Дума про землю

То це не метафора, а факт: Україна володіє «контрольним пакетом» світових запасів чорнозему. Він сягає майже 68 відсотків від усього грунтового покриву держави. «Ріки та річечки, що перетинали степи, — читаємо тепер в істориків, — перепади температури в різні пори року, пекуче літнє сонце сприяли формуванню тут гумусу. Віковічні густі трави, які навесні виростали вище вершника, в спекотну літню пору висихали і обсипалися на землю, постійно вдобрювали її і збільшували запаси неповторного гумусу. Ці повні таїнства старання природи завершували річки своїми весняними повенями, які прискорювали перегнивання трав і збагачували грунти найрізноманітнішими органічними речовинами та сполуками...»

Але чи й не застереженням для нас, дедалі частіше думаю я, лунає висновок добре відомого Василя Докучаєва про те, що дивовижний і унікальний чорнозем «є результатом надзвичайно щасливого і дуже складного комплексу цілої низки фізичних умов, і в існуючих нині ніде на земній кулі навіть за мільйони років не зможе більше утворитися такий благодатний, який становить корінне і ні з чим незрівнянне багатство»? Сприймати так слова славетного грунтознавця спонукають обставини. Вже сотні, тисячі гектарів земель у нас еродовані і виснажені, переущільнені, заболочені і оглеєні, розбалансовані за вмістом біогеохімічних речовин та енергії, а практично 80 відсотків тих, що залишаються в обробітку, також не уникають деградації. Навпаки, ця деградація посилюється. А головне, що вміст гумусу саме останніми роками зменшився на один відсоток і сьогодні у 2—3 рази нижчий від оптимального. Щорічні втрати гумусу, які в середньому становлять 600—700 кілограмів з гектара, вже давно за межею припустимого. Природного відтворення майже не відбувається, а це не що інше, як наближення до краху. Тієї родючості наших чорноземів, якою вони славилися в минулому, фактично вже немає.

Настав, вважаю, час прямо заявити, що аграрному сектору економіки України сьогодні випадає вирішувати, що робити з ним на «розваллях» наявних сільгоспугідь? Сучасний стан сільського господарства на переломному етапі його розвитку в зв’язку із запровадженням ринкових умов господарювання та приватновласницьких відносин потребує кардинальних змін в організації виробництва на основі нових підходів до систем самого землеробства і структури землекористування. Про повернення до так званого інтенсивного індустріального землеробства, гіркі плоди котрого ми тепер, по суті, пожинаємо, про продовження сучасного екстенсивного не може і йтися. Якщо в другій половині минулого століття, як ми пам’ятаємо, на кожну калорію енергії в тих урожаях, які збирали, витрачалося 10 калорій енергії у вигляді мінеральних добрив, пестицидів, техніки та обробітку і це скінчилося катастрофою для агросистем, то традиційні, звичні, проторені перспективи справді не для нас. Але як бути? Що далі?

Я дійшов висновку, що передусім мусимо шукати сміливість перебирати на себе розв’язання багатовікової і чи не найдраматичнішої дилеми, яка хвилювала всі земні покоління і цивілізації — орати чи не орати? Не менше сорока останніх віків люди на планеті обробляють грунти чимось подібним до плуга і самим плугом і весь цей час сумніваються, правильно вони роблять чи ні?

Увесь час багатьом не давала спокою думка, що сама природа ніколи не застосовувала плуга, відтак ніколи глибоко не перевертала верхній шар поверхнею донизу. Однак це не заважало їй буяти, квітнути і плодоносити. Ще древній Пліній Старший у своїй «Природній історії» застерігав, що «під час вирощування злаків та ж самісінька земля виявиться родючішою щоразу, коли їй давати відпочинок від обробітку». Потім багато знаних агрономів різних часів, народів і країн твердили те саме. Що глибока оранка — жахлива помилка, а плуг —найстрашніше, що придумало людство. Український агроном позаминулого століття Іван Овсинський писав: «На незайманих степах, яких людина не спаплюжила глибокою оранкою, природа без чилійської селітри родить таку щедру рослинність, яку жоден прихильник глибокої оранки виростити не в змозі, хоч би він штучні добрива використовував і возами. Прихильники глибокої оранки виявляються уже безсилими і перед вітровою та водною ерозією і в протистоянні з посухами».

