Мовне питання і стратегічний вибір України

Так, тяжкі соціально-економічні труднощі, що їх переживає більшість українських родин, позначаються на шкалі цінностей пересічного громадянина. Сьогодні питання соціального і навіть фізичного виживання для нього набагато актуальніше за все інше. Але в такому разі влада, представляючи інтереси народу, мала б подбати хоча б про те, щоб звільнити обтяжених повсякденними турботами громадян від зайвого дискомфорту, пов’язаного, в тому числі, і з проблемою мови. Бо інакше виникає цілком резонна підозра, що ті, хто говорить про «неактуальність» мовного питання, воліли б бачити його завжди «відкритим», щоб спекулювати на проблемах народу і тримати суспільство у постійній штучній напрузі.

Якщо підсумувати всі підходи і пропозиції, накопичені за десятиліття суперечок і обговорень, існують дві концепції розв’язання мовного питання в Україні.

Перша має на увазі, що єдиною мовою, яка користується законодавчим статусом і державною підтримкою, буде українська мова. На розвиток цієї ідеї лунають пропозиції про жорсткішість мовного режиму — адміністративне переведення на українську мову навчання у всіх навчальних закладах, мовлення ЗМІ, проведення громадських заходів, спілкування посадовців з громадянами тощо. Іншими словами, формальне панування державної мови має охопити всі сфери життєдіяльності. Решті мов, можливо, залишиться місце хіба що в приватному житті громадян.

Ні, я не згущую барви. Тому що саме за таким сценарієм пішла реалізація «одномовної» концепції в тих регіонах, де її взяли до виконання. У західних областях України, та й то не в усіх, залишилося всього кілька шкіл з російською мовою навчання. Атмосфера нетерпимості до всього російського визначила масовий вихід з регіону росіян і російськомовних мешканців. Тепер по той бік Збруча їх залишилося менше половини від чисельності 1989 р. А були це в основі своїй кваліфіковані фахівці в різних галузях промисловості. Чи не тому начисто розвалилася індустрія Західної України (на відміну від інших регіонів), а мільйони галичан і волинян, залишивши родини, подалися на заробітки за кордон?..

Друга концепція розв’язання мовної проблеми від самого початку ставить питання інакше: не «або українська, або російська», а «і українська, і російська». Форма закріплення рівного статусу двох найпоширеніших в Україні мов може варіюватися: від затвердження державного статусу української й російської мов до вільного функціонування російської мови нарівні з українською за рішенням органів місцевого самоврядування.

Супротивники двомовності стверджують, що закріплення державного статусу за російською мовою призведе до збереження другорядних позицій української мови і фактично узаконить домінування в усіх сферах однієї мови — російської.

Добродії націонал-патріоти не можуть усвідомити одну просту річ: значення української мови для народу визначається не кількістю шкіл, театрів чи книгарень, де домінує українське слово, а виключно якістю, духовною й культурною цінністю цього продукту, буде це навчання, аудіокасета, фільм чи періодичне видання. Огляньмося на пройдене: чи багато користі принесла політика українізації? Чи підвищився попит на українське слово? Чи вдалося компенсувати втрату російськомовного інтелектуального продукту настільки ж якісним україномовним? Ні й ще раз ні! Це визнають навіть самі діячі ура-патріотичної спрямованості, що й на 14-м році офіційного домінування української мови здіймають вселенське виття про «русифікацію». А тим часом те, що галицькі націоналісти називають русифікацією, буде це спад попиту на україномовну книжкову і газетну продукцію чи зниження авторитету україномовного кінематографа, естрадного мистецтва, — все це результати їхньої руйнівної діяльності.

В української мови немає гірших ворогів, чим її надто завзяті захисники. Тому що все нав’язуване силою зустрічає природну і справедливу відсіч. Чиновницький безум перетворив мову Тараса Шевченка та Лесі Українки на знаряддя примусу, на символ офіціозу, що з ним пов’язують весь негатив держави. Можна з упевненістю сказати: в Українській РСР, якій приписують «жахи русифікації», українська мова займала більш почесне місце і користувалася більш ефективною підтримкою держави, аніж тепер, у незалежній Україні, володіючи статусом єдиної державної мови!

Присутність російської мови в Україні не є результатом якоїсь міфічної «русифікації», «колонізації» нашої країни, і навіть не визначається фактом проживання в Україні мільйонів уродженців Російської Федерації чи їхніх прямих нащадків. Суть у тому, що російська мова є настільки ж корінним і природним засобом спілкування жителів України, настільки ж місцевим і самобутнім явищем, плодом творчих зусиль нашого народу, як і мова українська. Аж до 19-го століття східні слов’яни, предки сучасних росіян, українців і білорусів, формували єдину літературну мову.

