німеччини, придбали там відповідне обладнання і замінили ним старе. Тепер у холодильнику об’ємом 4000 кубічних метрів зберігаємо овочі, фрукти, ягоди.

Спочивати на лаврах у райагропостачі не збираються — планують збудувати цех з перероблення овочів.

— А яке в районі становище із зерном? Чи вистачить до нового врожаю? — запитую.

— Зерно в районі є, — запевнив Микола Архипович. — Але в одному господарстві його тисяча тонн, а в іншому — п’ять. Наш район щодня «з’їдає» 12—13 тонн зерна.

Так, апетит у району непоганий, і спільними зусиллями влади та сільгоспвиробників потреби населення забезпечуються.

Коли «Мрія» стає дійсністю

Нова прикмета райцентру — труби газопроводу вздовж вулиць: мешканці Михайлівки активно газифікують свої оселі. Райдержадміністрація подбала про те, щоб газ було підведено до селища.

Провадиться газифікація методом народного будівництва. Що це означає? Жителі вулиць збираються, проводять збори, на яких створюють товариство або кооператив, пишуть статут і реєструють його в селищній раді. Члени товариства за власні кошти замовляють проектно-кошторисну документацію і знаходять підрядника, який виконуватиме роботу. Коли будівництво газопроводу закінчено, комісія за участю представників селищної ради і Токмацького управління газифікації приймає роботу.

— Торік у райцентрі було зареєстровано 31 товариство, — каже заступник голови селищної ради Юрій Михайлович Кириченко. — Здано в експлуатацію майже 20 кілометрів газопроводу на суму понад мільйон гривень. Ще активніше ця робота ведеться нинішнього року. Вже зареєстровано 13 товариств, які охоплюють 118 будинків.

У селищній раді підрахували: якщо будинок розміром 8 на 10 метрів з побутовими приміщеннями, то виходить, що користування газом людині в 3,7 разу дешевше, ніж опалювання вугіллям чи дровами. А ще й побутові зручності — ні диму в будинку, ні копоті. Господарі самі регулюють температуру обігріву приміщень.

— Зверніть увагу, які назви дають кооперативам їх учасники: «Мрія», «Вогник», «Прогрес», «Тепло», — звертається до нас Юрій Михайлович. — Це свідчить про те, що люди зацікавлені в газифікації. Михайлівка, до речі, найактивніша в області у цій справі.

Переходять на індивідуальне газове опалення і мешканці багатоквартирних будинків.

— Якщо квартиру приватизовано, то вибір системи опалення — право власника, — пояснює Юрій Кириченко. — Людям малозабезпеченим — інвалідам Великої Вітчизняної війни, багатодітним сім’ям — обіцяв допомогти заступник голови Запорізької облдержадміністрації Микола Володимирович Байрак. А він — людина слова, якщо береться за справу, то виконає.

Сімейний лікар

Одна з головних турбот голови райдержадміністрації Василя Івановича Юрченка — охорона здоров’я жителів району. Мабуть, тому Михайлівка перша в області запровадила сімейну медицину.

Однією з перших на нову систему роботи перейшла лікар Віра Олександрівна Гурова. Вона закінчила лікувальний факультет Запорізького медичного університету, а інтернатуру проходила вже з сімейної медицини. На моє запитання, в чому саме переваги медичного обслуговування по-новому, Віра Гурова відповіла:

— По-перше, ми територіально наближені до людей. Моя дільниця розташована довкола амбулаторії. По-друге, зручний графік роботи і для пацієнтів, і для мене. З 8-ї до 12-ї години я приймаю хворих в амбулаторії, а потім відвідую удома дітей з підвищеною температурою, старих людей, тих, що мають хронічні захворювання. Спочатку за мною було закріплено 800 осіб, а нині —1346. Мене забезпечили транспортом — обласний відділ охорони здоров’я виділив кожному сімейному лікареві автомобіль «Таврія». Викликають мене до хворих і пізно ввечері, інколи і вночі.

Віра Олександрівна не відмовляє нікому — сідає за кермо і мчить на виклик. Мало того, їй часто допомагає чоловік. Він хірург, працює в лікарні, але якщо комусь із пацієнтів дружини потрібна хірургічна допомога, то ніколи не відмовляє.

Лікар знає особливості відносин у сім’ї, соціальний рівень родини, знає, на що хворіли його пацієнти, чи є спадкова патологія. Отже, тепер лікар ближче до своїх пацієнтів не тільки територіально...

Нещодавно голова райдержадміністрації Василь Юрченко був у Києві на презентації проекту ТАСІС із сімейної медицини. Намічено подальші заходи. Отже, можна сподіватися, що невдовзі кожний житель району матиме свого лікаря.

Тут готують кадри для району

Вище професійне училище № 52 — перше в області й одне з кращих у країні. Училище готує працівників із чотирьох спеціальностей, які конче потрібні району, а саме: 1) тракторист-машиніст широкого профілю, слюсар-ремонтник, водій категорій «В» і «С»; 2) електромонтер з ремонту та обслуговування електрообладнання сільгоспвиробництва та водій категорій «В» і «С»; 3) кухар-пекар і 4) оператор комп’ютерного набору.