Орати землю людство заходилося для того, щоб якомога більше виробляти продуктів харчування. І чи від переляку страждати від недоїдання та голоду, чи від бажання неодмінно отримувати гарантовані та пристойні врожаї зупинитися в цій справі ніяк не може. Ще в студентські роки я дізнався, що існує давня книга мудрого європейця з назвою-попередженням — «До того, як помре природа». В ній автор безумством і безглуздям та приреченістю родючості землі на погибель називає «знищення дикої природи та переорювання поверхні земної кулі винятково з метою одержання швидкої вигоди». Це все одно, що пиляти гілку, на яку виліз смакувати її райські плоди.

Поверхневі 5—8 сантиметрів грунту, тим паче «диких», — справді диво. Розгорніть опале листя в чагарниках та лісах, подовбайтеся на луках, де десятиліттями росте трава, яку ще й не косять, — там і там земля масна та тривка. Хай і дощі не випадають, а вона ліпиться, наче тісто. Бо зберігає в собі вологу протягом усього сезону. А тепер згадайте: з осені глибоко приорана солома навесні вивертається на поверхню практично цілою. Вона не перегниває — на глибині не вистачає кисню. А від соломи, яка залишалася заробленою неглибоко, після зими й сліду не знайти. Чому так, секрету, зрештою, немає: поверхневий обробіток — це завжди мульчувальний обробіток. Який подрібнює, застилає і перемішує поверхню рослинними рештками — майже таке відбувається і в природі. Рештки під впливом опадів і атмосфери перепрівають і потім усе літо оберігають грунт і від пересихання, і від перегрівання. Краще від матінки-природи робити це нікому не дано.

Під час зустрічей з виборцями, телефонних «гарячих» ліній, у листах ставлять одне й те саме болюче запитання до віце-прем’єра з питань АПК І. Кириленка, голови Комітету Верховної Ради України з питань аграрної політики та земельних відносин І. Томича, керівника фракції Аграрної партії України К. Ващук та інших народних депутатів України — про надзвичайні кліматичні події, що відбуваються нині в центральній частині, на півдні та сході України: «Що робити?» чи «Що можна ще зробити?», щоб уникнути надалі проблем, які постають під час засухи. Відповісти на це запитання можуть підприємства, які використали досвід Канади з управління вологою.

Старші віком пам’ятають, скільки дотепів точилося свого часу навколо полтавського «дивака» Федора Моргуна, який запроваджував так званий безвідвальний обробіток. Голова Дніпропетровської обласної державної адміністрації М. Швець підтримав новатора. Тому сьогодні Федір Трохимович серед консультантів потужної агрофірми на Дніпропетровщині «Агро-Союз», котра шостий рік практикує поверхневий обробіток —грунтозахисний і енергоресурсоводозбережний, як його тут називають. Я переконаний, що в «Агро-Союзі» команда фахівців на чолі з керівником В. Хорішком робить те, що вже сьогодні, доки не пізно, має робити вся аграрна Україна. Тут плекається і вимальовується наше майбутнє. Тому не завадить нині і законодавчо зобов’язати наших сільгоспвиробників вести землеробство лише з використанням грунтозахисних, енергозбережних і протиерозійних технологій. Вибору за принципом «або-або» вже не має бути. Тільки гумосозахисний. Для початку можна практикувати деференційований чи змішаний обробіток, коли глибока оранка — тільки під певні культури і через три—п’ять років на одному полі, але колись починати треба. Не забуваймо, що люди на планеті вже застосовують і «прямий висів» — тобто без обробки, безпосередньо по стерні.

