І став проти нього Олег

Згадаймо, як про ті давні часи оповідається в «Повісті минулих літ».

972 року, уклавши перед тим мир із греками, плив князь Святослав через дніпровські пороги. Напали на нього печеніги, вбили, зробили чашу із черепа. В Києві став князювати Ярополк, син Святослава. Воєводою в нього був Свенельд. Року 975 син Свенельда на ім’я Лют вийшов із Києва на полювання і погнався за звіром у лісі. Побачив його Ярополків брат Олег, якого Святослав 970 року «посадив у древлян», тобто в нинішньому Овручі, і спитав, хто це. Сказали йому, що то Свенельдич. Напавши, убив його Олег, бо сам полював у тому лісі. З того, як пише автор «Повісті...», й почалася ненависть між братами. Свенельд завжди підмовляв Ярополка піти на брата, бо хотів помститися за свого сина.

Улітку 977-го пішов Ярополк на древлянську землю: «І став проти нього Олег, — пише автор «Повісті минулих літ», — і виступили полками обидва. Почалася між братами битва, і переміг Ярополк Олега. Олег же зі своїми воїнами побіг у місто, назва якому Вручий, а через глибокий рів до міських воріт був перекинутий міст, і люди, стовпившись на ньому, спихали один одного вниз. І Олега штовхнули із мосту в яму. Багато людей попадало туди з конями, і давили коні людей.

Ярополк з мечем вступив у місто Олегове і взяв владу там, і послав шукати свого брата. Довго шукали Олега, проте ніяк не могли знайти. Та ось якийсь древлянин сказав:

— Я бачив, як учора зіпхнули його з мосту.

Ярополк послав туди людей, і витягували трупи з ранку до обіду. А під трупами знайшли Олега. Винесли і поклали його на килимі. Припав до нього Ярополк, плакав над ним і сказав Свенельду:

—Дивися, ти цього хотів!

Поховали Олега в полі біля міста Вручого».

Тепер на тому місці пам’ятник із чорного граніту.

Що було далі? Ще один син Святослава, Володимир, котрий був князем у Новгороді, як почув, що Ярополк убив брата, то злякався і втік за море. Влітку 980-го повернувся він з варягами і передав посадникам Ярополковим:

— Ідіть до брата мого і скажіть йому: «Володимир іде, готуйся битися з ним».

Зібрав він багато воїнів — варягів, слов’ян, чуді і кривичів і рушив на Київ. Ярополк, злякавшись, вирішив укласти мир із братом. Пішов до Володимира, але, «коли ступив у двері, два варяги підняли його мечами під пазуху».

Як почав Володимир князювати у Києві, то поставив дерев’яних богів на горі за теремним двором — бога блискавок і грому Перуна, Хорса — великого бога, Волоса — охоронника худоби й покровителя торгівлі, Даждьбога і Стрибога, які тримали у своїх руках небо і вітер, а коло них Симаргла і Мокошу. «На тій же горі, — як свідчить літопис, — було капище. І там палили вогонь, і приносили туди жертви, називаючи дерев’яних ідолів богами. І приводили до цих богів синів і дочок».

Та ось настав 988 рік. Пішов Володимир на грецьке місто Корсунь, взяв його і передав візантійським імператорам: «Оце я взяв ваше славне місто. Чув я, що маєте сестру на виданні. Якщо не віддасте за мене заміж, то зроблю вашій столиці те саме, що і цьому місту зробив». Відповіли йому, що не личить християнок видавати за язичників, якщо охреститься, то і сестру візьме, і одновірцем буде. Володимир охрестився, взяв шлюбний обряд з Анною.

«Коли ж він прийшов у Київ, — продовжує автор «Повісті...», — то звелів повалити ідолів — одних порубати, а інших спалити. Перуна ж наказав прив’язати коневі до хвоста і волочити його з гори крутим Боричевим узвозом до річки Почайни. І поставив дванадцять дружинників, щоб вони били Перуна палками».