Директор ВПУ-52, депутат обласної ради Віктор Костянтинович Удовиченко — людина творча, ініціативна. Він вирішив так: навіщо задарма спалювати бензин на полігонах, навчаючи учнів керувати трактором чи комбайном? Тому на виділених 314 гектарах орної землі та 400 гектарах орендованої учні разом з викладачами почали по-справжньому вирощувати зернові культури.

А хіба можна навчити випікати хліб людину, яка тільки з власного конспекта знає, як це робиться?

— Насамперед, — розповідає Віктор Костянтинович, — за виручені від реалізації вирощеного врожаю гроші купили пекарню, три ротаційні печі і все необхідне обладнання: шафи, тістоміси, борошнопросіювачі. Тільки на купівлю млина та реконструкцію для нього старого приміщення витратили 300 тисяч гривень. Але ці гроші ми заробили самостійно. До речі, училище протягом останніх трьох років заробляє від 800 тисяч до 1 мільйона гривень щороку. Це дало нам змогу придбати нову сільськогосподарську техніку. Своїм учням ми даємо відмінну технічну підготовку і створюємо для них усі умови для набуття необхідних навичок. Ми вирішили показати переваги замкненого циклу: від оранки грунту до випічки хліба.

Виручені кошти дали змогу обладнати для учнів гімнастичний зал вартістю 82 тис. грн., три комп’ютерні класи (в них вкладено 110 тис. грн.) з усім належним обладнанням та кондиціонерами.

Найкращих своїх випускників училище направляє на навчання до Одеської академії харчових технологій, до Мелітопольського університету, до запорізьких технікумів, повністю оплачуючи їхнє навчання. Дехто вже здобув вищу освіту і приступив до роботи у своєму районі.

І ще. Недавно Віктор Костянтинович Удовиченко найняв для своїх вихованців хореографа. Випускники ВПУ-52 мають бути не тільки висококласними спеціалістами, а й вихованими людьми.

«Наймолодша структурна одиниця»

Якщо в населеному пункті є дитсадок і там звучить дитячий сміх, якщо в тому дитсадку цього року стало хоча б на одну дитину більше, ніж торік, — отже, тут є на що сподіватися в майбутньому.

Дитячий садок «Ромашка» колись вважався колгоспним, нині перебуває у комунальній власності Любимівської сільської ради. Але директор сільськогосподарського виробничого кооперативу імені Чапаєва, депутат обласної ради Володимир Васильович Бесараб дбає про малюків так, ніби це його головний обов’язок. У колективному договорі підприємства так і записано: «Допомога дитсадку». «Це наша «наймолодша структурна одиниця», — так називає своїх підопічних Володимир Васильович.

— Що значить допомагати дитсадку? — запитує завідувачка Лариса Федорівна Мартиненко і сама відповідає: — Кошти виділяються, а віддачі — жодної. Тільки добра, чуйна людина розуміє, що, дбаючи про дітей, вона закладає фундамент нашого майбутнього.

Був час, коли колгоспи розформовували, дитсадки закривали, грошей не було не тільки на зарплату вихователям, а навіть для того, щоб нормально нагодувати дітей. Володимир Васильович Бесараб підтримав тоді «Ромашку» і нині допомагає: то килим подарує, то телевізор, то холодильник.

— Ми вижили, — каже завідувачка, — і живемо добре. Харчування наших діток чудове. Голова СВК відпускає для них і м’ясо, і молочні продукти, і овочі та фрукти. А на свята завжди накриває солодкий стіл, дарує малюкам іграшки. Починаючи з нинішнього року, в нас працює хореограф. Батьки наших вихованців заклопотані своїми проблемами — у них городи, гектари, паї. А дітей хочеться залучити до культури.

— Якщо жінка відпрацювала в нашому господарстві не менше двох років, — каже Ніна Миколаївна Кузьменко, голова профспілкового комітету СВК імені Чапаєва, — то, народивши дитину, одержує від кооперативу допомогу в розмірі 500 гривень.

Чуйне ставлення до матерів відіграє, мабуть, не останню роль у тому, що в Любимівці намітилася тенденція до збільшення народжуваності.

Краю мій!..

Михайлівський край живе, трудиться, розквітає. Підростають діти, здобувають освіту і часто повертаються додому, щоб тут жити й працювати. Про свої мрії, про рідну землю і дорогий серцю край розповіли школярі Михайлівщини у книзі «Люблю тебе, єдина Україно! Люблю тебе, Михайлівський мій край!», виданій за сприяння заступника голови Запорізької облдержадміністрації Миколи Байрака. Є в цій книжці ось такі рядки, написані учнем Михайлівської гімназії Станіславом Косенком:

Люблю той край, де я живу

(Його не описати!..),

І рідну вулицю свою,

І нашу білу хату.

Люблю, коли цвітуть сади

І парки зеленіють,

Коли ідуть рясні дощі

І буйні вітри віють.

Михайлівка моя цвіте...

І маю я надію,

Що скоро справдиться моя

Велика давня мрія...

Хай здійсниться твоя мрія, дорогий Станіславе! Хай справджуються всі ваші найзаповітніші мрії, шановні жителі Михайлівського краю!

 

Михайлівський район

Запорізької області.