Інша річ, що повсюдного поверхневого обробітку буде вже замало, щоб домогтися максимального ефекту у відродженні екологічно-агрономічних і фізичних природних систем. Спустошує, знищує та деградує українські чорноземи ще одне, схоже, притаманне тільки нам, — тотальна розораність земель, найбільша у світі. Ми плугами з року в рік перевертаємо майже 57 відсотків усієї своєї території — такого «досягнення» справді немає ніде. Навіть завелика питома частка ріллі в більшості європейських країн в середньому сягає 26 відсотків. Бо в багатьох розвинених країнах вона набагато нижча — близько 12 відсотків. Треба покласти руку на серце, і, нарешті, визнати, що ми потерпаємо від фатальної невизначеності в розумних співвідношеннях сільськогосподарських угідь і природних, котрі мають оточувати поля. Те, як ми використовуємо свої землі, — це хаос. Як і вочевидь надмірне вирощування просапних культур не веде до добра.

Я згоден з думкою голови Державного комітету з земельних ресурсів України А. Даниленка, що висока розораність і наші великого розміру поля, тим паче на схилах та пагорбах, масове застосування важкої техніки і глибокої оранки, під час якої рослинні рештки загортаються в грунт і його поверхня на тривалий час залишається незахищеною, — все це доречно вітровій та водній ерозії. Не знаю, як де, а на Дніпропетровщині щороку в середньому змивається і видувається майже по 20 тонн «грязюки» і «пиляки» з кожного гектара. Малопомітні «пилові бурі» та «грязеві потоки» ще страшніші від стихійних тому, що вони малопомітні, а насправді не припиняються ніколи. А наслідки очевидні: вісім із кожних десяти гектарів чорноземів сьогодні в Україні є малопродуктивними. Щонайменше 26 мільйонів гектарів орних земель уже однозначно не можна вважати такими, що здатні забезпечувати високі та сталі врожаї. Стан їх посівного шару за фізичними та хімічними властивостями нині далекий від бажаного. А за даними дніпропетровських учених, на глибині 25—28 сантиметрів в грунтах давно створилася й щільна горіхувато-спресована плугова «підошва» завтовшки 10 сантиметрів і більше, яка заважає проникненню вологи та повітря до кореневих систем більшості сільгоспкультур.

Час вилучати розпайовані гектари

В Україні здійснено, не побоюся сказати, рішучу, безпрецедентну і доленосну для всього народу земельну реформу. Реформа відбулася, і це вже факт: дві третини сільгоспугідь нині в приватній власності. Але як не можна було цього не робити, так не можна тепер «за гарячими слідами» уникати і оптимізації площ ріллі. З обробітку доведеться вилучати щонайменше 10 мільйонів гектарів орних земель. Тим паче збиткових для виробництва вже через їх втрачену продуктивність. Зауважу, хоч би чого це нам коштувало. Навіть добровільна згода землевласників передавати свої паї в загальне користування під сінокоси та пасовища не обійдеться без компенсації «добровольцям» втрат. Однак з метою виведення з обробітку значних еродованих та деградованих площ справедливо передбачити і викуп їх у приватних власників.