Володимир звелів будувати церкви і ставити їх на тих місцях, де колись стояли дерев’яні кумири. «І в інших городах почали ставити церкви і приводити людей на хрещення», — зазначає літописець.

У Вручий (нинішній Овруч) князь Володимир прибув 997 року — через 20 літ після загибелі брата. На честь цих відвідин жителі міста заклали підвалини дерев’яної церкви.

Про всі ті зміни в «Повісті...» сказано: «Збулось на Русі пророцтво: «Древнє й ветхе минуло, тепер настає все нове».

Що відомо про Овруч історикам? Уже в Х столітті місто під назвою Вручий було значною фортецею з високими валами та ровом, через який перекидали міст. Залишки тих укріплень збереглися до наших днів. Після того, як 946 року Ольга спалила Іскоростень, Вручий став центром древлянської землі. Тут були добре розвинені ремесла. А особливо виготовлення прясел, які збували не тільки в Русі, а й у Польщу та інші країни.

Саме на період розквіту Овруча і припадає спорудження храму на місці дерев’яної церкви, що простояла століття. Було то за часів Рюрика Ростиславовича, правнука Володимира.

Архієпископ Овруцький і Коростенський Віссаріон розповідає:

— Споруда була увінчана п’ятьма вишуканими куполами з десятигранними главами, на яких сяяли хрести. Не тільки куполи і глави, але, мабуть, і весь дах храму був позолочений, тому він і називався «золотоверхим». Всередині храм був багато прикрашений фресками. І за архітектурою, і за живописом храм являв собою високий зразок церковного зодчества того часу, сучасники по праву вважали його однією з найкрасивіших і найвеличніших споруд.

Подальша історія Святовасилівського храму така сама, як і Овруча: набіги ворогів, війни, руїни...

Архієпископ Віссаріон продовжує свою розповідь:

— Двічі, у 1240 і 1299 роках, золотоверхий храм грабували й розорювали татари. Але благочестиві овручани знову відбудовували, бо глибоко шанували його як національну святиню, як дорогу для них пам’ять про предків і гордість за них. 1321 року древлян спіткало нове випробування — нашестя литовського князя Гедиміна. Відтоді й до нашого часу храм уже не поставав у колишньому своєму блиску й величі. Не маючи сил і коштів на відновлення святині через крайню бідність після погромів, благочестиві овручани побудували всередині стін дерев’яну церкву. На велике їх горе, вона незабаром згоріла. Тоді вони побудували на її місці нову, теж дерев’яну. Та невдовзі настав час унії, тож саме через це під час одного з набігів її зруйнували козаки. Овручани знову будують нову дерев’яну церкву, яка простояла до 1784 року. Тоді її довелося запечатати, а потім розібрати й перенести на нове місце, безпечніше, бо склепіння й куполи древнього храму, які над нею нависали, стали ненадійними.

І справді, в одній з енциклопедій зазначено, що 1848 року під час роботи над охороною пам’ятки завалилися склепіння й бані. А у «Великій історії України» стверджується, що «в 1908 році на румовищах овруцької церкви збудував архітектор Щусєв нову, що, подібно як Успенська церква у Володимирі-Волинському, мала відтворювати її первісні форми з княжих часів».

А що дійшло до нас із сивої давнини?

— Від давнього Золотоверхого храму вціліла східна стіна у вигляді трьох напівкол і частина північної стіни з аркою перед входом в олтар, а також усередині деякі фрески. У зв’язку з великим історичним, археологічним, художнім і релігійним значенням споруди Священний Синод у грудні 1906 року утвердив відновити древній храм у первісному вигляді, що й завершилося урочистим освяченням 3 вересня 1911 року, — розповів архієпископ.

