Здається, що з цього незайманого куточка поліської глибинки черпав наснагу для своєї «Олесі» Купрін, писала свою безсмертну «Лісову пісню» Леся Українка. Така тут краса, що забуваються усі проблеми. Вона підсилюється соковитими барвами свіжої зелені лісу та лугу, вкритого ромашками та дзвониками. Наче лісову симфонію, слухаю шум дерев, у який вплітається пророче зозулине «ку-ку». І згадую своє дитинство, яке теж пройшло серед таких поліських пейзажів, що раз по раз вриваються ностальгічними споминами.
Тепер розумію, чому причарували ці місця двох сестер — Любов Дем’янівну та Парасковію Дем’янівну Смик. Колись, як розповіли мені місцеві жителі, сестер порівнювали з лісовими мавками, бо зростали дівчата на батьковому обійсті, яке вкрапилось у лісовий масив між селами Залав’я і Блажове Рокитнівського району. Їх часто можна було бачити не лише на сотках (їхній батько з діда-прадіда був землеробом), а й у лісі, кожен куточок якого вивчили ще з дитинства. Тому й ніколи не залишала сім’я Смиків цих чудових місць, навіть коли всі з хуторів переселялись у села.
Але з роками відійшов у вічність глава цього роду дід Дем’ян, далеко звили свої гнізда його діти Прокіп та Марія. А господарювати на батьківському обійсті залишилися Люба і Параска. Не знайшлося для цих поліських Мавок замолоду Лукашів, тож нині самотні на схилі літ. Тепер, коли волосся посріблилося життєвим інеєм, їх кличуть Журавками.
Старша із сестер Любов Дем’янівна через рік восьмий десяток розміняє. Усі ці роки вона не лише прожила, а й пропрацювала у лісі — збирала живицю. Молодша Парасковія Дем’янівна плекала хміль, льон, буряки в колгоспі. Обидві сестри працювали важко, до сьомого поту. Тож і тепер, коли залишилися самі господарювати, їх не лякає будь-яка чоловіча робота.
— Ви б бачили, як косить Параска. Двом чоловікам за нею не угнатися, — розповідає Любов Дем’янівна. — Доки я приготую сніданок, вона чималу гінку впорає.
А взагалі-то обидві сестри не сидять без діла: то коло худоби чи на городі пораються, то в лісі його дари збирають. І так у клопотах минають дні. Жінки ладять між собою, а тому їм удвох не сумно.
Якось Блажівський сільський голова хотів підсобити Журавкам, направив на їхнє обійстя сестер милосердя. Але Любов Дем’янівна і Парасковія Дем’янівна відмовилися від сторонньої допомоги, хоча за законом і могли б на неї розраховувати. Мовляв, доки носять ноги і слухаються руки, не будемо тягарем для інших.
Сестри зберегли поліський побут. Тут тобі тесані лавки та грубо збитий стіл, домоткані килимки, вишиті рушники, над якими замолоду сиділи зимовими вечорами. Затишно в оселі. А коли навідуються рідкі гості, Журавки частують їх справжніми поліськими стравами, про які в деяких селах вже й забули. Це традиційні куліш, «бульбана каша», молочний кисіль, млинці...
Не хотілося залишати цього затишного обійстя серед лісу, де немає місця заздрощам, пліткам, недоброзичливості, метушні. І цю прекрасну атмосферу створили тут дві прекрасні і світлі душею Журавки.
Рівненська область.