Світова практика останніх літ підказує, яким чином найдоцільніше розпоряджатися вивільненими з-під сільськогосподарського завантаження масивами. Багато країн розширюють природно-заповідний фонд, створюють національні природні парки і заказники, регіональні та дендрологічні парки, пам’ятники природи і садово-паркового мистецтва, незаймані урочища та балки, лісові насадження тощо. В нас є власні розробки і програми захисту і збереження земель. Ще п’ять років тому одну з таких програм було розроблено в Дніпропетровському аграрному університеті під керівництвом відомого грунтознавця і спеціаліста з рекультивації зіпсованих та порушених господарською діяльністю земель, доктора біологічних наук і академіка Миколи Масюка. В її основу покладено принципи ландшафтного землеробства, які передбачають екологічно збалансоване співвідношення природних та господарських угідь, між окремими угіддями сільськогосподарського призначення і базуються на грунтозахисній системі з контурно-меліоративною організацією територій. За такої системи структура земельних угідь, посівних площ, сівозмінні масиви, поля і робочі ділянки органічно вписуються в природні ландшафти і чергуються з ними. Суцільній розораності дається відставка. На еродованих та малопродуктивних площах здійснюються агротехнічні, лісомеліоративні і гідротехнічні заходи, щоб повернути їм «первісний» вигляд. Отож необхідна і консервація зіпсованих земель — їх залуження і заліснення, перетворення на зони відпочинку, ботанічні заповідники і зоокуточки, на пасовища та сіножаті. Це дасть змогу, по-перше, забезпечити природну рівновагу і захистити землі, зокрема й ті, які залишатимуться в товарному виробництві, від подальшої деградації, відновити і зберегти рослинний та тваринний світ, а по-друге, в інтересах виробництва всі наявні ресурси зосередити на екологічно благополучних частинах територій.

Значні досягнення у рекультивації земель мають на Дніпропетровщині під керівництвом зачинателя і фундатора цієї практики Миколи Бекаревича. За більш як 35 останніх років здійснено величезний обсяг науково-дослідницьких і випробувальних робіт з відновлення родючості там, де кар’єри, рудники, шахти, терикони і шламосховища, просідання і заболочення грунтів. Це у Криворізькому залізорудному басейні і вугільному західному Донбасі, навколо марганцевих і титанових копалень. Підібрано 32 сільгоспкультури, 20 сортів винограду, плодових і ягідних дерев та 15 видів лікарських рослин, які можна вирощувати на, по суті, заново створених землях. Ще прийнятніше перетворювати рекультивовані ділянки на лісово-паркові зони. Особливо якщо зважити, що тільки в нашій області більш як 200 тисяч гектарів порушено гірничо-видобувною та іншою виробничою діяльністю. По Україні їх у кілька разів більше. Час розробляти і негайно братися за реалізацію загальнодержавної програми з рекультивації зіпсованих промисловістю земель. Перетворюючи їх передусім на рукотворні оази.

Необхідно негайно приступати й до розробки Генеральної схеми використання земель в Україні, розрахованої щонайменше на 15—20 років. У рамках якої передбачити варіанти землеустрою та землевпорядкування на кожен регіон і навіть на кожен адміністративний район окремо. Скажімо, щодо виведення з обробітку площ, які лежать на схилах три і більше градусів, я не сумнівався б ні на йоту. Але необхідно взяти до уваги і суто економічні чинники, зокрема, потребу у виробництві певної продукції в обсягах реального попиту. Отож треба зважити і на особливості конкретних грунтово-кліматичних зон та агроекосистем, культур та сівозмін, котрі переважають, щоб хаотичному і неконтрольованому виробництву, яке постійно створюватиме ситуацію неконкурентного ринкового середовища, покласти край раз і назавжди. І далі треба забезпечити обгрунтований міжгалузевий і внутрігалузевий перерозподіл земель та динамічний розвій аграрного сектору поряд з територіями особливих природоохоронних, заповідних, рекреаційних та історико-культурницьких режимів їх використання. Що достеменніше ми відтворимо своє середовище таким, яким воно було колись, то краще. Але значну частину виведених з інтенсивного обробітку земель, повторюю, і найдоступніше, і найрозумніше на першому етапі переважно використати під постійне залуження та насадження елементарних полезахисних лісосмуг.