Для Овруча то була справді епохальна подія. Адже Микола ІІ пожертвував 10 тисяч рублів на іконостас, один з найкращих і найдорожчий на той час, затим сам прибув на освячення. Запис про те в церковному архіві гласить: «...якою ж буває радість народу, коли він своїми очима бачить поміж себе Государя свого, який залишив свої столиці й палаци й поспішив у глухий куточок для поклоніння православній древній святині...»

Потім знову подули вітри змін... Було ліквідовано жіночий монастир, заснований при храмі після його відбудови. Що тільки не розміщалося в тих приміщеннях потім! Військова частина, дитбудинок, а з 1959 року, коли монастир закрили знову, — дитяча лікарня, ПТУ. Чернече життя при древній святині відновилося 1989 року.

Храм реставрували, його куполи вкрили міддю. А 4 грудня 1997 року відбулося освячення пам’ятного знака, встановленого перед ним. На ньому викарбувано, що «цей святий Хрест споруджено в пам’ять святкування 1000-ліття Святовасилівського храму, заснованого князем Володимиром, який заповідав берегти віру православну».

Нагадаємо тільки, що Василь — то ім’я, що його взяв князь Володимир після хрещення.

Телевізійники, які в’їжджають в Овруч, завжди в захваті зупиняються перед мостом через річку, щоб зняти чудову панораму. Уміли ж у давнину вибирати місця для спорудження церков! Праворуч на узвишші —Святовасилівський храм, ліворуч — Спасо-Преображенський собор.

Він зведений 1678 року і був архітектурною окрасою міста. 1831 року здобув статус собору, тобто старшого серед інших храмів, де проходять соборні молитви, урочистості. Але 1937 рік не пощадив його: собор було зруйновано. 1990 року районна рада дала дозвіл на відродження історичної пам’ятки.

— Старий фундамент живив будову своєю історичною силою, і ми звертаємося до овручан з великою подякою за їхню молитовну та матеріальну допомогу. Тут були і лепти вдовиць, і фінансування заможних людей не тільки з Овруча. І за десять літ у небесну вись злетіли п’ять куполів із величною дзвіницею, — розповідає архієпископ Віссаріон.

Рік тому відбулося освячення, яке очолив митрополит Київський і всієї України, предстоятель УПЦ Володимир. І були подарунки храму, зокрема від імені Президента України — ікона, намальована монахом монастиря на святій горі Афон у Греції.

Звичайно, в «Повісті минулих літ» вибір князем Володимиром християнства подається міфологізовано. Літописець твердить, що посланці Русі і князь відкинули іслам через те, що він не дозволяв вживати спиртне. А християнство з Візантії обрали нібито тому, що припали до вподоби розкішні релігійні обряди. Усе було складніше, варто згадати, що іще до цього була хрещена Ольга. Вибір релігії був тоді шляхом політичного розвитку. Це трохи нагадує наше сьогодення, коли ми сперечаємося, куди йти — на Схід, тобто з Росією, чи на Захід, «у Європу». Тільки тепер у центрі уваги вже не релігія. Володимир, кажучи по-сучасному, зробив європейський вибір. А йому, як тепер Україні, висунули певні вимоги, після виконання яких сприйматимуть як рівного.

А йти на зміни змусили тогочасні реалії. Хоч би які великі були території, що їх підкорив його батько і він сам, вплив на них був незначний. Навіть збирати данину можна було тільки грубою силою. Без сильної дружини князю нічого б і не дісталося. Зрештою, Ярополк убив в Овручі Олега теж, найпевніше, в суперечці, кому де данину збирати. Зовсім інше бачив Володимир на християнському Заході, де вже сильною була влада монарха, а християнство стало ідеологічним її фундаментом. Володимир зрозумів, що величні храми краще допомагають утримувати цілісність володінь, підтверджувати право на владу, ніж дерев’яні ідоли. Русь зробила тоді європейський вибір.

А потім, упродовж тисячоліття, були часи, коли храми руйнували. Але вони знову піднімалися з румовищ.

Житомирська область.