Незалежно від політичних перипетій і державних кордонів, українська інтелектуальна еліта брала активну участь у розвитку загальноросійської «книжної» мови, збагачуючи церковнослов’янську основу місцевим колоритом. Великий внесок у розвиток мови й літератури східних слов’ян зробило українське православне духівництво і київські вчені. За граматиками Лаврентія Зизанія і Мелетія Смотрицького в 17-18 століттях навчалися в школах по всій Русі. Видатним центром розвитку східнослов’янської, загальноросійської словесності була Києво-Могилянська колегія. Випускник київської братської школи Єпіфаній Славинецький, запрошений за патріарха Никона до Москви, став одним з перших російських філологів, автором «Лексикону греко-слов’яно-латинського» і «Лексикону філологічного». Основу виробленої українцями книжної мови продовжували розвивати Кантемир, Тредіаковський, Ломоносов, Державін, Пушкін і вся плеяда великих російських письменників 19-го століття.

Знаючи ці цілком доступні факти, легко зрозуміти, чому російською мовою писали Микола Гоголь, Володимир Короленко, чому по-російськи написаний прозовий доробок Тараса Григоровича Шевченка і його щоденники. Адже тільки дрімучий дурень може відмовитися від своєї, створеної працею своїх предків мови на догоду політичній дурості, купити квиток — і піти пішки, на зло кондукторові. Адже навіть Михайло Драгоманов, авторитет і в націоналістичних колах, писав: «У героях Тургенєва ми, українці університетського виховання, пізнаємо самих себе: там наші почуття, наші думки, наша психіка! Я маю сказати, що чув навіть від деяких галичан, неупереджених народовців, які познайомилися з Тургенєвим або в оригіналі, або в перекладах, у тому числі й галицьких, і які казали, що «ще не читали нічого їм такого рідного, як твори Тургенєва».

Повертаючись до питання, порушеного на початку статті: чому ж усе-таки мовне питання не знаходить свого розв’язання, — візьму на себе сміливість стверджувати, що головну роль у цьому відіграє аж ніяк не слабкість чи сила аргументів тієї чи іншої сторони. Справа в тому, що вибір мовного шляху є насправді стратегічним вибором України її геополітичного майбутнього.

Формування української літературної мови стало реальністю набагато пізніше. Українська мова зовсім не є антагоністом російської мови, хоча процес її розвитку був із самого початку штучно політизований силами, зацікавленими в ослабленні єдності східних слов’ян, на якій завжди ґрунтувалася міць Російської держави —історичної форми продовження Русі.

Впорядковані літературні форми, урятовані від невиправданих запозичень, українська мова здобула тільки після утворення Української РСР. Саме з радянським періодом вітчизняної історії пов’язаний розквіт української словесності, створення багатої сучасної лексичної бази української мови, нагромадження небаченого доти обсягу україномовної інформації.

З величезним жалем можна констатувати, що влада незалежної України, як звичайно, разом з водою вихлюпнула і дитину. За період з 1991 року в сфері розвитку української мови, її наукового фундаменту і привабливого іміджу не вдалося зробити і сотої частки того, чого досягла Радянська Україна.

У практику незалежної України не ввійшли такі позитивні моменти досвіду, як інтенсивний розвиток української мови, оточеної кваліфікованою турботою держави, поряд з повноцінним функціонуванням мови російської. Органи влади УРСР набагато ефективніше створювали умови для вивчення української мови, ніж сучасні українські чиновники. Згадаймо: за Радянського Союзу українську мову вивчали в усіх без винятку школах республіки. І школи ці давали дуже високий рівень освіти.

У зв’язку з цим поставмо собі питання: чому в школах України російську мову не вивчають як обов’язковий предмет? Хіба російська мова перестала бути для десятків мільйонів громадян нашої країни повсякденним засобом спілкування? Хіба російська мова для України менш значуща, ніж англійська? Чи українцям її важче вчити, ніж німецьку або французьку?

Насправді дві концепції розв’язання мовного питання символізують роздоріжжя, на якому застрягло наше суспільство. Куди і з ким рухатися? У фарватері Заходу в ролі почту світового гегемона, обслуговуючи його економічні інтереси дешевою сировиною, робсилою і територією для утилізації відходів? Такий геополітичний вибір нерозривно пов’язаний з відмовою від будь-яких натяків на зв’язок зі східнослов’янською цивілізацією, з Російським Православ’ям і російською мовою як корінними сполучними ланками Росії, України й Білорусії. Бо інакше «європейський вибір» України нелогічний, необґрунтований і має вигляд відвертої авантюри властей предержащих, чим він насправді і є.

Однак уся логіка української історії і нашого сучасного життя, сповненого труднощів і поразок, підказує, що єдиним вектором геополітичного розвитку України, при якому вона відбудеться як повноцінна держава, а її народ знайде гідне існування, є інтеграція з Росією, Білорусією, іншими державами євразійського простору. Тут для України уготоване місце, адекватне її історичній, духовній, економічній і ментальній специфіці. Розворот державної політики в цьому напрямку автоматично знімає всі протиріччя, що обтяжують нині українське суспільство, всі штучні стопори, які блокують його динамічний розвиток.

Становище російської мови в Україні слугує лакмусовим папірцем, індикатором наявності чи відсутності історичної пам’яті, здорового глузду й перспективного мислення в правлячої еліти держави. Тому питання про надання російській мові офіційного статусу, яке порушує Всеукраїнське об’єднання «Спадкоємці Богдана Хмельницького», важливе і принципове. Це — не «окремість». Це — стратегія!