Тим паче, що розширення пасовищ і травостоїв аж ніяк не зайва річ. Навпаки, дуже доречна й з міркувань відновлення родючості наших чорноземів. Кожен мудрий селянин знає: які надсучасні мінеральні добрива ми не вносили б, та органічних ними не замінити. Ще 20—30 років тому за рахунок внесення 6 тонн перегною на гектар втрати гумусу вдавалося компенсувати на 50—60 відсотків, а 8—9 тонн на гектар — і на всі 90 відсотків. За нинішнього дефіциту гумусу та за наявних у нас співвідношень просапних, зернових, кормових та технічних культур щороку треба вносити на гектар не менше 10 тонн органічних добрив. А краще — і більше. Перегноєм чорнозему, як і кашу маслом, не зіпсуєш. Мало хто знає і усвідомлює, що зі скороченням у грунтах вмісту гумусу втрачаються і їхні споконвічні фізично-структурні властивості та згортається, а часом зводиться ледве не нанівець рівень засвоюваності рослинами мінеральних добрив і так званих грунтових рухомих поживних речовин. Тому відродження тваринництва в Україні — це й проблема порятунку вітчизняних чорноземів. Від «колообігу» в природі органіки нам нікуди не дітися. Арифметика така, що поряд з виробництвом м’яса, молока та яєць на душу населення не менш важливе і виробництво перегною на кожен гектар чорнозему. І не важко підрахувати, як необхідне нам поголів’я худоби та птиці. Але я сказав би так: треба, щоб у кожному селі вранці і ввечері було кому мукати, бекати, хрюкати, іржати і кукурікати...

Останні агрохімічні дослідження земель сільськогосподарського призначення радувати нікого, на жаль, не можуть. Справді скоротилися й обсяги застосування мінеральних добрив. Однак те, що врожаї формуються передусім за рахунок природної родючості грунтів — це істина, нехтувати яку вже навіть небезпечно. За найскромнішими підрахунками, щорічно нам потрібно свою землю поповнювати чотирма мільйонами тонн поживних речовин. Але жадана віддача буде лише за умови відтворення необхідного в грунтах балансу гумусу, домогтися якого без органічних добрив просто неможливо.

Щоб отримувати все в достатній кількості, нам у постійному обробітку досить залишити не більше 24 мільйонів гектарів найпродуктивнішої ріллі. Пов’язавши це з уточненням територіального розміщення конкурентоспроможного виробництва у природно-економічних зонах і залежно від ринкової кон’юнктури. Останніми роками питання землевпорядкування і землеустрою, чи не найважливіших складових земельних відносин і організації використання земель, в Україні почали втрачати свою значущість. Отож її треба повертати. Цим уб’ємо і другого зайця — приступимо до проектно-пошукового планування охорони та збереження кращих своїх чорноземів. Адже існує сама проблема ефективного використання орних площ, яку новим землевласникам також необхідно розв’язувати і негайно, а не відкладати на потім. Реалізація потенціалу задіяних земель у вагомі урожаї — завдання із завдань саме нинішнього дня — так треба порушувати питання. І не можна миритися з тим, що скоротилися обсяги робіт з підвищення родючості грунтів, корінного і поверхневого їх поліпшення, введення меліоративних земель — відновлення і реконструкції та розширення зрошувальних і осушувальних мереж.

Нагадаю, що ще недавно в Україні нараховувалося 2 мільйони 330 тисяч гектарів зрошуваних і 3 мільйони 300 тисяч гектарів осушених земель. У них колись було вкладено майже 20 мільярдів гривень — уявляєте? І вони виправдовували себе та слугували страховим фондом держави. Забезпечували практично 20 відсотків виробництва продукції рослинництва. Але економічна криза, розпаювання землі і особливо майна обернулися, на жаль, і руйнацією меліоративних систем та споруд. Урожайність на зрошуваних площах нині знизилася до рівня урожайності богарних, а продуктивність осушених зменшилася в 2—3 рази. І сьогодні, як мені здається, потрібні не лише кошти, а й бажання та рішучість, щоб здолати наслідки фатально накоєного. Останніх чинників не завжди вистачає, щоб упроваджувати прогресивні технології і методи та культуру землеробства загалом. Той самий оптимальний і ретельний обробіток, сівозміни, удобрення, механічна і хімічна боротьба зі шкідниками та засміченістю полів — усе це ази, про які не можна забувати навіть за таких непростих часів, як наші.

І тут я знову повертаюся до того, з чого починав, —до поверхневого обробітку земель. Бо він — вирішальний чинник у відтворенні і збереженні їх природного потенціалу. Підживлювати «зайвий раз» посіви чи сходи, вносити «зайвий раз» мінеральні добрива часто-густо справді зайве. Дивіться, що виходить. Нинішні технології вирощування сільгоспкультур за сезон з використанням техніки передбачають до 30 операцій на полях. Котрі здійснюються зазвичай в умовах або підвищеної — скажімо, навесні, — або, коли це влітку, зниженої вологості грунтів. Раз у раз гасають уздовж і впоперек полями трактори. А вага і сільгоспмашин, і причіпного сільгоспінвентаря зростає, сліди від їх рушіїв, коліс та опор сягають уже 20—30 відсотків тих площ, котрі обробляють. Це фактично знущання над чорноземами.

Інша біда, яка сьогодні також заважає повністю реалізувати можливості орних земель у вагомі урожаї —їх надмірна забур’яненість. Ми всі знаємо, чому це сталося. І що забур’яненість посівів в Україні набула масштабів національного лиха. Але що робити? Знаю, що Українська академія аграрних наук підготувала довготермінову програму очищення земель від бур’янів. Обома руками «за». Але я знаю й те, що саме безплужний та поверхневий грунто- і енергозбережний обробіток, з одного боку, в кілька разів знижує «поливання чорноземів» соляркою, тобто чисельність технічних операцій на полях, а з другого — за 5—7 років гарантує виведення забур’яненості сільгоспкультур. Досвід інституту зернового господарства, який очолює академік Є. Лебіль, дуже цінний. Річ у тім, що поверхневий обробіток завжди провокує швидке й дружне проростання бур’янів. А це те, що треба: їх один раз, потім другий, третій вчасно під корінь чик — і весь клопіт. Уже через рік-два засміченість знижується на очах.

Я реаліст і прекрасно розумію, що речі, про які кажу, потребують неабияких зусиль, знань, терпіння і, звісно, коштів. А село наше ще в стані аграрної реформи, яка воістину змінює увесь спосіб життя, існування і господарювання українських селян. Може, це слушна нагода взятися за розв’язання всіх проблем разом? Бо не сумніваюся, що у вирі непростих перетворень відкладати на кращі часи вирішення ситуації з головним засобом виробництва, що в розпорядженні селян, у жодному разі не можна. Тоді кращі часи просто не настануть.

Прийнятий торік Земельний кодекс для свого втілення справді потребує ще цілої низки суто економічних законів. Однак так само актуально вже сьогодні працювати і над законами про охорону грунтів та їх раціональне використання, захист та страхування родючості чорноземів, статус особливо цінних грунтових масивів і виведення з сільгоспкористування та консервацію деградованих земель. А для початку, вважаю, нам не обійтися без переобліку, агроекологічної паспортизації та сертифікації своїх потенційно дуже родючих земель. І їх, зрозуміло, ретельного впорядкування. Щоб раз і назавжди збагнути, чим ми володіємо сьогодні, а особливо зможемо володіти завтра.

Бо наша земля, як я теж запам’ятав ще з дитинства, може бути доброю матір’ю, а може бути і злою мачухою. Тільки залежить це не від «характеру» чи «вдачі» самої землі, а від того, як ставляться до неї люди. Одвічний закон природи — що землі даси, те від неї й одержиш. А сьогодні до давньої істини можна й додати — як з нею поведемося, так і самі житимемо.

Дніпропетровськ.